Це ж просто щастя! Одинока, знервована дівчина вже губилася в мандрах. І раптом — аж троє товаришів! Назустріч Любі кинулися. Той Алик узяв у неї кошик з рук.
Сіли, навперебій розпитували одне одного, хвалилися. Хлопці щиро вговоряли Любу іти разом з ними, бо в Одесі вже осілися гітлерівці... Люба вагалася. Здоровий глузд підказував їй, що хлопці мають рацію. Через Одесу їй уже не потрапити в Крим.
— Ми напишемо твоєму братові Роману, що ти, Любо... Що ти,— розігнався був Вітя заспокоювати дівчину, та так і не знайшов потрібного слова.
Тепер уже вчотирьох їм не страшно було заночувати і в полі, під копицею пирію. У Любочки ще були харчі, вона поділилася ними з друзями. Так і поснули, ганяючії комарів.
Уночі проснувся Алик, розбудив обох хлопців. Попереду, куди вони йшли, чулася стрілянина, в небо злітали ракети. Це було грізною пересторогою. Такі ракети вони вже знали — то фронт. Тільки тепер ті ракети і стрілянина не позаду в них, а попереду. Та чи й розбереш тепер, де те «попереду», а де «позаду». Земля обертом пішла, губилися шляхи, втрачалися надії. Були батьки, теплий спокій і дитячі шкільні принади. Раптом стало небуття, як сон у гарячці...
Чимало днів і ночей вони йшли, і їм щастило не потрапляти до рук ворогів. По селах здебільшого було порожньо. Жінки, бабусі охоче їх приймали. Споряджали в дорогу харчами, напучували чим і як могли. І друзі йшли далі. Зруйновані мости обходили далеким бродом, обминали жахливі пожарища.
Ворожі війська тим часом осідали на окупованій ними радянській землі, садовили комендантів, розпочинали свої мерзенні тилові діла. По селах з уст в уста передавалася жахлива звістка: фашисти нищать радянських людей, знущаються з жінок, убивають комуністів, радянський актив та єврейське населення.
І як не намагалися обходити міста, а якось надвечір на околиці одного з містечок наших мандрівників затримав військовий патруль. Це були перші гітлерівці, яких їм довелося побачити зовсім зблизька.
Боря Гольдін добре розумів німецьку мову. Розумів він і те, що йому за всяку ціну треба ховатися. Хоч в одному селі жінка і заспокоїла їх, сказавши, що Борі нема чого боятися,— хлопець боявся.
Гітлерівські солдати навіть і не розпитували ні про що. Нагримали і повели до коменданта. Робили це з якоюсь особливою пристрастю. Неначе в цих чотирьох радянських виморених мандрами підлітках була і запорука їхньої перемоги на фронтах, і благополуччя цілого фашистського роду.
Комендант сидів за шкільною партою, перекладав папери, щось підписував, у щось вчитувався. Своєю зовнішністю не міг привернути нічиєї уваги і, мабуть, знаючи про це, намагався надолужити все діями. Бо увага сторонніх — то один з елементів, які стимулювали життя Фріца Дейка. Своєю службою на комендантстві в Польщі відзначився як ретельний поборник расової чистоти гітлерівського райху. Колеги та друзі навіть заздрили його вмінню викручуватися в найскладніших обставинах. Він винахідливо вмів «очищати» неарійські народи і... ховати кінці свого злочину. Якісь представники Міжнародного Червоного Хреста чи експедиція святого папи римського наскочили на нього після жахливих оргій у містечку з єврейським населенням. Наскочили десь на третій день після «арійської чистки». Комісія жодного сліду порушень міжнародної етики не знайшла, ніяких скарг не тільки від мертвих, а й від живих не зібрала.
Коли солдат патруля скоромовкою доповів про затриманих чотирьох дітей, Фріц, не відриваючись од паперів, запитав:
— Більшовики?
Солдат, природно, не знав, що сказати, і не відповів, тільки винувато озирнувся та знизав плечима. Потім за наказом коменданта підштовхнув усіх чотирьох наперед, ближче до вікна.
Замурзані, босі й худі підлітки боязко збилися купкою.
Комендант устав, випхався з-за парти. До дітей ішов, виставивши наперед живіт, хоч живота того і не було — офіцер був тонкий, як скалка. А тим, що заклав руки за спину, ніби пригинав себе назад,— тільки робив з себе злу карикатуру. Ноги не постигали за животом.
— Хто ві, геб'ята? — вдаючи зовсім миролюбного, запитав каліченою мовою.
