Це була Марія Кленова. Вона вийшла розвідати, як з автомашиною перебратися з великого лісу через той глибокий яр. І чекала, поки смеркне, щоб повернутися до своєї, тепер уже визначеної життям партизанської групи в лісі, яка, заховавшись із легковою автомашиною, очікувала її, свого командира.
— Нещасні діти, матінко моя! Чого ж це ви? Та не плачте! Оцією лісовою посадкою мерщій тікайте в отой ліс. Біля беріз над ярочком заждіть. Я — тьотя Маруся, фашистів не боюся, запам'ятайте це! А Борі... звісно, шкода хлопця.
Діти слухняно зникли в густій посадці. Тьотя Маруся так з ними говорила, немов учителька або піонервожата. Не повірити їй не могли! А жінка якусь хвилину стояла, згадуючи лице та вираз очей дівчини.
«Такою вже я не побачу своєї Ніночки...»
Потім вибралася з руїн і ровами та посадкою прокрадалася в напрямі до мосту. Біля шляху, що слався з містечка, залягла в цементовій рурі шляху, зарослій бур'яном. Озирнувшись на містечко, встигла ще помітити в передвечірній сутіні смертний кортеж невідомого їй Борі. Уявилася його мати. Як жива, впала перед нею на коліна...
Ні на мить не роздумувала Марія над своїм становищем у цій випадковій ситуації. Борю ведуть двоє озброєних солдатів. За півкілометра на залізничному мосту ходить ще один. Мабуть, їх біля мосту кілька чоловік. Певне, мусить бути і фашистський офіцер.
А вона одна-однісінька жінка радянська і має тільки пістолет. Як добре, що Віктор застережливо дав їй його. Ішла сюди зовсім легко, щоб у розвідці не викликати нічиєї підозри. Затамувавши подих, стежила за гітлерівцями.
Здалеку почула монотонний плач хлопця і уривчасті вигуки солдатів. Мабуть, фашисти ще й б'ють його — не бачила із своєї схованки. Тільки шепотіла:
— Хоч би ж не застрілили, доки дійдуть. Хоч би...
А в уяві — заплакана жінка, мати на колінах перед нею.
Вечоріло. Гітлерівці можуть поквапитися і розстріляти хлопця, не довівши до провалля. Обережно визирнула на шлях. Солдати гнали хлопця поперед себе не шляхом, а ровом збоку. Боря інколи підбігав, різко озирався на втіху своїм катам.
Марія пролізла брудною рурою на другий її край. Зовсім близько біля неї пройшов Боря і його кати. Маруся дістала пістолет, прицілилася крізь лободу. Пострілу навіть сама не чула. Передній солдат якось по-псиному плигнув з канави і впав, загрібаючи руками землю. Другий, мов лялька на шнурку, обкрутнувся на одній нозі. Постріл несподівано ляснув і пролунав у рурі, ніби над самим вухом. І коли гітлерівець знову повернувся, Маруся вже в упор цілилася йому в голову.
— Пропадай, гадове покоління!— прирекла і ще меткіше пристрілила й цього.— Борю! Синку, до мене!— гукнула бідному хлопцеві, що впав, закриваючи руками голову, як тільки гримнув перший постріл. Йому здалося, що стріляють в нього і, лише граючись, не поцілили в голову.
Але голос матері, природна теплота у слові «синку» вщент розбили всі страхи, розвіяли тисячі смертей по вітру і голубили, обнадіювали.
Хлопець схопився, очманілий від радості. Тільки тепер побачив свою рятівницю.
— Мамочко!— гукнув первородне слово дитини, не пам'ятаючи себе від радощів і подиву.
Жінка владно вирвала автомати із скорчених рук гітлерівців.
— На, Борю! За мною, і якнайшвидше тікаймо в ліс.
Боря схопив автомат і що є сили кинувся за жінкою по канаві до руїн залізничної будки. З мосту вистрілив вартовий. Потім заговорив ручний кулемет. Уперше почув Боря, як дзвінко і грізно свистять кулі. Та він увесь був у казкових чарах непереможності цієї рідної, мов мати, жінки.
Марія розуміла, що міст од них досить далеко, і тільки випадкова куля могла їм зашкодити.
Але в містечку почули стрілянину. На той час благородний партизанський рух ще тільки-тільки розпочинався. Далеко не всі гітлерівські коменданти знали, що то за радянські партизани. Зведення з штабу головного командування нагадували про це, та їх читали з обов'язку, неуважно.
Але Фріц Дейк ще в Польщі пізнав, що таке червоні партизани. Почувши крізь відчинене вікно нагальну стрілянину біля мосту, він підняв по тривозі увесь свій гарнізон.
