— Умгу... Значить, Вейгт утопить...— прорік льотчик жорстоке резюме і ніби з ніяковості відвернувся.
Човеи підходив до великої двомоторної машини. Вона легко й величаво гойдалася на спокійних брижах моря. Гвинти могутніми кроквами своїх трьох лопатей немов у дрімоті втихомирилися, звисаючи над водою.
— Про чехів чулисте, народ такий є?— ще тихше і грізніше запитав льотчик, гостро дивлячись знов на хлопців у повечорілому мінорі дня. Здавалося, що і не побачить він їх за раптовою думкою про власну долю...
— Ми добре знаємо чеський народ. То наші друзі!..— похопився Олег, неначе вчувши в тому порятунок. Навіть сльози витер долонею на щоках.
— Чех ісем!— уже зовсім тихо і, здавалось, пригальмовуючи нерви, вимовив льотчик, хапаючись за поплавці, на яких гойдався літак. І підсаджував по черзі всіх чотирьох, щоразу пошепки вимовляючи: «Савєзніці друзі...» Кожне слово хотів вимовити так, як його сказав Олег.
На борт авіакорабля гукнув товстому, ніби опухлому офіцерові, що показався в дверях:
— Гер Вейгт! Капітан фон Пуффер наказав узяти їх на борт!
Товстий Вейгт вередливо проводжав очима кожного з хлопців і сам до себе висловлював незадоволення командуванням:
— Запас горючого — до Вейгта. Замикаючий ескадрильї — теж Вейгт. Іграшку для фон Пуффера, якихось молокососів більшовицьких возити — знову Вейгт... Пранек! Розпоряджайся ними сам, ну їх до дідька. Все одно в рейсі доведеться за борт викидати.
— Єсть!— надміру звичайно в умовах служби відповів чех.
Зовсім повечоріло. Ескадрилья літак за літаком знялася з моря, взявши курс на захід.
Літак лейтенанта Вейгта піднімався в повітря останнім. Він довше за інших розганявся по морській гладіні і дуже важко, не з одного разу, відірвався од води. Пілот Вейгт незадоволено озирнувся з кабіни, мовчки поглядом висловивши своє незадоволення перевантаженістю літака.
— Пранек!— гукнув він у слухівку до бортмеханіка машини, чеха.— Вантаж фон Пуффера прив'язати або пристрелити. Щоб вони не переходили з місця на місце.
— Єсть!
Пранек у літаку був і за борт-механіка і за стрільця на баштовому кулеметі, а в далеких рейсах підміняв навіть пілота. Спостережливому Юрі Бахтадзе відразу здалося, що чех — досвідчена і точна щодо виконання служби людина. Проте німці при найменшій нагоді намагаються безцеремонно підкреслити свою арійську зверхність.
Навіть і в цьому наказі щодо піонерів Вейгт міг би не зачіпати чеха — він стоїть біля кулемета. Відомо-бо, що ні один борт-механік ескадрильї не стріляє так влучно по ворожих літаках, як Пранек. Саме з-за Пранека, як бортового стрільця, Вейгта завжди лишають замикаючим в ескадрильї.
На борту літака був ще один гітлерівець — штурман. Службу свою знав добре, добросовісно її виконував, але вважав, що тим приносить неабияку жертву на алтар націзму. Не будучи графом, він не скаржився на недостачу друзів з графських синків, які пленталися за ним, приворожені необмеженим багатством його батька. Серед членів екіпажу штурман тримався відокремлено: В рейсі тільки він один ніколи не розлучався з парашутом і кожен раз на стоянках робив масаж плечам. Під час повітряних боїв штурман хоч і брався за ручку свого нижнього кулемета, але ще ні разу ним не скористався.
Проходячи до верхнього кулемета, Пранек оглянув усіх чотирьох. Хлопці сиділи в різних місцях, незручно вчепившись хто за каністри з пальним, хто за трап до баштового кулемета. Юра прикипів у куточку так, що його з першого разу і не побачиш, доки не звикнеш до темряви.
До нього і підійшов чех.
— Боїшся?
— Боюсь? — перепитав Юра, гордо випроставшись і заперечливо хитнувши головою.
Чех не бачив того хитання, пригнувся до хлопця ближче, роздивлявся.
— Я не вперше лечу, пане... чех...
— Пранек я сі зву. З судетів я, цивільний авіатор... Юра відчув, як по всьому його тілу пройшли кольки.
