— Але... Нехай вас не непокоїть такий пуританізм гостя. Справді, я маю важливі справи до... Іспанії, чи, вірніше, до океану, який її омиває. Важко було б розминутися мені з такою сенсаційною подією, як льотчик у хвилях того океану...
Льотчик якось криво посміхнувся, оглянувши крісла, де б можна сісти вже для солідної розмови.
— Тоді давайте ще раз познайомимося,— промовив він.— Ганс Горн, льотчик-винищувач німецьких повітряних сил, збитий в нічнім бою над океаном не менш досвідченим у таких справах супротивником.
— Щиро співчуваю,— пристукнув каблуками і Станіслав.— Польський політемігрант Лужінський, закинутий на це узбережжя океану... трагедією одної матері... Шаную вашу благородну щирість, вона найбільше відповідає причині мого візиту.
Льотчик хитнув головою, не втушивши тої ж зацікавленої посмішки. Сідаючи навпроти, зовсім пом'якшеним тоном додав:
— Сподіваюся, що ця трагедія не завадить нам по-людському порозумітися. Палите?
— Досить рідко, дякую.
— Що ви польський німець — мене переконує ваша чудова вимова. Комуніст?
Лужінський знизав плечима, хитнув головою, припалюючи сигарету з власної запальнички. Пошкодить це, а чи й зовсім зіпсує справу, тепер уже важко було б маневрувати й далі. Візит набирав надто напруженого, досить офіціального характеру. Німець замовк, і гість відчув, як він гарячково борсається, вишукуючи самого себе в такому товаристві. Навіть підвівся і пройшов до вікна. Але досвідчений запільник Станіслав Лужінський тепер був певний, що цей «Казанова» вже не покличе поліції.
Горн лише поглянув крізь шибку, та навряд чи щось бачив, захоплений зненацька такою невідразною щирістю комуніста. Мов сон, минуло кількамісячне перебування на острові, де радянські піонери — нащадки комуністів, врятували йому життя. Ганс Горн уже безпомилково збагнув, що ці одвідини поляка зв'язані з долею тих дітей.
— Слухаю вас, товаришу Лужінський,— нарешті, піднесено мовив, сідаючи знов у своє крісло.
Навіть у цій фразі, з якимсь не зовсім дружнім нервозним підкресленням слова «товаришу», Лужінський ще раз відчув не напад, а скоріше оборону. Удавши, що того «товаришу» навіть не помітив, він дістав з кишені чорновик злощасної телеграми і подав господареві.
Льотчик лише пробіг очима той папірець і, мов ужалений, схопився.
— Ніночка? — вирвалося з уст.
— Так. Ніночка.
Підхопився і Лужінський, ступив до німця. «Ніночка» в устах льотчика прозвучало як пароль щирості, навіть дружби. Горн глибоко зітхнув, ще раз озирнувся на вікна кімнати.
— Сядьмо, прошу вас...— Горн хитнув головою на крісло. — Знаєте, комуністи ще в юнацькі роки тривожили мені душу. Чого ви такі настирливі? Так, я син рурського гірника!.. Але... я ж ас авіації гітлерівського вермахту! В цю мить я ще менше знаю, що ж переважає в моїй людській гідності... Ах, батьку, батьку! — несподівано завершив якимсь трагічним пафосом зажурення.
11
У кімнаті їх було тільки двоє. Німецький льотчик Ганс Горн, інтернований у цій нейтральній країні, почував себе в якійсь мірі господарем. Та й гість не був зні-чений такими не зовсім певними в чужій країні одвідинами. Він безпомилково відчув ледве помітну розгубленість льотчика, ніби якусь провину перед гостем і не відмовився прийняти розплату за неї.
Ганс Горн, нарешті, востаннє переміг себе і почав розповідь. Неспокій досі ще червоточив, дратував нерви, льотчик палив сигару за сигарою і, походжаючи по кімнаті, розповідав. Мимоволі захопився, говорячи про свої льотчицькі здібності. Останній нічний бій він змалював з таким хвилюючим піднесенням, що Лужінський щиро віддавав належне мужності і винятковим здібностям аса.
Обоє вони надмірно палили, в кімнаті стояла хмара сизого диму. Часом забували про місце і час розмови. Льотчик не дбав про свою роль у подіях, про які розповідав з такою замріяною щирістю. Події його захоплювали, перекинувши з цього готелю нейтральної держави у вир пережитого...
