— На якого ж дідька ви вчинили оцей божевільний трюк, чому не домовилися ще у вагоні? У вагоні в нас якісь речі, харч. Можна ж було домовитися і...
— Стривайте. То ви вважаєте божевіллям саме цей акт втечі, а чи намагання врятувати дітей? Е-е, ні: прошу тверезо цінити той акт і зрозуміти, що другого виходу в мене не було. В Перпіньяні діє фашистська комендатура, і саме — гітлерівська. Для вас — це нормально, ви не комуніст і їхній же ас. А для мене, втікача від гестапо...
— Ви ж зі мною... В чому справа, чому ви регочете, Станіславе? Так, так, ви зі мною! І будьте певні, я не дійду до такого безглуздя, водити вас під націленим пістолетом.
— Це зробили б без вас. Навіть словом не запитали б. Який-бо ви наївний в цих питаннях! Та з одного я радий: ви правильно зрозуміли мою рішучість, або, по-вашому, брутальність. Це був крайній захід...— Лужінський несподівано занервував,— Усе ж я захоплений вашою витримкою, гер Горн! Пробачте мені той крайній захід.
Німець прибрав кілька камінців, зручно вмостився і ліг. З-за лісу, нарешті, вийшов немов надгризений диск місяця. Холодне, мертве світло ще більше здеформувало навколишній світ, блиснуло на металі кольта, якого віддав Горн Лужінському.
— Ну, гаразд. Усе це, зрештою, вже в минулому. Але я волів би мати якусь гарантію, що не повториться більше чогось подібного,— заговорив з дивовижним спокоєм.
Лужінський аж обернувся, звівши голову з рук.
— Подібного не буде, обіцяю. Але давайте справді домовимося, як чесні люди! Обіцяйте мені, що в своїх дальших діях не будете шкодити мені в єдиному: в поверненні тих дітей на батьківщину.
— Ха-ха-ха! Та ви й справді збожеволіли, гер комуніст! На диявола мені ті ваші діти! Ну, забирайте їх, цілуйтеся, виховуйте з них таких, як самі, комуністів. До чого ж тут оці мої поневіряння, оця... романтика! Романтика з кольтом над потилицею. Чортзна-що...— Трохи помовчав, озирнувся на поляка.— Що маю зробити, щоб запевнити вас у цьому, гер Лужінський?
— Я вірю вам. Пообіцяйте тільки, що на шкоду тим радянським дітям нічого не вчините. Якщо ж ваше серце дозволить вам ще і допомогти мені зняти нещасних з того якоря, ви залишите в моїй душі незабутню пам'ять.
— І все?
— Тільки й того.
— Боже мій! Треба було таку комедію ламать... Чому ми не поговорили отак раніше?
Тепер німець знов підвівся і сів поруч. Рукою майже грубо одірвав підперту правицю Лужінського і, затиснувши її, міцно та урочисто стрясаючи, підніс угору, як для присяги.
— Клянусь! Ні богом, ні дияволом, а совістю людською, батьком своїм — рурським шахтарем...
— Досить, вірю! Цього цілком вистачить! З цього часу я полюбив вашого батька і за велику честь вважатиму зустріч з ним!
— Ох, і чудний же ви, товаришу комуніст. Але сила! Цього не заперечиш. Чому ж відразу було не розповісти всього? Тепер даю слово, сам докладатиму зусиль, щоб повідомити Москву про тих дітей...
— Чудово, Ганс! І ми підемо кожен своєю стежкою до людського щастя. Яке буде, зате — своє щастя!
Через кілька хвилин вони обоє лежали на тому ж пагорку голова до голови, а ноги в протилежні боки і міцно спали. Ніч заколисала їх, як мати, приголубивши своїм безмежним спокоєм.
А стежки в обох тепер стали однакові. Обійшовши Перпіньян, вони заглибилися на територію Франції. Всюди зустрічалися якісь збуджені озброєні солдати. Їх доводилося остерігатися, та згодом виявилось, що то були партизани, які боролися не лише проти окупантів, а й проти капітулянтського уряду Віші.
Це радувало Лужінського. Не до них було зараз розгромленій внутрішнім фашизмом, розтерзаній гітлерівцями, знесиленій Франції. Проходячи завмерлими виноградними плантаціями Лангедока, Лужінський і Горн принаймні не остерігалися нападу фашистських патрулів.