Відповідала найдоросліша з них Любка Запорожець. Їй одній чомусь здалося раптом, що цей перегнутий дядя зовсім таки миролюбна людина. У нього є до біса своїх військових справ, і дітей йому нав'язали оці нерозумні солдати з патруля.
— Ми відпочивали на курорті. Школи посилали за відмінні успіхи в навчанні.
— Умгу... За відмінні успіхи? А сколькі ті єсть лет, девішка?
— Мені? Одинадцять, десять і один, пане офіцер. Я з четвертого класу,— не вагаючись, збрехала Любка.
— Умгу. Одинадцять лєт. Родітель був комісар?
— Я? Родителі? Чи нам кажуть? Я — Любка Запорожець. Мій батько — електромонтер у місті.
Гітлерівець не відразу збагнув таку відповідь. Але для першого разу, очевидно, був цілком задоволений. Ледве чутно пробурмотів:
— Люпка Сапорошец...— і підійшов до Борі.— Ті хто? Я вішу... твой отец не біль електромонтер.
Боря розгубився і мовчав. Любка розігналася щось сказати, на захист Борі стати, але офіцер грубо відкинув її геть рукою. Взяв Борю за плече, потягнув ближче до світла. Як хижак, вдивлявся, не моргаючи очима. Потім, ледве примруживши очі, усміхнувся, розправляючи гнучку постать.
— Отец біль комісар! — коротко прорік до патруля і відійшов на своє місце. Перед тим як сісти, махнув рукою. З того жесту можна було зрозуміти і просте: не заважайте, мовляв, ідіть геть.
Але патруль зрозумів його так, як привчив розуміти свої жести комендант. Ухопивши Борю за руку, плюгавий солдат грубо потягнув його у відчинені двері надвір. За Борею пішли і троє його друзів. Ніхто не затримував їх.
— Мене хочуть розстріляти... Десь на шосе біля залізничного мосту! — гукнув Боря вже на вулиці як прощання.
Друзі зрозуміли, що Боря підслухав розмову своїх катів. Двоє гітлерівців немилосердно підштовхували його, тримаючи автомати напоготові.
Той міст вони пам'ятають. Сьогодні ж проходили повз нього, довго і марудно обминаючи проваллями та лісами. Глибокий яр з прямовисними скелястими стінами, а через нього — залізничний міст. Він лишився не пошкоджений, і дітей дуже здивувала ця обставина. Солдат походжав біля мосту, як маятник, туди й назад, наспівуючи якийсь марш у такт своєї ходи.
Надходив вечір. Троє підлітків де городами, а де глухою вулицею завмерлого, настороженого містечка бігли геть за околицю. Вони пам'ятають, що близько до провалля біля залізничного мосту підходить густий високий ліс. Там є де сховатися від цього фашистського жаху. Тільки... Як же Боря?
Мабуть, і вигляд дітей, і їх плач привернули увагу одинокої жінки, яка, причаївшись серед руїн залізничної будки, довго стежила за ними. Друзі бігли озираючись, спотикалися, падали. І знову схоплювались, доганяючи одне одного. Двоє хлопців кожен раз родинно наджидали дівчину, тягнули її за руки, допомагаючи бігти.
У жінки скотилася по щоці гаряча сльозина.
— Куди ви, діти?— запитала, висунувшись із схованки.
Не відразу побачили вони жінку. Але в тому запитанні відчули матір.
Спинилися на голос. Потім придивлялися і сторопіли. Чи може бути жінка так зодягнена? У неї ж, здається, солдатські штани визирають з-під спідниці, аж на щиколотки зсунулися. Щоправда, ні спідниця поверх тих штанів, ні закладена коса на голові під хусткою, ні туго застебнута блуза не викликали жодного сумніву. Проте довгі холоші тих штанів під спідницею справили на підлітків дивне враження. Всі троє завмерли — розгадували, хто вона. І враз збагнули — це друг.
— Тьотю! Ой тіточко! Ваші солдатські холоші нас налякали! А Борю он ведуть убивати отут над кручею, біля мосту,— заволали наперебій.— Ми з піонерського табору! Біля моря були. Тіточко, дорога... Його уб'ють, він знає їхню мову. «Комісар, комісар»,— дражниться фашист.
— Біля мосту? — запитала жінка. Тепер тільки вони побачили, що жінка молода, засмажена вітром, гартована життям, що в неї великі круглі очі. І зрозуміли, що тітка теж ховається від гітлерівців, які так жорстоко порядкують у містечку. Озирнулися, знову застогнали, плачучи. Жінка відкинула кленовий лист, яким бавилася знічев'я, спритно підсмикнула штани.