Проте ні сумнівів, ні вагань на обличчях саперів Віктор не помітив.
І незчулися, як знову наблизилися до того ж битого шляху. Щоправда, були значно далі від райцентру, але при тім же шляху. По ньому ж бо і вони так несподівано проскочили емкою майже до потрібного саперам привокзального узлісся. Ледве встигли тоді шмигнути в ліс, замітаючи сліди.
Шляхом ішла поодинока машина,— мабуть, останній німецький грузовик відстав од валки. Та, придивившись, побачили, що то радянський ЗІС з наскоруруч намальованим черепом та військовим номером. Але не це так ошелешило Віктора: ЗІСів радянських було немало в колгоспах та установах. Вікторові здалося, що він упізнав водія за рулем. Аж здригнувся від якихось змішаних почуттів. Зганьблене фашистськими знаками радянське авто, водій з шляхової дільниці...
Може, шофер помітив їх, радянських бійців, у гущавині лісовій, що так раптом стишив хід? Заворот шляху не дав простежити за ним далі. Але не було сумніву, що ЗІС стишив хід і біля найгустішого придорожнього чагарника ніби повернув у ліс. Значить, помітив! Майже в перших кущах чагарника з авто почувся приглушений постріл. Можливо, то був вибух газів у вихлопній трубі. Та Віктор раптово спинив саперів і повернув з ними до ярочка, біля якого тільки що вони пробігли.
— Вихлоп газів, а чи постріл, товариші? — запитав, переводячи дух.
— Який там вихлоп! — упевнено заперечив Кость Старовойтенко.
Його в тон доповнив Телегін:
— Без сумніву, постріл з радянського нагана! Дурень, грається, або якесь непорозуміння.
Віктор кинув зацікавлений погляд на молодшого сапера, який так упевнено визначив не лише постріл та марку зброї, але й свою думку з приводу характеру пострілу. Аж кинувся від якогось підсвідомого припущення. Але воно було таке непевне, мимобіжне: майнуло і зникло.
— З радянського нагана? Та ж це вже фашистське авто,— намагався бодай хоч так заперечувати твердження саперів.
— Чи мало їх захоплено тепер ними в такому осатанілому і несподіваному нападі? А вистрілити з трофейного... Чи втримався б оце і я, коли б уперше вхопив до рук якийсь парабелум?
Міркування Телегіна остаточно врівноважили збудженого Віктора. Він оглянув шлях і ліс навколо. На якихось п'ять чи шість кілометрів відбігли вони назад, геть від того районного центру з гітлерівською комендатурою. До нього так рвалися обидва сапери, бо ж треба було виконати бойове завдання генерала.
Знов постріл з того ж боку лісу. ЗІС, видимо, вирвався з чагарника і, петляючи поміж деревами, понісся просто в гущавину, виїхав на пагорб, з якого тільки-но збігли наші герої. Мимоволі поприсідали за кущем глоду перед ярком, напружено вслухаючись. Авто мчало вперед, заглиблюючись у ліс далі від .шляху. Рев мотора віддалявся, поволі заглухаючи. Чути було, як після першої розгуби від пострілу чи з іншої причини водій поміркованіше обирав шлях у гущавині.
«Що ж це таке?» — розгадували всі троє. Мало їм своїх турбот, на тобі ще й якогось заблуду водія на авто радянської марки. Крім того, Віктор мимоволі вловив себе на думці, що один водій, нехай і фашист, не страшний їм трьом. А в становищі втікачів їм дуже б підсобило оте авто з фашистськими знаками. Вони змогли б вільно проїхати повз комендатуру ворогів у містечку, наздоганяючи емку Марії Йосипівни.
— Знаєте, друзі, по-моєму, непогано б...— розмірковуючи, озвався Віктор до саперів.
— Чи ж упораємося ми з... вантажною технікою у фашистському пеклі? — майже не думаючи, запитав Старовойтенко в тому ж тоні. Аж здивував Віктора не так сумнівами в шоферських здібностях генеральського водія, як незвичайним проникненням у його блискавичну ідею. Генерал знав, яких саперів посилати на відповідальне завдання!
— Як ти догадався? — щиро поцікавився в сапера.
— В нашому становищі іншої думки не могло бути,— озвався й Телегін.— Авто, та ще й з фашистськими знаками, це ж абсолютна гарантія виконання нашого завдання!
— Цілком вірно, товариші,— абсолютна гарантія виконання наказу генерала! А крім того, так хочеться помститися їм, особливо цьому клятому гітлерівському комендантові. Ходімо назирці!