Не спускав очей з льотчика, до болю в голові вдивлявся, як той одвернувся, потім, щось згадавши, ступив до трапа, на ходу виймаючи з кобури довгий маузер. Хлопець спробував притиснутися щільніше в своєму кутку. Про маузер він дещо знав з розповідей керівника стрілецького гуртка. Наміри чеха йому здалися погрозливими. Вони ніяк не в'язалися з тим уявленням про друга, яким здався їм чех з першого погляду. Поволі випростував праву ногу, щоб, коли борт-механік захоче стріляти, штовхнути його в живіт. Судетський чех у гітлерівську авіацію потрапив...
Чех мовчки клацнув запобіжником у маузері і знову замислився. Червона лампочка під трапом, ледве моргнувши, немов розбудила борт-механіка з тої важкої задуми. Він швидко поклав револьвер біля себе і вхопив переговорну трубку, навіть виструнчився за звичкою, слухаючи якісь накази командира.
По тому рішуче підійшов до Вані, що стояв зігнувшись біля обшивки в другому кутку. Ваня відчув, як тяжко дихав чех, ставши зовсім близько. Було вже поночі, і тінь у кутку ховала Ваню від найпильнішого погляду. Що чех лишив і, певне, забув зброю — того ні Ваня, ані інші хлопці, крім Юри, в темряві не помітили.
Льотчик постояв біля хлопця, так само важко дихаючи, як після втомливої праці. Раптом натрапив на Ванину руку, смикнув і показав другою рукою в колі сірого світла з верхнього люка на картонний короб.
— Гладні єсте?— пустив руку піонера,
Ваня нічого не відповів, вирішував. Але сумнівів не було, чех доброзичливо пропонував узяти їжу з того короба і попоїсти.
...Коли хлопці перехватцем доїдали якісь бутерброди, Пранек знов спустився до них від кулемета. Хлопцям здалося, що він схвально посміхнувся. На місце, де лишив зброю, навіть не позирнув. Невже забув?.. Потім якось болісно подивився на всіх і показав рукою на середину підлоги:
— Люк...— безнадійно махнув рукою.
З того жесту Ваня безпомилково зрозумів, що може чекати їх.
А чех знов став біля кулемета, піднявшись на два східці по трапу. Його голова й плечі були в целулоїдній круглій башті.
Летіли довго, хлопцям страшенно хотілося перекинутися хоч словом про своє трагічне становище. Олег кілька разів збирався підійти до чеха і просто запитати його про все. Невже... їх скидатимуть у той люк? Але не наважився не тільки зійти з місця, а навіть поворухнутися. Дивувався Романові, рука якого весь час торкалась ноги чеха. Чому він не заговорить з чехом? Чому не спитає, що затіяли вчинити з ними?
Ішлося ж бо про їхню долю, про життя чи смерть. Кожного з них невідступно переслідували страхітливі думки. Юра кілька разів торкнувся рукою холодної ручки маузера, міркував, навіщо чех залишив зброю. Може, це провокація? Певно ж, саме так і починаються фашистські провокації.
В літаку стало так поночі, що тільки отвір над головами, де вартував чех, ледве вирізнявся блідою плямою, всіяною зірками.
На циферблаті у пілота стрілки показали дванадцять годин. Вейгт по черзі приймав з керма то одну, то другу руку, щоб розім'яти їх. Злегка стукав нігтем по склу приладів, позіхав. Раптом штурман збоку подав якийсь ' знак, Вейгт швидко накинув радіонавушники.
— Вейгт, я — капітан Пуффер. Де ви є? Ви відстали від ескадрильї. Летимо з швидкістю чотириста двадцять... Яка у вас?
— Чотириста, точніше — триста дев'яносто, гер капітан. У мене перевантажена машина.
— Чим? У вас один комплект бомб. Кожна машина іде з двома, гер Вейгт. Спите...
— Сорок каністр пального, четверо ваших трофейних руських. Якісь діти за наказом ад'ютанта, гер капітан.
— Діти? — Вейгт уловив злу нотку в голосі командира.— На якого диявола ви взяли на борт цю шушваль? Відповісте потім... Негайно ж — за борт!
— Єсть, гер капітан! Будуть ще накази?
— Ми прилітаємо в Італію, за півгодини чи за сорок хвилин будемо знов над землею. Сідаємо, згідно з маршрутом, не раніше як через півтори години. Дозволяю в Середземному морі викинути частину бомб, якщо, позбувшись більшовицьких дітей, не зможете набрати потрібну швидкість... Виконання доповісти негайно! Все...
Вейгт по-ведмежому озирнувся. Нервово гукнув: «Пранек!» — хоч розумів, що борт-механік не почує. Потім натиснув кнопку.
Біля верхнього отвору двічі засвітилася лампочка. Вона тьмяно висвітлила мальовничим конусом внизу звичайний закритий люк. Поза тим конусом стало ще темніше.