— Чому список доповідачів був складений так невідповідально? Замість галасунів, які лише воду колотять у ступі, я б краще послухав шановних Кочергу, Сосюру, Головка! А вони не виступали!
«Навіщо так голосно? — скривилася Клавка. — Тут глухих немає!»
Вона здригнулася, згадавши про Івана Порфировича Глухенького, і стріла ненависті до Духмяного пронизала її.
Тим часом той продовжував дорікати через Кочергу, Сосюру і Головка:
— Чому вони відмовчувалися? Хотіли чистенькими лишитися? Ангелами? Розберіться, будь ласка, по-партійному!
Іван Леонтійович на знак згоди кивнув головою.
— Ну, я можу зрозуміти, чому мовчав Хінкулов, — продовжував Духмяний. — Після його хвалебної статті в «Правде Украины» про Яновського йому нíчого було сказати. Але ж у Новиченка вистачило розуму визнати позитивний відгук на «Живу воду» за свою помилку? То чому цей мовчав? Треба було його примусити до виступу, товариші! Треба було йому дати слово, а не цьому… як його там… цій вискочці…
«Баратинському?» — подумки підказала Клавка.
— … Баратинському!
Клавці згадка про Бориса Андрійовича різонула по нервах. Все, що було прекрасним між ними, перекреслила нічна подія… Навряд чи тепер у них щось склеїться…
— Пробачаємо також Оксані Іванівні, що вона не виступала: вона вже досить натерпілася за свою вишиванку…
…О, це була дивовижна історія, яка ще довго ходила за лаштунками Спілки і по квартирах РОЛІТу, обростаючи різними деталями. На загальних зборах письменників у серпні минулого року третій секретар ЦК Литвин розповів таку бувальщину: коли Оксана Ковальчук їздила в Болгарію, їй, мовляв, хотіли нав’язати український костюм. Литвин їй подзвонив і сказав: «Може, ви, Оксано Іванівно, прихопили б із собою український костюм?» А вона йому каже: «Навіщо, я ж його ніколи не носила!» Але ЦК все-таки дістало їй цей костюм. Вона взяла його з собою і поїхала в Софію. Коли вона повернулася, Литвин спитав у неї: «Чи вдягали ви костюм?» А вона йому: «Та чи я здуріла? Адже кожен хоче показати себе за кордоном насамперед передовою культурною людиною, а не хизуватися в старому одязі, що давно вийшов із ужитку!» Після цієї розповіді третього секретаря ЦК, як не дивно, ніхто, навіть найбільші «хлопомани», не знущався з Оксани Іванівни: всі прекрасно знали, що відхрещувалася вона від вишиванки тільки тому, щоб десь-колись її, бува, не звинуватили в буржуазному націоналізмі.
Тим часом Духмяний продовжував:
— Чому не виступав ваш «Хронос, що пожирає власних дітей», — Степан Крижанівський? Як завідувач Кабінету молодого автора він повинен був би щось сказати. Ну, Пригарі — дитячій письменниці — також можна пробачити мовчанку, а де був Шумило[77]? А де були «Лицарі Ірпінського круглого столу» — Кость Гордієнко та Іван Гончаренко? До речі, захищати честь Харківської організації і спростувати виступ Забіли мав би саме шановний Кость Олексійович, а не Гавриленко. Чому він цього не зробив?
«А от плюватися не обов’язково!» — сказала свою «коронну» фразу Клавка, згадуючи себе під час того патетичного минулорічного монологу Духмяного перед нею і Рильським. Тільки на цей раз вона це зробила подумки.
— Чому російськомовні письменники — товариші Ушаков[78] і Некрасов — ганебно мовчали?
«Взагалі-то виступав Сєвєров, — зауважила Клавка. — Але й він, до речі, не дуже-то „розпинався“».
— І чогось я не бачив на трибуні товариша Галана. А хотілося б почути його думку з приводу того, що діється у Львівській організації Спілки.
«А й справді: чому?»
— А Одеса взагалі виявила повну партійну несвідомість: жодного доповідача! Чому товариш Лур’є[79] сидів в окопі?
«У Києві одеситів бояться пускати на трибуну серйозних заходів: вони віджартовуватимуться, а Спілка отримуватиме стусани від ЦК!»
Клавка вже й не знала, вийти їй з машбюро чи дослуховувати тираду.
Вона мовчала, переминаючись з ноги на ногу і розтираючи праву руку.
Малишко впіймав її погляд і махнув долонею: «Іди вже, йди, раба божа!»
Клавка вийшла з машбюро.
У фойє натовп трохи розсмоктався. Письменницький народ готувався до прийняття…
Клавка намірилася забрати сумку у приймальні й піти додому, як тут на неї іззаду наскочив Сіробаба і шарпнув її за праву руку.
— Ой! — скрикнула вона. — Боляче!
— Де ви були, Клавочко? Я вас усюди шукаю!
— Павле Миновичу! Це моя хвора рука! — дорікнула йому вона.
Той її не слухав і навіть не вибачився.
79
Натан Михайлович Лур’є (1906–1987) — одеський єврейський письменник. Заарештований у 1950 році УНКВС по Одеській області за звинуваченням у «шпигунстві та антирадянській націоналістичній діяльності».