Обоє саперів лежали вже на землі, офіцер штовхав носком черевика котрогось під бік... Віктор далі не міг терпіти, підніс зброю, прицілився, шукав голову ворога на зниклій у темряві мушці автомата. Рішучий, лютий...
У цю мить до місця події підійшов зустрічний «оппель» і, не розминаючись, спинився, яскраво висвітлюючи фарами.
Німецький офіцер вискочив уже з цього «оппеля», виструнчений, бундючний, енергійний. Щось гримнув просто в гурт розпалених шаленством катів, і вони раптово виструнчилися перед старшим офіцером-штурмовиком. Він прибув так несподівано, діяв рішуче.
Віктор опустив автомат, мусив перечекати, щоб хоч трохи зрозуміти, що ж там діється, до чого йдеться. Адже цей старший офіцер припинив катування саперів, щось звелів солдатам. Ті слухняно і швидко попідводили саперів з землі І поставили на ноги. Забинтували Телегіну голову, витерли Старовойтенка. Ясно, що цей другий есесівець вирішив забрати саперів і повезти з собою. Абсолютно логічні для розумного офіцера дії.
«Везтиме до військового штабу»,— промайнула думка у Віктора. Чи на краще це? Повезуть, усе одно допит чинитимуть з-під нагая.
А на шляху лунали накази старшого офіцера. В схрещеному світлі фар двох машин саперів підвели до цього другого «оппеля», звеліли сідати в кузов. Старовойтенко першим ухопився за борт і, ставши на заднє колесо, поліз у машину. Телегіна підсадили.
А перший «оппель» швидко розвернувся, забрав солдатів, які вже поклали в кузов два трупи — застрелених Марією Йосипівною конвоїрів Борі, офіцер сів у кабіну і, козирнувши цьому старшому, швидко рушив геть.
То що ж це таке? Раптом потухло світло в цьому другому «оппелі». Напружуючи зір, Віктор ледве побачив, що з кабіни вийшов і водій. Щось сказав у кузов до саперів. Віктор відчував, що лопається його надсильне напруження, заходить якесь божевілля. Хоч би ж слово почути! Стріляти? Куди, в кого?
Шляхом пройшло ще кілька авто з гарматами на прицепі. В снопах світла обкупали «оппеля», саперів, офіцера і зникли з такою ж швидкістю, як і з'явилися. Одинокий «оппель» лишився на шляху. Ні світла, ні гомону.
Віктор напружив звиклі до темряви очі, ледве розрізнив, як Старовойтенко зіскочив з кузова авто і швидко спустився з насипу, побіг до переліска. «Зрада?» — знов кинуло в жар Віктора. Сміливо виступив з переліска назустріч саперові.
— Вікторе, забирай спорядження, їдьмо!— напівшепотом гукнув сапер.
— Що це, зрада?
— Сам чорт не розбере, що це. Їдьмо мерщій! Вадим з гестапівцем...
— Таки з гестапівцем? Проклятий.
— Їдьмо, кажу! Потім, потім... Він ніби свій.
Зуздром згребли свою зброю, сумки з мінами, шинелі. Північна пора наставала, зменшувався рух автомашин на трасі. На якусь мить притух і гомін війни десь попереду. Офіцер-есесівець зустрів обох на гребені насипу, простяг руку і підхопив сапера під плечі, допоміг Вікторові.
— Мерщій у ліс, там розберемося!— звелів гестапівець досить непоганою російською мовою.
Навіть підсадив обох у кузов. Напівшепотом уже з кабіни порадив Вікторові лягти, і майже в ту ж мить авто рушило з незасвіченими фарами.
В сірому і якомусь невимовно чужому світанку проскочив «оппель» по лісовій автомагістралі. Скільки їх проходить тут майже щохвилини! Марія Йосипівна ледве впізнала сапера. Він сидів на високому борту і пильно вдивлявся в лісові хащі, щоб не прогавити своїх людей. Адже їх там набралося вже чимало.
Та ліс у ту гарячу військову пору причаївся в ранковій імлі.
Авто з шаленою швидкістю пронеслося і мимо спаленого, зруйнованого селища за лісом. Тільки де-не-де попід лісом ще стояли вцілілі, пообсмалювані хати. Там уже ворушилися гітлерівці, якими забиті були ці руїни колишнього села.
— Прифронтова зона,— шепнув Щостопалько Вікторові, хитнувши головою в бік руїн.
Впізнати Віктора в кабіні поруч з водієм було майже неможливо. Есесівський френч, неначе на нього шитий, високий есесівський кашкет робили його схожим на типового гестапівського офіцера.
— При першій же можливості звертаймо геть з шляху. Далі буде ще густіше цієї гітлерівської погані,— ніби радився Віктор з водієм. Шостопалько хитнув головою.
«Оппель» різко звернув у якийсь перелісок праворуч і пірнув просто в хащі. Густий чагарникуватий ліс був чудовою схованкою для людини. Але великому тритонному «оппелю» пробиратися ним було важко.
Довелося спинитись. Командував Віктор. Він швидко вихопився з кабіни.
— «Оппеля» доведеться тут замінувати. Якщо вціліє — наше щастя. А коли наскочать гітлерівці і захочуть прокататись, як ми...
— Прокатаються! Просто до отця Саваофа в обійми. Давай, Костю, споряджай. Мені таки добре баки забив гітлерівець тим спортсменським ударом у рурі.