Їх тут не було. Французьке населення на кожному кроці збуджено обговорювало трагедію своєї держави, так несподівано і ганебно покладеної під батіг фашистської диктатури, окупаційної і своєї. Сяк-так підхарчувавшись десь у непомітному кутку, Лужінський і Горн задніми дворами й занедбаними виноградниками, придорожніми перелісками просувалися до Рони, в Авіньйон. Надії на той Авіньйон дуже примарні. Бувши в Англії на стажуванні, Горн заприятелював там з авіаінженером-французом, таким же, як і сам, військовим стажистом. Разом з ним і виїздили з Англії по закінченні терміну стажування. Дуже шкода, що не заприятелювали глибше. Навіть на листування, як друзі, не спромоглися, розлучившись. А як би оце придалося!
Якась новобудова в Авіньйоні стала їм у пригоді. Тут і зупинилися, бо Горн сподівався відшукати того француза-авіаінженера.
— Як же його прізвище, стривай,— длубався Горн у пам'яті.— Ім'я Ален, це добре пам'ятаю. Та хіба розшукаєш його в місті серед тисяч Аленів? Крюш... Кроні... Ален Крюше. Чорт його знає, може, й Крюше.
— А чи й варто його шукати? Війна! Коли і вцілів до цього часу, то хіба сидітиме в Авіньйоні? Ходімо далі, пошукаємо краще моїх друзів,— переконував Лужінський уже в місті.
— Це правда, твої друзі, Станіславе, в цю складну пору нам би більше пасували. Але куди йти? Я і так уже до сто чортів зморився. Треба щось придумати, щоб не лише йти на власних, але і... під'їздити. Все ж я пропоную програму максимум.
— Яку саме? Швейцарія? Це ж не менше, як місяць дороги, близько тисячі кілометрів набереться. Та не вони визначають успішність такого маршу. Доведеться проходити через центральні райони Франції. Ні, Ганс, давай краще братися до моїх знайомих. Це якихось дві сотні кілометрів, шляхи периферійні, люди абсолютно надійні. Крім того, в мене є справи до них.
— Комуністи? — майже байдуже поцікавився льотчик.
— Напевне.
— Гаразд. Підемо потім до комуністів. На досвіді переконуюсь, що з цим народом легше переборювати житейські труднощі... Але дозволь і мені спробувати свої загальнолюдські канали? Влаштувалися ми чудово: до цієї новобудови французи повернуться не раніш як через п'ять років, ручуся. Харч теж маємо на добру добу. Дозволяєш?
— Гаразд. Тільки ж умова: тихше води, нижче трави!
Горн щиро засміявся, потискаючи на прощання руку. Порадив спокійно відпочивати і не розшукувати його.
В перші години самотності Лужінський справді задрімав. Потім спробував накреслити на цементовій підлозі підвального перекриття карту дальшої подорожі. Дуже добре, що їм пощастило так непомітно перейти вцілілим досі мостом через повноводу Рону. На їхнє щастя, через міст у Тарасконі проходили французькі поліцейські частини. Разом з ними пройшли і Горн та Лужінський.
Лужінський встав, тепер на дозвіллі ще раз перебрав у пам'яті те аж надто щасливе форсування ріки. Могло бути значно складніше. Чим далі в глиб країни, тим більше ставало гітлерівських окупаційних військ. В Авіньйоні їх було повно. Може, розумніше і надійніше було б обминути це місто... Де той Крюше тепер, коли вся Франція розіп'ята на багнетах гітлерівських солдатів.
Так і висидів майже цілий день. Надвечір занепокоївся. Адже минуло добрих шість годин, а Горн не повертався. Лужінський обережно обійшов будівельні провалля, вийшов на вулицю. Льотчик пішов праворуч, імовірно, що і повернення його слід чекати саме звідти.
Вирішив пройтися в обидва боки вулиці. Невже могло щось лихе трапитися з Горном у місті, де життя регулюється зараз його ж співвітчизниками? Обирав то один, то другий тротуар, зайшов і до невеличкого міського саду, поблукав по забруднених, занедбаних алеях, не спускаючи очей з вулиці.
Коли помітив, що починає вечоріти, знову вийшов на тротуари. Неначе відчував, що саме зараз і повертатиметься льотчик після відвідин давнього друга.
Він таки повертався... Та не сам і не з доброї волі. Двоє солдатів міцно тримали Горна, вивернувши руки, як поліція водить злочинців. Смуга крові переписала йому щоку. Кров текла з рота, а чи з розбитого носа.
«Ну, побачився Ганс!» — тривожно подумав Лужінський, буквально закам'янівши від такої зустрічі. Звідки і куди його ведуть? Власне, куди — справа була ясна. Це і підказало рішення Лужінському.
Ледве одіпхнувся руками від паркана, мазнувши брудною рукою себе по обличчю, і п'яно поточився назустріч конвою з Горном.