Іти було не близько, довелося чимало згаяти часу. Загадковий ЗІС прорвався просто в необжиті глибини лісу, очевидячки намагаючись сховатися якомога далі від людського ока. Чого, з яким завданням? Шукати партизанів і ловити їх на приманку у вигляді ЗІСа?..
Аж у грудях похолонуло.
— Стійте, товариші! Чи не пастку вигадали нам гітлерівці! — спинився Віктор.
— Яку пастку, кому? Ніби ж порожнє авто.
— Порожнє,— проказав і Телегін.— Хоч борти в ЗІСа високі.
— Вірно. Добрий десяток автоматників ляже в кузові, і нічого з шляху не помітиш. Чули ото: занепокоїлися есесівські комендатури, загони по боротьбі з партизанами гуртують у прифронтових тилах.
Мовчали якусь мить, лежачи в лісовім чагарнику. Ні шляхового гамору, ані залізничних гудків уже не було чути навіть при уважному дослуханні. Захопившись переслідуванням, вони і не помітили, як далеко заглибилися в ці нетрі. Шумів-гудів лише ліс навколо, ніби одлунюючи виразний гомін віддаленої війни.
— Що ж будемо чинили? — якось підкреслено не по-своєму озвався молодий сапер Лука Телегін.— Треба ж якось і нам виконувати завдання. Ганяємо, носимося по цих хащах лісових, а мости собі стоять, служать гітлерівцям, будь вони прокляті.
— Служать, бісові мости,— підтвердив і Старовойтенко.
А генерал, може, проклинає своїх невправних саперів-підривників, боягузами взиває... Тому, що на цьому шляху уціліли мости, він забитий так військами та технікою ворога.
Та що зробиш тепер при такій ситуації, коли в тому радянському авто, скажімо, проїхало з десяток есесівських автоматників.
— Давайте, товариші, оберімо зручнішу позицію. Треба мати за спиною густіший ліс, бодай би який захист нашого тилу.
— Все одно... живими не дамося!— озвався Старовойтенко. І перший же встав, щоб шукати ту зручнішу позицію.
За всіма правилами перестороги пробиралися в най-густіші чагарники, шукаючи бодай якоїсь вибалки. І разом припали до землі, завмерли в чагарнику. Всі троє виразно почули тріск галуззя.
Віктор обережно підвів голову і оглянув місцевість, скільки можна було бачити крізь густе гілля. Ніякої стежки, навіть звіриної, не було. Уважно прислухався, і здалося йому, ніби чує чиєсь важке дихання. Тихо відвів запобіжник автомата.
Знов луснуло галуззя. Ще і ще залущало. Віктор оглянув обох саперів: їхні гвинтівки помітно тремтіли в напружених руках, голови прилягли до прицілів.
Хтось іде густим чагарниковим вибалочком. Не йде, а крадеться, як до своєї жертви, наближається до партизанів. Невже з дерева фашист бачив їх і дав напрямок автоматникам?
Справді — автоматник. Сіра фашистська форма на ньому, повна сумка через плече і в руках автомат напоготові.
Але ж він тільки один і дивиться кудись на інші чагарники. Значить, їх не помітив досі. Пропустити, щоб пострілом не виказати себе тим іншим, які просуваються за ним на певній дистанції.
Віктор блискавично малював собі план дій фашистського загону автоматників: віялом розійшлися на якусь віддаль од авто, промацають одне коло, перейдуть до іншого... Вирішив: лапнув одного, другого сапера і пальцем дав знак прихилитися, слухати, але не стріляти. В голові вже визрів блискавичний план. Сам боронитиметься, зав'яже бій, а їх відішле. У них таке завдання...
Автоматник теж, видно, щось почув, бо пересторожливо вдивлявся навколо, поводячи автоматом. Ясно, що він не певен, звідки почув ті, загрозливі звуки. Чи озирався б так автоматник, коли б знав, що на перший поклик сюди кинеться цілий загін його товаришів.
— Кидай автомат, стріляю! — майже пошепки гукнув Віктор, відводячи долонею звук. Йому важливо було випробувати ворога на звукову реакцію, адже гітлерівець напевно ж не знає мови. Все одно відбиватись доведеться на життя чи смерть.
Дивовижно: фашист у ту ж мить відкинув геть, автомат і підніс руки вгору. Озирнувся, показав Вікторові своє лице, збентежене, розгублене, але не войовниче. Віктор здивовано розкрив очі...