Телегін подав Старовойтенку міну, а сам відійшов і сів під сосною, тримаючись рукою за голову. Літній сапер, не розмірковуючи, поліз під авто. Жодного слова, якогось вагання. Тільки накинув оком на Віктора, що хапаючись зняв гітлерівський кітель і поклав його в кабіну, де тільки-но сидів сам.
— Коли авто вибухне, від кітеля лишаться тільки ґудзики. Коли б покласти сюди ще й якогось завалющого гітлерівця, все було б в ажурі... — бурмотів Віктор, осмикуючи на собі свою рідну військову гімнастьорку.
— Як-то там наш Станіслав викручується без цього кітеля? Чи повірять, гади? — озвався з-під авто Старовойтенко.
— Повірять,— ствердив Віктор, підсвідомо бадьорячи не лише себе.— Бойовий поляк, ризикує відчайдушно! А як собі синяка наварив, чорт! Я думав, що й око йому вискочить. Перестарався Стась. З усього розмаху вдаритись отак об сосну, це, товариші, треба якої сили волі!
З-під сосни озвався і Телегін:
— Наш Шостопалько на таке не відважився б.
— Вадим теж бойовий товариш. Тепер я вже остаточно повірич: свій Вадим Шостопалько, наш! Скажи, Вадиме, де ти підхопив такого бойового поляка?
— Дякую, Вікторе. За дружбу з тобою я...
— Не треба, Вадиме,— спинив Віктор.— Давай розповідай. Цікаво ж, справді, знати і нам...
— Майже випадково. Пішов ото я від вас і ледве не втьопався в автобатальйоні на... гострому бажанні привести для партизанської групи справжнє гітлерівське авто. Довелося блискавично маневрувати. На попутній машині доскочив аж до колишнього кордону і забіг на всякий випадок у шляховий загін. Аж там повно нашого брата, військовополонених. Наскочив на кількох з них біля вбиральні. В цьому польовому таборі серед військовополонених були і втікачі з есесівських таборів, були і зрадники. Ну, звісно, стервотний народець табору не потребував особливої пильності фашистської комендатури. Самі ж і пильнували. Мені в гітлерівській військовій формі просто заздрили, запобігали переді мною. Отож один і порадив: «Полячка,— каже,— приблудного забрав би геть. Не наш він, маскований комуніст, піймався десь. З підпільних інтернаціоналістів, здається пройдоха, видать...» Це і нагадало мені ще раз, що я ж водій без підозри в них. Чому б і не скористатися мені з того, виконуючи нашу бойову домовленість. Адже я пішов по авто для партизанської групи! Ну... гаряче зацікавився тим комуністом, як і годилося. Куркуленки й привели мені Станіслава, злі, ладні вбити його в оточеному вартою дворищі. Бачу, що серед полонених, де чимало вже вештається нашої братії всякої, цей полячок — іншого льоту птиця. Іду з ним до вбиралень, досить-таки войовниче настроєний — я ж при зброї! Відразу ж і кажу йому, ніхто ж нас не чує: гайда, мовляв, до Польщі! І зовсім непомітно при тому моргнув йому оком. Міг припускати, що, озброєний, знущаюсь з нього, беззбройного, йдучи в прихований куток табору. А він озирнувся, ще раз поглянув мені просто в очі і... якось не зовсім природно, аж ніби роблено, згодився. «Гайда,— каже.— Ти , мабуть, куркуленко, а я саме з таким би охоче перекинувся на територію пана Пілсудського...» Одійшли ми в перелісочок там же в загороді, поляк нагадав, між іншим, що знає джіу-джитсу... Словом, при потребі може захищатись. Та я негайно ж відкрив і свої карти. Джіу-джитсу, кажу, не вивчав, а ось жити, як і він, дуже хочу! Порозумілися ми. Але ж для такого делікатного дільця у нас не було авто!.. Зрозумів без пояснень. «Є,— каже,— авто. Поведеш?» — і ще раз немов просвердлив мене тим випйтливим поглядом. Я відповів ствердно. Він посміхнувся вперше з часу нашого знайомства і... щез у тій щільній загорожі. Думаю собі, коли провокує, то я ж не хлопчисько якийсь, озброєний, дотого ж куркуленко. Побачимо ще, кому гестапівці більше віритимуть... Незабаром поляк з'явився, та вже не сам, а в супроводі есесівця. «Чи я,— каже,— не помилився? Здається, ви шофер автобази?» Так, насторожуюсь я, шофер автобази. «Ну ось,— каже поляк до гестапівця,— я таки пам'ятаю, що він і привіз мене з тої облави... Вивозьте геть у табір, куди завгодно — не хочу гинути від самосуду». Звісно, нелегка це справа обдурювати пильність гестапо. Ну, повів гестапівець нас до авто, доручив мені арештанта, а сам десь розшукав офіцера, і ми поїхали. Потім, коли в кузові зчинилася стрілянина, я повернув у ліс. Офіцер, звісно, встиг ще вистрілити, вихилившись з кабіни, трохи вшкрябнув поляка, але я ж тут... Оце і вся недовга. Офіцера ми роздягли, звичайно, документи поляк приспособив при світлі фар. Ми таки заїхали геть від шляху. «Тепер я,— каже,— капітан Браге»,— і надів той павучиний одяг.