— Ліза попросила терміново вас знайти і сказати… і спитати… тьху ти… словом, яке дівоче прізвище вашої мами?
Клавка дивилась на нього з отетерінням, не розуміючи, що він від неї хоче.
Павла Миновича якраз делікатно поплескав по плечу Микита Михейович Шумило.
— Зараз, іду вже, Микито! — обернувся він до нього, а тоді до Клавки: — Словом, Нелька сьогодні згадала прізвище першої любові Бакланова: Семиволос! Варвара Семиволос! Лізка наказала тобі це передати. Терміново. От я й передав! Усе, я біжу! Нам треба готувати похорони Івана Порфировича…
І він швидко побіг за Шумилом.
Клавка закам’яніла. У її скронях гупало.
Їй забракло повітря. Несамовито нила права рука. Ноги не тримали. Перед очима все розпливалося, а у вухах шуміла кров.
«Тільки б не впасти… Тільки б не впасти…»
Ледь переставляючи ноги, допленталася до приймальні. Відімкнула ключем двері, зачинила зсередини, впала на стільця за столом і поклала голову на руки.
Заплющивши очі, вона просто фізично відчула, як стрімголов летить у прірву, і цей політ скував її, затягуючи все глибше і глибше у чорну безодню…
Вона падала, не опираючись, розслабившись, віддавшись польоту… У вухах свистіло повітря, з дна прірви на неї віяло холодком… Тунель, по якому вона летіла, звужувався, і вона вже фізично відчувала холодні слизькі стіни ями…
І раптом…
І раптом — яскравий вибух! І її ударною хвилею виштовхнуло з прірви.
— Спитай прізвище! — продзвенів металевий голос.
— Спитай прізвище! — голос змінив тембр і став схожим на людський.
Клавка здригнулась і підняла голову.
Це був знову мамин голос, як тоді, в Ірпінському лісі.
— Спитай прізвище!
— Спитай прізвище!
«Ах, ось що вона мала на увазі!» — здогадалася Клавка й отямилась.
Вона повільно підвелась, повільно зібралась і повільно вийшла в фойє Спілки. Проходячи повз Клуб літераторів, побачила, що завгосп, сторож, гардеробниця і прибиральниця привели в порядок зал засідань і теж збираються додому. Письменників уже не було…
Вона вийшла на вулицю. Нікого. Лише неподалік переминався з ноги на ногу «мілашка» Давид Наумович Гофштейн.
— Клавочка, а вы чего пригорюнились? — з вогником в очах спитав він.
— Ай, Давиде Наумовичу… — безсило промовила вона.
— Вы за Пленум переживаете?
Клавка непевно махнула рукою, не знаючи, що йому відповісти.
— Не принимайте близко к сердцу, Клавочка, — посміхнувся він. — Как сказал Александр Евдокимович на первом съезде писателей, «скука — это контрреволюция в литературе». На нашем Пленуме было всяко, но точно не скучно!.. Вы не находите?
Розділ 16
Дорога додому здалася безкінечно довгою. Безкінечно довгою, як її політ у прірву у блискавичному сні у приймальні. Здавалося, вона не йде, а топчеться на одному місці, будинки, що її оточували, зовсім не рухалися їй назустріч. У певний момент вона навіть завагалася: чи не сон це знову?
Повернувши ключ у замку дверей своєї квартири, вона почула «Пораненого орла» Василя Прісовського у виконанні Емми Германівни. Цей твір салонної музики викликав у неї на мить слабку посмішку, як півгодини тому жарт Давида Наумовича.
«Не знаю, чи я орел, — подумала вона, — але що поранена — це точно».
Клавка забрела до себе в кімнату, спустошена і виснажена до краю, нила права рука, у грудях тиснув ковтун. Здається, він навіть збільшився в розмірах, обріс сколоченою вовною подій, новин, розпачу, розчарувань і болю…
Вона роздяглася до комбінації й залізла під ковдру з серйозним наміром проспати добу. І навіть якщо вона завтра не з’явиться на роботу й за це її звільнять — начхати.
Їй начхати на весь світ… Начхати…
Клавка знову поринула в сон.
…Вона в цигейковій шубці і в тугій шапці, зав’язаній під підборіддям на шнурок, що ріже їй шию, у вовняному колючому шарфі, яким затулений її рот, у теплих валянках з калошами… Вона — на санчатах, навкруги — сніг, сніг, кучугури, горби, гори снігу і прочищений дерев’яною лопатою «тунель», по якому її везе на санчатах батько у довгому чорному пальті з бобрововим комірцем і в бобровій шапці. Вона бачить лише його спину. Вона хоче побачити його обличчя, вона кличе його, але він не обертається… Їй дуже жарко, дуже тісно, їй дуже хочеться пити, вона дуже хоче наїстися снігу, але вона не може поворухнутися…
Гаряче ташкентське сонце, вона стоїть перед Будинком культури залізничників і слухає з рупора повідомлення про бойові дії на фронті. Сонце нещадно пече, а вона все стоїть і слухає. На ногах — куплені на товчку черевики, гарні лаковані черевики, але вони їй так тиснуть, що немає сил, хочеться їх зняти, але тоді доведеться бігти босою додому по розпеченому асфальту. Дуже жарко, дуже тісно, дуже хочеться пити, але вона не може поворухнутися…