Ще в той ранок напередодні гітлерівського нападу на прикордоння, де стояли війська генерала Дорошенка, шофер дорожнього відділу не знаходив собі місця від гризучого каяття. Таку дівчинку, дочку генерала, облудно вивіз і віддав у брудні лапи шляхового техніка. Відчував же, що в цій справі криється щось ганебне для нього і страшне для невинної дитини. Скільки разів йому доводилося підвозити дівча. Чи не її мати захищала Вадима, коли його, сина запеклого куркуля Шостопалька, мало не зняли з роботи? Захистила. Виправдає, мовляв, довіру...
«Що вона думала, чудна жінка? Адже знала... Мати! Коли водій охоче підвозив якийсь раз її дитину, кленовим листком забавляв, то ладна собою поручитись. Такі ті матері! В мене теж лишилася мама...» — гірко замислювався Вадим Шостопалько.
Та не вистачило йому часу додумати все до кінця. Тяжка провина каменем лягла на душі. Вночі, передсвітом, фашистські танки прорвалися десь ліворуч. Війська генерала Дорошенка з боями відійшли в глиб країни.
Другого ж дня гітлерівці застали Шостопалька при машині в дорожньому відділі... Застали беззбройного, як і інших шоферів. Але декого з тих інших відразу ж зняли з машин, кудись грубо попровадили як злочинців. А його ні! Вадимові Шостопальку відкрита дорога в життя. Йому навіть посміхалися, зазираючи в свій список. Відразу ж заговорили до нього німецькою мовою: «Гут, гут!» Добре чи ні вчинив, наполегливо вивчаючи ще і поза школою цю іноземну мову! Мати радила, на вчителя ростила, лишившись без господаря-куркуля.
«Зрада!» — ще в той ранок прийшло безпомилкове визначення своєї ролі і становища в цій жахній для рідного краю війні. А зрада кінчається смертю. Ганебною, чорною смертю скаженого пса... І це в якихось двадцять два роки! Інші — герої, а ти — черв'як. Син куркуля, нащадок ганьби...
Дивовижно, що ці думки виразно виступили у Вадимовій голові лише після того, як він за наказом техніка відвіз генеральське дитя далеко в хащі прикордонного лісу. Виступивши, вшкрябнувши сумління парубка, вони жевріли без затухання, навіть коли спав, і перетворилися на рану. Вовком пораненим вити вимагало сумління юнака. І... вирішив гоїти рану молодої душі цим відчайдушним актом.
Спочатку прокрадалася якась надія. Пан або пропав! А коли й пропадати, так з музикою, яку б почула бодай одна радянська людина. О, та музика!
І поїхавши в авто як гітлерівський вояк, везучи біля себе на сидінні офіцера-гестапівця із свастикою і адамовими кістками на рукавах, остаточно наважився.
Вирушали з автобази разом з валкою грузовиків, призначених для вивезення снарядів до передової. Вивозити мали десь із залізничної станції. Значить, буде час додумати свій намір до кінця. Нарочито відкрив навіть переднє скло, догоджаючи гестапівцю, бо в кабіні стояла спека. Офіцер не добрав, що це навмисний хід. Кашлянувши кілька разів від пилюги, есесівець наказав відстати од автомобільної валки. Навіть пояс, на якому висіла кобура з маузером, розстебнув для зручності, поклав на сидіння.
«Дивовижно, як же вони довіряють куркулям, коли навіть куркуленко-водій його нітрошечки не непокоїть! Свій...» — придавило стопудове впевнення, крижаною брилою впало на розігріті каяття і поривання юнака.
А ліс з обох боків, а день мінився на прохолодне надвечір'я. На сон потягло самовпевненого есесівця, оквислого горбатим носом. Водій зазирнув у заплющені очі гестапівця. Раптом згадалося, що десь за цим районним центром, де саме гуркоче війна, живе в селі його тітка-вдова — материна сестра. Ніколи в неї не був, бо не родичалася вона, куркулихою рідну сестру звала. А мати ж було «такою хорошою тіткою» звала її, все в гості до неї посилала. «Признаєшся,— каже,— тіткою назвеш...» Невже і в ці страшні для краю дні тітка буде такою ж жорстокою до небожа, сина куркулів? Тільки б розшукати хату.
Лише скоса ще раз накинув оком на гестапівця, розквашеного на сидінні в солодкій дрімоті. І, мов блискавкою, його болюче різонуло напосідливе рішення: «Вмирати, так з музикою!»
Різко повернув руль ліворуч, ускочив у перші кущі придорожнього чагарника. На улоговині замуленого дощами кювету авто підскочило, офіцер кліпнув очима. В ту ж мить гарячково лапнув лівицею за місце, де мав бути маузер. Але... кобура була порожня. Шугнув рукою, ледве збагнувши страшну реальність. Авто заглиблювалось у лісові хащі.