— ...Отак, оточений щирим піклуванням моїх ворогів і рятівників, я лікувався. Піонери, що називається, воскресили мене з мертвих, знаючи при тому — зважте на це! — що лікують фашиста, свого найзапеклішого ворога у відкритому бою. Адже зрозуміло, що вони всі четверо разом фізично не становили для мене чогось, з чим я мусив би рахуватись, коли одужав... Словом, людяність, загальнолюдська чуйність у тому рятуванні мені життя, таки перемогли мене! Я став маленьким, пристосовувався до них, калічив — так, так! — калічив свою натуру. Адже я, льотчик фашистської армії, часом цілком щиро захоплювався цими радянськими юнаками.
І раптом... Раптом цей катер! Звісно, я теж нічого не знав, що він собою являє, чий він. Катер як катер. Та, виявилося, він був нашого вітчизняного виробництва... Кореспондентам, в оточенні яких ви здибали мене, я сказав, що був збитий у бою англійським винищувачем.
Прошу пробачити, я просто... хизувався, вибріхувався! Борючись сам з собою, не мав мужності признатися, що збив мене борт-механік нашого ж повітряного корабля, чех з національності. І збив, рятуючи радянських піонерів! Саме якась особлива сила отих піонерів, їх щирість та людяність і спонукали мене до вигадок у своїх розповідях. Бо про тих підлітків розповідати треба було не цим кореспондентам!..
І я мусив брехати. Та що там казать! Отже, про той катер. Уявляєте собі величну і страшну картину безмежного схвильованого океану! І ось на ньому, на його хвилях — жалюгідні рештки нашого німецького катера. Гойдається, занурений майже до половини носом, немов сушить обидва гребні гвинти і рульову лопать. А хвилі неначе тріскою граються, от-от захльобнуть, засмокчуть. І на катері...
...На катері, в задраєній каюті, в безладді наваленого одягу, ковдр, закутавшись у них, завмерло причаїлася дівчинка чотирьох чи, може, й п'яти років. Очам своїм не повірив Олег, відчинивши двері. Побачивши хлопця, дівчинка лячно зойкнула, неначе перед смертю, і зарилася в купу ковдр.
— Диви, дівчина!.. Що ти робиш тут, мале дівча? Чия ти? Як тебе звати, моя хороша?! — гомонів до неї хлопець, розуміючи при тому, що в цих широтах його рідна мова може здатися дитині навіть і щенячим гавканням. Яка шкода, що він не володіє мадагаскарською, зулуською якоюсь мовою!
А дівчинка, мов розбуджена словами хлопця, раптом відкинула ковдру, уста хоробливо засмикалися в затриманому гіркому плачі; очима, що от-от вискочать з орбіт, натужно дивилася на невідомого хлопця. Мокрий, у самих трусах, звичайнісінький хлопець.
— Я Ніночка... Мами немає, не-е-ма-ає. Мама-а!..— і знов заплакала, тепер уже як скаргу висловлюючи цьому невідомому, але такому близькому їй і дужому хлопцеві.
— Ніночка? — в першу мить його ошелешили такі зрозумілі і рідні слова. Та більшого значення поки що не надав їм.— Ніночка? — ще раз тепло перепитав Олег.
І наблизився, сів у незручній позі просто на ковдри, біляву голівку з усією юнацькою щирістю погладив. А сам теж ладен був заплакати і безнадійно заволати:
«Мамо-о!» Та ж їм, піонерам, не личить губитися! До того ж він рятівник.
— Зараз, Ніночко, зараз... Потім буде і мама! Ми ось... тільки заберемо тебе. Нас тут аж четверо піонерів і один полонений льотчик-німець живе з нами. Ого, ми такі сильні! Баня Туляков найстарший. І Юрка та Роман, усі хлопці сильні, хороші хлопці, льотчика, полоненого Ганса Горна, вилікували! Ось я їх покличу. Мене Олегом зватимеш.
І тут же рушив геть. А дівчинка лячно вхопилася за холодну мокру шию хлопця обома руками.
— Не треба, Олегцю, боюсь. Я не хочу тут. Вони... чужі тут, страшні.
— Немає, Ніночко, ніяких чужинців. Один він у нас, та і той тепер уже свій, мирний. Тут ми, радянські!
Взяв ще раз на руки дівчинку, широко ставлячи ноги, щоб не впасти від гойдання корабля. Горнув до себе, відчував, як дрижить мала, міцно тримаючись за шию хлопця. Чи їй п'ять, а чи лише чотири роки? Схудла дівчинка надто легкою здалася хлопцеві. І рушив з нею геть з каюти, переступаючи через безладно розкидані речі. З неймовірними труднощами виніс дівча по похилому трапу через отвір люка аж наверх. Лише тоді опам'ятався, зрозумів: пропливти з дівчинкою до острова він не зможе. А Ніночка так міцно вчепилася йому за шию, на плече голівку поклала, ледве схлипувала. Чи думала про те, хто цей хлопець, куди її несе...