Коли Марія Кленова з захеканим Борею доскочили до березняка, десь на околиці лісу позад них уже гавкали вівчарки, чути було тривожні голоси команди. Комендант оперативно організував погоню на чотирьох вантажних автомашинах, підкинувши до лісу значну частину гарнізону з собаками. Проскочивши з солдатами в ліс, Фріц ледве не перехопив Марію з хлопцем.
Марія на бігу веліла трьом підліткам, які в тривозі чекали її в березняку, бігти за нею понад ярком аж до автомашини. Обрадувані врятуванням Борі і в той же час перелякані, та ще й почувши погрозливе псине гавкання в лісі, друзі не чекали пояснень. Підхопивши з собою Борю, вони кинулися за жінкою. Вітя Довженко мовчки взяв з рук Борі важкий німецький автомат, полегшивши тим становище змореного хлопця.
До автомашини було не більше кілометра. Та бігти ставало важче — нагору, по бездоріжжю. Часом хтось спотикався об корінь на схилі і падав. Але схоплювався, і знову всі неслися вперед, не знаючи та й не розпитуючи, куди їх веде ця така сильна в їхніх очах, така дорога тьотя Маруся.
Погрозливе гавкання наближалося. Напавши на слід, собаки рвалися вперед, солдати ледве встигали за ними. Комендант раз у раз підганяв їх лайкою та погрозами.
Нарешті, Марія добігла з дітьми до автомашини. Вітя з двома саперами стояли напоготові зі зброєю в руках: у обох солдатів — гвинтівки, у Віті — німецький автомат. Мотор авто чітко працював на малих обертах. Навіть дверцята розчинені, щоб ні одної зайвої миті не затримуватися. Адже там... погоня!
Але ж їх тепер не четверо, як було, а восьмеро! Нехай це й підлітки. Їх четверо, до того ж Алик і Довженко були досить високі на зріст. Тому Маруся на бігу вже прийняла рішення.
— Дітей у машину! Вітю, проскочиш між болотами старим слідом аж... щоб через той міст на магістралі...
— Міст у містечку, Маріє Йосипівно,— поправив Віктор.
— Правда, ми ж і досі з цього боку. Тоді давай спочатку за ліс, потім знову понад цим яром-річкою! Десь проти залізничного мосту в глибині лісу маскуйся, доки ми водитимемо погоню. Я з товаришами затримаю її.
— Маріє Йосипівно! Марш за руль! Самі везіть їх — ви ж мати. Що я з цією дітворою робитиму? Смішно... сідайте за руль, швидко! А ми — на дерево. Гайда, хлопці!
І вже здираючись на високий кучерявий дуб, Вітя виправдувався.
— Хотів би я побачити, як то жінка на деревину дерлася б. Маріє Йосипівно, бензин я залив увесь, майже повен бак. Гірку беріть з третьої, візьме! Без підсосу, а то...
Заревів мотор, і, виплюхнувши клубок сизого диму, авто рвонуло між деревами вперед.
Комендант з собаками гнав щодуху. На місце стоянки автомобіля доскочив, уже хапаючись рукою за груди біля серця. Він чув гуркіт мотора, навіть встиг побачити, як у просвіті між деревами блиснула іскра сонця на лакованій поверхні кузова.
Пси прискочили і забігали на місці стоянки авто. Не перестаючи заклопотано гавкати, вони кружляли поміж деревами, на яких сиділи троє партизанів.
— По сліду авто!— наказав комендант.— Обер-єфрейторе! Негайно ж повертайтеся до решти солдатів. Широким строєм прочешіть ліс. Партизани через яр не переїдуть. А в тому кінці лісу — багно. Живо!
Шофер Вітя сидів у розлогому гіллі і весь час цілився з автомата в голову комендантові. Один пес раз у раз повертався до дуба, обнюхуючи його з усіх боків. Вітя чекав. Якщо його помітять, він негайно ж пристрелить коменданта. Тільки б його товариші на сусідніх деревах не дали маху. Тоді навіть з цього скрутного становища можна знайти цікавий і, безперечно, корисний партизанській справі вихід.
Побачивши, що партизанська автомашина вислизнула з його рук, комендант втратив рівновагу. Де й поділися його винахідливість і спритність. Він з досади нестримно копнув ногою пса, відіпхнувши його геть від дуба, спрямував розумну тварину вперед і рушив з своїм загоном по виразному сліду автомашини на прим'ятій лісовій рослинності, на зворушеному сухому листі, на квіточках поміж листям.
