Вона кивнула і знаком відправила Мотю на кухню.
Тим часом Баратинський знов узяв у руки перочинний ножик і почав активно ним орудувати, вирізаючи щось із картоплини.
Хлопчик зацікавлено стежив за його рухами.
— А це со буде? — запитав він.
— Щось ду-у-уже хлопчаче, — серйозно відповів Баратинський.
Максим не відривав очей від картоплини. Дорослі теж зосередилися на Борисових вправних рухах.
Нарешті з картоплини вистромився літачок з пропелером попереду.
— Це «Лавочкін» чи «Месселшміт»? — ожив малий Глухенький.
— О, так ти у нас спеціаліст іще той! — похвалив його Баратинський. — От бачиш попереду пропелер?
— Ну… — прогундосив хлопчик.
Борис Андрійович хотів був іще щось сказати, але тут картопляний пропелер відпав.
— Ой ні! — жалібно вигукнув Максим.
— Ой ні! — Баратинський театрально схопився за голову.
— Ой ні, ми ясно кажемо! — пожартувала Неля, продекламувавши початок відомого вірша Павла Тичини.
— З заводом школу зв’яжемо… — продовжила Прохорова.
— У всі знання узуємось, // Врізаємось, шлюзуємось, // Політехнізуємось! — хором промовили дві подруги, дивлячись одна на одну і відбиваючи такт вказівними пальцями. Тоді розсміялися.
Тим часом вірш продовжив Баратинський:
Подруги перезирнулися: вони не чекали такого знання поезії Тичини від Баратинського. Тим часом той продовжував майстер-клас із вирізування з картоплі літачка, обточуючи його ніс, автоматично перетворюючи одну модель на іншу. При цьому не забував декламувати:
— Ого! — прокоментував цю сцену Сіробаба.
Баратинський віддав готового літачка Максимкові, піднявся з місця і став за стільцем, на якому сиділа Клавка, поклавши їй на плечі руки. Клавка відчула приплив збудження — чи то від цього дотику, чи то від магічного ритму, винайденого поетом, який у своїх публічних виступах видавався «ні рибою, ні м’ясом»:
Це вже був хор. Поезія Тичини, як ніяка інша, годилася для згуртування однодумців: магічний ритм переламував під себе внутрішні біологічні ритми людей, що зібралися тут, і тоді вони, немов на одній гойдалці, відчули одне й те саме: злет — падіння, злет — падіння! Навіть у Олечки висохли сльози і вона ворушила губами. Сусіди, друзі забули в цей момент про Пленум, про неприємності, про особисті проблеми. Це була та, як в’їдливо казали про неї «доброзичливці», «хвальоная» ролітівська спільнота, де навіть домогосподарки почували себе у літературних темах, як риби у воді:
Цей вірш, як ніякий інший, втілював те, що так цінувалося в ролітівських кулуарах — віртуозну, майже хуліганську гру зі словом, винайдений автором «фірмовий» ритм і структуру строфи, естетику свого часу — саме того часу, в якому вони живуть, і того передвоєнного часу, за яким трохи ностальгують, — з усіма його «за» і «проти». То був час, коли вони були молодими і щасливими, коли носилися зі своїми амбітними планами на майбутнє.
Вірш закінчився, усі ще були в ейфорії, і в цю мить Баратинський упав перед Клавкою на коліна:
— Виходьте за мене заміж, Клавдіє Дмитрівно!
Всі завмерли від несподіванки. Вони ще гойдалися на хвилях тичинівської поезії, і це зізнання було сприйнято як апофеоз їхнього внутрішнього піднесення. Щодо Клавки, то ця пропозиція прозвучала саме тоді, коли вона перебувала на найвищій точці амплітуди своїх душевних переживань. Її охопило щастя. Безмежне щастя.
— У мене за душею ні шеляга, — артистично, але досить щиро говорив Баратинський. — Але в душі я хороший хлопець, повір…
Клавка вірила, вірила! І всі за столом вірили. Здається, навіть цинічка Прохорова.