— Ага-а! Таки попа-ався, голубчику...
В першу мить Горн ніби очманів від такої зустрічі: невже його приятель справді п'яний?..
А приятель став на розкарячені ноги, голова клониться.
— Куди ви його? Від-дайте мені, я його, голубчика, опростаю!
— Проходь, проходь, друже, не заважай.
І в той момент, коли конвоїр торкнувся поляка автоматом, щоб відвести його з тротуару, Лужінський блискавичним ударом кулака збив солдата з ніг. Автомат есесівця опинився в руках «п'яного». Подія скоїлася так раптово, що навіть Горн у першу мить розгубився.
Та помітивши, що другий конвоїр миттю вхопився за автомат, Горн класичним ударом ноги підкосив його, і черга пострілів з автомата прописала небо. Лужінський блискавично крутнув свій автомат і в упор дав чергу по есесівцю.
— За мною! — скомандував, хапаючи рукою Горна і пірнаючи в перші ворота, гостинно розчинені перед ними якимсь французом.
— Через двір і провулком за місто! Там ваші...— прошепотів француз, умить зачиняючи за обома ворота. Він не сумнівався, що ці двоє — переодягнені французи — учасники Опору.
Галас, стрілянина лишилися десь позаду. Горн біг попереду, весь час озираючись на Лужінського. Десь у суточках дворів міцно потиснув йому руку.
— Давай мені автомат, біжи! — прошепотів.
Лужінський ткнув йому до рук зброю. Але не побіг панічно вперед. Схопив і повернув Горна, навіть підштовхнув:
— Катай, катай, льотчику! На найвищих швидкостях давай катай за місто!
Ставало вже поночі. Це полегшувало переховування, але й ускладнювало втечу. «Через двір і провулком за місто! Там ваші...» — не забували доброзичливої поради француза. Хто ті «ваші»? Невже загони Опору?
В провулку бігти було вільніше. Кілька разів помічали, як випадковий зустрічний дисципліновано проскакував у двір, щоб не заважати втікачам. Згодом порідшали будівлі, ліворуч чорнів ліс. «Чи є рація тікати саме в ліс?» — блискавично вирішував Лужінський, відчуваючи, як підкошуються ноги. Навіть стрілянину в місті чули вже мов у сні.
— Ну як, Ганс? — запитав, озирнувшись.
— Залізо! Тільки ноги, ой ноги! Та треба б промити рота. Давай до першого ручайця.
І вже не бігли, а, прислухаючись, простували далі. Не забивалися далеко від шляху, щоб не заблудити в нічному лісі без стежок. Важке дихання виривалося з грудей, Горн вряди-годи відпльовувався. Гомін міста помітно віддалявся, а разом з ним віддалялася й загрозлива небезпека. Повернули до ручайця...
— Сам диявол їх не зрозуміє, цих французів,— розповідав Горн, прокинувшись у лісі.— Двічі я проходив тою ж вулицею, де жив колись мій приятель. А за третім разом і причепився до мене якийсь дурний патруль. Скучно, певне, і їм тинятися без діла по тих вулицях, дуріє голова. Спочатку ніби і повірили в щирість моїх дружніх поривань, разом шукали мого Алена. А потім як показилися: підозрілою їм здалася приязнь німця до француза. «Для чого тобі, німцеві, здався цей Ален? Адже він француз...» Справді, запитання стопроцентно німецьке: для чого німцеві зв'язуватися з якимсь французом?.. Ну, ось так і поговорили. Не досить мирно, але врозумливо. Доки і до бійки дійшло. Битись вони по-людському не вміють, північні прусаки — живодери! Вибили мені зуба, та не дякувати ж їм за таку честь! З надлюдських зусиль скрутив одному голову, нас же колись джіу-джитсу вчили в Англії. Тоді і накинулися. «Більшовик, комуніст»,— верещать. А я і не заперечую. Повели мене до комендатури. А я зажадав зайти переодягтися, зброю, кажу, заберу. Хотів поволоводитися ще з ними, чорт би їх узяв, та і тобі дати знать про мою вимушену посадку.
— От як побачився з французьким другом... А ти нічого собі товариш, тямкуватий. Тільки «п'яного» мене не впізнав.
— Ну, брат, такий п'яний! Я ледве сам не збожеволів від тієї картини.
Якийсь час полежали мовчки. Сонце вже вигрівало закутки в лісі. Десь гриміли лунами окремі постріли, роздираючи лісові хащі.
Потім перебрели ручай. Праворуч на автостраді вже гуркотіли авто. Кілька разів Лужінський і Горн намірялися вийти на автостраду, навіть викрадалися на неї. По трасі йшли здебільшого військові авто. Обидва тоскно виряджали їх поглядами, перезиралися і знов заглиблювались у лісові хащі.
