Іншу діяльність обрав собі Віктор. З групою підривників він заходив якнайдалі від цього районного пункту і валив під укіс фашистські ешелони, які поспішали з боєприпасами на схід. Повертався до містечка часом і через два тижні, змушуючи непокоїтися своїх товаришів.
Одного разу взимку до Марусі завітав секретар підпільної партійної групи містечка. Кілька разів Марія Йосипівна зустрічалася з ним ще в лісі. В розмовах був завжди лаконічним, не любив багатослів'я, говорив фрази, яких повторювати не доводилося в його конспіративному житті.
— Єсть розмова, товаришко Марусю,— заговорив ледве привітавшись.
— То буде й діло, товаришу Арсене. Що у вас за розмова, давайте, кажіть відразу. Мої люди, здається ж, «тихі, смирні», нічим не шкодять місту.
— Інша справа, Марусю. В суботу шляхом повинні пройти автомашини з в'язнями в супроводі кількох «оппелів» з охороною. Все це як на ваш загін не така вже й складна операція... Стривайте, стривайте, зараз буде суть справи. В одному з легкових авто везтимуть на очну ставку свідка, від якого вимагатимуть упізнати одного в'язня Освєнціма... Хто такий цей свідок, якому богу вірує, нічого невідомо. Був колись прикордонним чиновником. Для нас головне, щоб він таки впізнав того в'язня в Освєнцімі. Так, так, упізнав, але ствердив би те, що нам потрібно.
— А хто ж насправді цей в'язень?
— Німецький комуніст. Його звинувачують у зраді, в тому, що він, як комуніст, давно перейшов у підданство до СРСР, а діяв у німецькому запіллі. На цьому хочуть, мабуть, зробити якийсь пропагандистський ефект. Отже, треба зняти з нього зраду, а це зможе зробити лише цей прикордонний чиновник, упізнавши комуніста і категорично запевнивши, що він, хоч і переходив кордон, але переходив його все-таки як німецький підданий з документами робітника бременської судоверфі.
— Все ясно, але... майже неможливо. Та коли той свідок єдиний, то чи не краще для нашої справи — знищити його? — Я ще не все сказав. Серед супроводу їде наша людина!
— Наша людина? Комуніст? — дедалі серйозніше все сприймаючи, допитувалася Маруся.
— Чи комуніст — невідомо, але підпільник німецьких демократичних сил. Знає російську мову. Йому треба передати пароль: «Бременський Сергій велів». А він мусить передати його тому, нещасному, в таборі. Пароль там дуже потрібен нашим!.. Ось у цьому і є найбільша складність, дорогий наш командире! Той демок-рат-підпільник обов'язково мусить потрапити в Освєнцім не розшифрований!
— Все зрозуміло.
Обоє вмовкли, наче прислухаючись до надвірних шумів. Та вони були звичайні для периферійного і зовсім «не бойового» містечка. Марія Йосипівна відчула, як її морозом обдало від усвідомлення такого складного вузла, який в'язала їм доля.
— В'язні — не комуністи, чи й це невідомо? Дезертирують з гітлерівської армії не тільки прогресивні німці. Звичайно ж, серед них можуть бути і комуністи.
— Нічого невідомо. Ще знаємо, що двоє в'язнів заковані в кайдани, але всіх їх везуть по двоє в легкових авто та ще кількох насипом у вантажних автомашинах у супроводі автоматників-есесівців. У легкових, звісно, не возять пересічну дрібноту. Проте в якій з автомашин той колишній чиновник з прикордоння, в якій ролі їде запільник — невідомо.
— Скільки легкових авто?
— Сім чи вісім. І чотири вантажні з есесівцями та попереду всюдихід з кулеметами на всі боки. Принаймні так вони проїхали до останнього перед нами нічного перепочинку. Це приблизно триста сорок кілометрів по трасі від того першого мосту на шосе, який ви лагодитеся підірвати. Чи будуть їхати і вночі — невідомо. Перед виїздом валки за цілу годину з міста нікого не випускають на шлях. Певне, і після виїзду так...
— Все?
— Тепер уже все, товаришу командире. Біля мосту є наш спостерігач. Він повинен дати сигнал, щоб у лісочку перед тим другим мостом ми... А що — ми? В якій машині їде підпільник, а в якій та гнида, пробачте, з прикордоння — сам чорт ногу вломить.