...Маруся поспішала. На спідометрі стрілка часом показувала швидкість вісімдесят кілометрів за годину. Місцями, вивертаючись поміж деревами на такій швидкості, колеса прогортали листя аж до вогкої землі. Машину кидало з боку на бік, черкало об стовбури дерев. Але правувати Марія вміла не згірше за самого Віктора.
Перехопившись через високий гребінь, авто понеслось униз. Марія згадувала, мусить проїхати десь там поміж озерцями та болотами у долині. Вчора ж якось об'їздив їх Віктор. Щоправда, то було вдень, а зараз ось-ось зайде сонце. Засвітити ж фари — значить безрозсудно виказати себе.
Проскочила просіку, що йшла праворуч, очевидно десь на шлях до містечка, і раптом, навіть не помисливши, звернула на ту просіку в лісі. В голові блискавично майнуло рішення. Це може спричинитися і до цілковитої загибелі всіх. Але смерть усе одно катастрофічно висить у них над головами. За кілька тижнів свого партизанського життя Марія Йосипівна вже трохи звикла смертельно ризикувати ним.
А рішення виникло просте: містечко невелике, тільки залізнична станція з військовими складами та два мости через глибокий скелястий яр-річку. Проскочити міст і на
трасу. Напевне комендант вислав увесь гарнізон ловити партизанів, Лишивши той міст, як і все містечко, на кількох вартових. Проскочити повз них на повному ходу автомашиною — зовсім легка справа. Може, і вистрілить якийсь згарячу. Та хто згарячу поціляє куди слід!
І, наддаючи газу, понеслася рівною лісовою просікою, не збавляючи швидкості. Діти збилися докупи, зі- . щулилися в авто, жодним звуком не заважаючи Марії.
Коли комендант майже за годину інтенсивної погоні по сліду доскочив до просіки і вже з допомогою ліхтарика простежив крутий поворот, а потім і виїзд машини на шлях, його обдало холодним потом. Адже в містечку зосталося лише кілька чоловік вартових і дівчина-друкарка в штабі. Та й ті солдати розкидані по всьому містечку. Двоє — на складах вокзалу, один за ворітьми штабу біля школи. І тільки один на високому бетонному мосту через провалля.
Лише на нього була надія в коменданта. Мусить же він затримати автомашину на мосту.
Емка з розгону вскочила в містечко і, знявши стовп куряви, пронеслася мимо школи-десятирічки, де містилася фашистська комендатура. Навіть визирнути за ворота не встиг комендантський вартовий. Марія круто завернула на великий стовповий шлях, який ішов повз залізничну станцію на переїзд, а за ним — у вулицю, до величної арки мосту.
Переїзд відкритий. Маруся кинула оком на довжелезний залізничний пакгауз, доверху забитий коробами, плетінками... Та роздивлятись не мала часу.
Попереду, в кінці вулиці, міст. Вона вже помітила вартового солдата. Він стояв посередині, зіпершись на прогон арки. Поява автомашини радянського походження була такою несподіванкою, що солдат аж стрепенувся і скочив на середину проїзду.
Винятковий випадок! І цей та, мабуть, і сотні, а може, й тисячі фашистських вартових на мостах у той час ще не знали про існування партизанських командирів-жінок. Та й які там партизани! Сам комендант з гарнізоном десь у лісі гонить їх і напевне ліквідує. Адже то лише кілька сільських колгоспних активістів, комуністів... Проти озброєного загону регулярних військ СС це просто нікчемна купка відчайдушних більшовиків.
Тому навіть автомата з шиї не зняв, лише підтримував його правою рукою. Ліву ж звикло підніс вгору, вимагаючи спинитись.
Вскочивши на міст, Марія справді загальмувала, аж застогнали, запищали гальма. Вартовий трохи посторонився, щоб дати спинитись розігнаній автомашині. Тоді Марія знову додала газу, набираючи швидкості, біля самого вартового крутнула руль. Слухняна машина рвонула вліво і збила вартового крилом.
Клепана арка утримала фашиста на мосту. Але сталь розтрощила неостереженому вартовому спину й голову. Немов спорожнілий мішок, він упав на настил мосту, коли машина вже проскочила на бруківку траси і зникла...
За півкілометра від мосту Маруся звернула з шляху, вскочила в ліс, зменшила швидкість і, звично маневруючи, заглиблювалася в нього, петляла між густими деревами, їй важко було орієнтуватись, але відчувала, що треба держатися приблизно одного напрямку, щоб не одірватись від магістралі. Машину кидало в скіпцях, стовбури дерев обдирали і гнули крила. А їй ніколи було думати про безпеку крил. Безпека дітей була для неї найголовнішою у цю мить.