— Що ж маємо робити, Вітю?— нарешті, само собою вирвалося запитання.— Як ваша шия?
Цілком мирне, навіть дружнє запитання, аж сама здивувалася.
— Шия?.. Поганенько, Маріє Йосипівно, голова болить. А робити? Що ж у таких випадках роблять: нестиму ваші речі.
— Ні, Вітю! — рішуче заперечила Марія.— Ми не підемо пішки. Вже ніч, треба спинитися, відпочити.
Хороший літній ранок у лісі приспав молоду жінку. Спала вона в машині, якось умостившись на задньому сидінні. Було трохи душно, бо всі вікна позачиняла. Зате жоден комар не турбував її цілу ніч.
Ніяких шумів, що походили б не від лісу, не чула.
Десь поблизу від ритмічного погойдування вітру скрипіли перехрещені берези. Не чула й пташок аж до ранку. Тільки вранці заговорили якісь дрібноголосі, наче охриплі птахи. Розібратися в них вона спросоння не могла.
Аж тепер наодинці збагнула весь жах загадкового зникнення дочки. Починала відчувати, як сумнів прокрадався в душу: справді, чи міг бути причетний Андрій Тихонович до того загадкового зникнення Ніночки?, Тільки вислати міг до своєї матері. А чи ж вислав?
І холод торкався найболючіших місць душі матері. А куди ж могла подітися Ніночка? Хто посмів би її красти і для чого?
Швидко вийшла з машини.
Шофер спав біля машини, прославши шинелю. Власне, він уже не спав — слабуючи від поранення, просто вилежувався.
— Що ж будемо робити, Вітю? Чи далеко ми заїхали з дому?
— Як по прямій, то не менше ста кілометрів. А взагалі виганяли лісом на південний схід близько трьохсот. Бензину в мене було на триста.
— Сто кілометрів,— промовила Марія Йосипівна.— То де ж ми перебуваємо?
— А хто його знає, Маріє Йосипівно. Цей ліс іде понад кордоном дуже далеко. Хоч ми його ніби перерізували на схід. Гадаю, що ми десь на південно-східному краї цього великого лісового масиву. Прислухався я вночі. Тут повинна десь бути залізнична станція. Але жодного гудка паровоза я не почув за ніч. Тільки якийсь віддалений гамір. Може, то просто ліс гомонить, Маріє Йосипівно?
Якийсь час по тому помовчали обоє. Вітя чув, як Марія Йосипівна ходила кудись на розвідку і знову повернулася. Щось бурмотіла до себе. Він лежав, майже не рухаючись.
— Мені доведеться сьогодні полежати, Маріє Йосипівно,— знов озвався, дивлячись вгору на верховіття лісової гущавини.
Марія й забула про його поранення. Зробилося соромно. Мусила б поцікавитися спочатку його здоров'ям. Не їв же він учора цілий день.
Розшукала бинт і йод. Мовчки зробила йому перев'язку. Рана заструпилася по шиї, але якихось загрозливих змін Марія не помітила.
Зібрала дещо з харчів у своєму вузлику. Для годиться й сама з'їла, а більше пригощала його. Відчула спізнілий жаль і співчуття до солдата. Була певна, що і мовчазність його, і настрій — усе від рани тієї.
— Що він про мене подумає? Як я йому на очі покажуся? Кендюх!..— раптом заговорив Вітя.
Марія Йосипівна догадувалася, що мовиться про генерала. А що, справді, міг більше зробити цей шофер, потрапивши в таку ситуацію? Інший, можливо, повернув би назад, побачивши ворожі танки. Аж мороз поза шкірою пішов. Це їх уже захопили б фашисти.
— Нічого, Вітю. Я ж свідок!
— Ви тільки скажіть, Маріє Йосипівно, що я й дома не затримався біля вас, і в дорозі ж... Правда, генерал дав лише п'ять хвилин, а ми цілий день гнали. Але ж танки нам перерізали шлях! Тут уже об'єктивні причини.
— Цілком об'єктивні, Вітю. Я так і скажу. А тепер лежіть, а я піду на розвідку.
— Заблудитесь, це вже я знаю. Жінки завжди блукають. Та ще в такому лісі.
Вона пішла просто на схід. Спочатку озиралася, спускаючись у широку прохолодну долину. Літнє тепло навіть удень ледве пробивалося сюди крізь гущавину суцільного листя дерев. А ранком до того ж тут гуляла ще й густа свіжість прохолоди. Потім Марія перестала озиратись. Тільки примічала окремі озерця, то розбите громом дерево, то якийсь бугор, порослий свіжим чагарником.
Натрапила на просіку, яка перетинала їй путь. Звірилася по сонцю, запам'ятала місце, де вийшла з лісу, і пішла просікою праворуч.
Дика лісова порожнеча лякала. Згодом Марія натрапила на другий шляшок. Цей уже вів на схід і був більш уїжджений. Уважно придивившись, жінка помітила, що цим шляхом недавнечко пройшло чимало автомашин. Куди, в який бік і що за машини — добрати не змогла. Але несказанно зраділа їждженому шляхові. Це ж проїхати п'ять-сім кілометрів — і чудова автодорога. А коли автомашини тут пройшли, то, напевне, і ще пройдуть.
Вона спинить одну з них, скаже, що генеральська машина в скрутному стані і все з'ясується.
Ліс починав рідшати. Десь попереду спочатку загавкали собаки, потім заторохтіли глухі автоматні постріли.