— Подумаємо. Тільки нікому більше ані слова про того... підпільника! І давайте подумаємо цю ніч. Не проїдуть же вони вночі. Я пошлю людей по наших.
— А якщо проїдуть уночі?
— Вночі їх може ще там зустрінути група Вадима Шостопалька. Ну, і завданнячко ви припасували до нашого виїзду звідси.
Автомобілі вирнули з-за повороту один за одним, виблискуючи проти сонця лише склом фар. Лобове скло у всіх машинах було відхилене наперед, і звідти виразно стриміли цівки станкових кольтів. Важко було на такій швидкості роздивитись бодай одне обличчя. Короткої миті не вистачало, щоб роздивитися обличчя навіть тих гестапівців, які їхали в широких штампованого заліза кузовах «оппелів». Машини мчали з швидкістю близько вісімдесяти кілометрів за годину.
В кущі ліщини стояв спритно замаскований Віктор, заклавши за пояс німецький автомат. Підняту його руку бачили зв'язкові з одного і з другого боку шляху. Сигнальний постріл від першого мосту ледве почули в лісі. До мосту було все ж понад чотири кілометри, а ліс приглушив той сухий на морозі звук пострілу. Та його сподівалися, чекали в лісі і почули.
Права рука Віктора різко махнула вниз, але ліва все ще була піднята: «Увага, увага!» В настороженні і сам почув гул машин. Ось вони в'їхали на перший міст.
Раптовий вибух на тому мосту стряснув повітря, немов бурелом прокотилася лісом луна. А другу руку Віктор досі ще тримав угорі, вимагав уваги!
Повз нього пройшов передній всюдихід. Швидкість його ще була солідна, але вже зменшена. Легкові машини збилися, майже насідали одна на одну. Ось вони по одній минули Віктора в кущах. Показалися вже і спеціальні «оппелі-бенци» із збройним супроводом штурмовиків: з бронебортів на обидва боки стирчали дула важких штурмових кулеметів.
Віктор аж тепер махнув другою рукою і тихо пірнув у кущі. Майже в ту ж мить спочатку пролунав постріл десь попереду, але його покрив вибух міни, на яку наскочив передній всюдихід, не дійшовши до другого мосту. Міна невелика, і зачеплено її лише крайком заднього колеса. Машина, як норовиста коняка, фицнула задком, з розгону забігла вбік, ударилася в пришляхові бетонні стовпці і стала! Спинилася і вся колона.
Як тільки друга Вікторова рука різко опустилася вниз, із лісу вискочив селянин — Вадим Шостопалько з клунком у руках і кинувся бігти до мосту назустріч колоні машин. Постріл позаду в нього ще більше підігнав втікача. Селянин підняв вільну руку і що є сили закричав:
— Стійте, стійте! Міни...
Машини вже спинилися, з наляканого всюдихода вискочили штурмовики, зняли двох контужених арештантів. Тимчасом поодинокі постріли настійно доганяли селянина. А він одчайдушно кричав своє: «Стійте, міни!» Нарешті, після ще одного пострілу, селянин випустив з рук клунок, а сам заточився і впав на першім прольоті дерев'яного мосту. Безладною стріляниною з автоматів відгукнулися на цю подію гестапівці. До потерпілого на мосту кинулися кілька автоматників. Селянин Шостопалько хитався, хапаючись скривавленою рукою за ногу, і не переставав гукати: «Стійте, міни!»— тільки очі спритно стежили за кожним рухом фашистів, що зіскакували з машин.
Вони обступили пораненого, спрямовуючи на нього автомати. Каліченою польською мовою запитав один:
— Хто стріляв, у чому справа?
— Ой, рятуйте Душу,— ще голосніше заволав, ніби й не чув польської мови перекладача.— Партизани, більшовики!.. Тут міни. Ой, вони ж уловили мене, затримали, а самі...
Все це Вадим викрикував підкреслено російською мовою, зовсім ніби і не розуміючи польської. Адже: «той» запільник говорить російською — єдина ознака для цього ризикованого зв'язку. А що коли знайдеться й інший, який знає російську мову, тоді що? Провал і смерть... Офіцер нервово гукнув до машин лише одне прізвище:
— Шютце!
Від легкових автомашин по-службовому аж підтюпцем чітко відірвався не молодий уже есесівець з нашивками фельдфебеля, ще і не спинившись, козирнув. Шютце — прізвище нічого не сказало Вадимові.