— Вас іст...— тільки й устиг вимовити есесівець.
Вадим Шостопалько вистрілив з офіцерового маузера просто йому в лице. Авто в цю мить хоч і притишило хід, але ж не стояло, цілити було важко. Та й сосну спереду треба було обминути.
Постріл не був точним, закровив щоку, налякав. Есесівець зопалу схопився за ручку дверцят, смикнув її. Міг би вискочити, коли б рішучіше діяв. А він після першого переляку, відчувши, що живий, встиг отямитись, вирішив чинити опір. Залитий кров'ю, кинув дверцята, обернувся до шофера. Тоді і пролунали ті два постріли, які почув Вітя та його сапери...
— Ну ось вам і вся моя розповідь, товариші партизани.
Вадим, одягнутий у гітлерівський мундир, замовк, давляче ковтав слину. Опустив голову, чекав присуду партизанів, бо обидві гвинтівки були спрямовані йому просто в груди, готові щохвилини прикувати гітлерівця до товстої сосни. Маузер Шостопалька був у руці Віктора.
— Та-а-ак... А ти знаєш, що Марія Йосипівна тут разом з нами партизанить? Командир загону вона! — мовив Віктор, якось хоробливо ламаючи в голові сплутані думки, симпатії і розчарування та лють.
— То... стріляйте! Я син запеклого куркуля, ворога радянського народу. Але ж я... радянський громадянин, я...
— Ти теж ворог.
— Ні! — рішуче похитав головою Шостопалько.— Я не ворог. Я приховав автомашину, щоб повернути нашим. Убив фашиста. І тепер піду...
— Куди?
— До чорта в зуби!. Убиватиму їх, гадів, щоб намостити з їхніх трупів оту піраміду Хеопсову. Може, тоді наше радянське правосуддя... помилує мене!
Шостопалько, як покарана дитина, довго тримався, ціпив зуби і таки заплакав. Просто відвернувся геть, дав волю сльозам, не закриваючи долонями очей, не б'ючи себе в груди кулаками. Тільки округлилися очі, погляд перескакував з Віктора на саперів. А щоки писалися принизливими смугами сліз, як у немовляти.
І опустилися гвинтівки саперів. Той переконливий плач не здався їм грою ворога.
— Хай ти пропадеш, падлюшний! — вередливо мовив найстарший у цім гурті сапер Кость Старовойтенко.— Може, і справді, товариші, перевіримо? Якщо це правда...
— Чи нам тут розібратися самим?— сумнівався Телегін.— Якщо він по-людському, то і ми... Згодився б такий і нам у загоні.
— Гаразд. Ходімо, покажеш...
— Покажу. ЗІСа я загнав у приярок, щоб тільки самому знайти після війни.
— Знайдеш і для війни... Ходімо показуй, доки не повечоріло. Ітимеш попереду. Коли наведеш на гестапівців, перша куля тобі.
— Один він. На вбитого наведу.
Під двома спрямованими на нього гвинтівками повернувся і повів. Десь глибоко народилася надія, шорстка й колюча, як доля проклятого. Але ж — надія!
Зовсім смеркало, на літню ніч бралося. Тими ж нетоптаними стежками в гущавині лісовій Віктор та двоє саперів вирядили Шостопалька на відчайдушне іспитове для нього бойове завдання.
Перечекали групу авто на шляху, обережно вийшли з рятівного чагарника. Ризикуючи життям, вирішили перевірити відданість Вадима Шостопалька. Насторожено вслухалися, поспішали на шлях до цементової рури, умовленого пункту зустрічі з Шостопальком.
Пробігаючи, натрапили на два трупи гітлерівців. Згадали, озираючись на вбитих, і зрозуміли аж тепер ті два постріли Марії Йосипівни в розвідці, після яких їй довелося так ризиковано втікати з дітьми. А чи ж утекла?..
Добігли і пірнули в метрову руру під високим насипом рокадної автомагістралі. Може, саме по ній і відступали з боями війська генерала Дорошенка? Та коли б справді відступали саме тут, то, певне, зробили б усе, що слід з тими мостами. А мости стоять.
Що тут промарширувала війна, видно з червоточин у землі від авіабомб та снарядів. Але то була війна перегонів: хто кого випередить. Давши тяжкий, непосильний для прикордонних військ бій ворожим танковим частинам, що навально наступали, Дорошенко мусив вивести свої війська в інші місця для з'єднання з регулярними силами лінії фронту. Чи саме тут проходив генерал, маючи на плечах ворога, а чи десь убрід перебиралися його війська, маневруючи в лісах по бездоріжжю? Мости лишилися цілі.