Тільки десь на дванадцятий день голоду і поневірянь понад дорогами Лужінський, нарешті, впізнав шлях, який пересікав лісові хащі геть убік від Лігурійського моря, виводячи знов у лісові хащі. Уважно озирнувся, приглядаючись до того шляху.
— Зараз ми з тобою спробуємо зв'язатися з людьми. Шляхова просіка справді дедалі більше здавалася знайомою. Коли ж пройшли і яр, всякі сумніви розвіялися.
— План буде такий: ляжеш он у тому березняку, подалі від стороннього ока, і чекатимеш...
— День, два чекати? Хоч харч підкинеш? — пожартував Горн.
Коли зайшов тою ж стежкою в знайомий двір, чомусь не полегкість, а якийсь острах відчув. Порожньо, не видно інваліда в дворі, гостинна жінка не вискочила з хати. Став посеред двору, озирнувся.
— А-а, приятель! Знов посуд будете здавати в Португалії? — почув позад себе і різко обернувся.
Нічого не змінилося. Все як було й раніше. Чоловік на тій же дерев'яній підійшов і щиро привітався, забираючи гостя десь у затінок з-посеред двору.
— Ну, як ваші справи? Розшукали дитя?
Приємно обігріло душу це зичливе зацікавлення долею дитини. Згадалися ще ті щирі турботи про його щасливу подорож до Португалії. Боржником себе відчув перед цими людьми.
Лужінський коротко розповів про все. Війні не видно кінця.
— Нічого! Радянські генерали он Крим одібрали, на Балкани вже вийшли! Таке твориться, братику... А гітлерівці скаженіють. Наші вояки домів беруться.
І неважко було добрати Лужінському радість у тих словах інваліда. Такий же упевнений, життєрадісний, очима всміхається, а уста — мов глиби каміння вергають.
— Як же з протезом, так і не зробили вам досі? — зацікавився гість.
Господар махнув рукою і притишено повідомив:
— Чи їм тепер до нас! Пам'ятаєте капітана пароплавної компанії, Карла-Даніеля Пока? Розстріляли есесівці...
Це таки справді здивувало і острашило Лужінського. Капітан Пока, ретельний дослухувач поліції, злий ворог комуністів, яким стільки добра зичила його сестра-лікар.
— Якесь непорозуміння?
— Відмовився вивезти на пароплаві засуджених за дезертирство італійських солдатів. їх мали по одному топити в океані. Офіцери й есесівці п'яні, всі як побожеволіли біля тих засуджених. А капітан сказав: не повезу людей на таку кару нізащо! Повернувся і пішов з корабельного причалу. Його наздогнала куля. Сестру його, лікаря, знаєте? Не змогла врятувати, хоч і застала ще живого.
— Нещасна сестра! Як вона?
— Сидить і досі. Ніби чекає суду. Тут такого сталося за цей час. То, кажете, дівчинка ще на острові?
— Так. І забрати її звідти у час війни дуже важко. Діти сидять на острові, самі без будь-якої надії.
Розмова зав'язалася серйозна, увага господаря заохочувала. Розповідати про льотчика Лужінський спочатку не хотів — адже він гітлерівський ас, яких тут не стільки бояться, скільки ненавидять. Та потім усе-таки сказав, що Горн прибув з острова, шукаючи засобів для порятунку дітей.
Надходила тривожна ніч. У будинку інваліда зібралося понад десяток французьких патріотів, учасників Опору. Господар попередив, що на зборах будуть присутні гості — поляк і німець — друзі борців «Вільна Франція».
— За цих людей ручуся совістю і власним життям,— заявив востаннє.
Гостей посадовили біля столу, щоб усім було їх видно. Дехто посміхався до Лужінського, впізнавши його ще з тої першої зустрічі. Горн ніяково озирався, схилившись до поляка.
— Ви комуністи? — запитав хтось з гурту.
— Так... Власне, я комуніст, учасник іспанських подій, друг Каспара Луджіно з Ніцци. А це мій приятель, син рурського шахтаря, колишній льотчик. Зазнав поразки і тепер... надійний бойовий товариш. На острові його ті радянські діти врятували і вилікували.
Все це своєю простотою і таким незаперечно правдивим звучанням викликало дружні оплески. Люди відчули цілковиту довіру комуніста Лужінського до того льотчика німецької армії, який волею правди людської став їхнім спільником. Мову розуміли не всі. Доводилося перекладати. Але всі відчували, що цей поляк не вперше промовляє перед аудиторією, а це ще більше переконувало. Та і Лужінський відчув, що його слова не йдуть на вітер, вони зачіпають слухачів за стривожену ' : ми в світі душу.