Шофер спав біля машини, прославши шинелю. Власне, він уже не спав — слабуючи від поранення, просто вилежувався.
— Що ж будемо робити, Вітю? Чи далеко ми заїхали з дому?
— Як по прямій, то не менше ста кілометрів. А взагалі виганяли лісом на південний схід близько трьохсот. Бензину в мене було на триста.
— Сто кілометрів,— промовила Марія Йосипівна.— То де ж ми перебуваємо?
— А хто його знає, Маріє Йосипівно. Цей ліс іде понад кордоном дуже далеко. Хоч ми його ніби перерізували на схід. Гадаю, що ми десь на південно-східному краї цього великого лісового масиву. Прислухався я вночі. Тут повинна десь бути залізнична станція. Але жодного гудка паровоза я не почув за ніч. Тільки якийсь віддалений гамір. Може, то просто ліс гомонить, Маріє Йосипівно?
Якийсь час по тому помовчали обоє. Вітя чув, як Марія Йосипівна ходила кудись на розвідку і знову повернулася. Щось бурмотіла до себе. Він лежав, майже не рухаючись.
— Мені доведеться сьогодні полежати, Маріє Йосипівно,— знов озвався, дивлячись вгору на верховіття лісової гущавини.
Марія й забула про його поранення. Зробилося соромно. Мусила б поцікавитися спочатку його здоров'ям. Не їв же він учора цілий день.
Розшукала бинт і йод. Мовчки зробила йому перев'язку. Рана заструпилася по шиї, але якихось загрозливих змін Марія не помітила.
Зібрала дещо з харчів у своєму вузлику. Для годиться й сама з'їла, а більше пригощала його. Відчула спізнілий жаль і співчуття до солдата. Була певна, що і мовчазність його, і настрій — усе від рани тієї.
— Що він про мене подумає? Як я йому на очі покажуся? Кендюх!..— раптом заговорив Вітя.
Марія Йосипівна догадувалася, що мовиться про генерала. А що, справді, міг більше зробити цей шофер, потрапивши в таку ситуацію? Інший, можливо, повернув би назад, побачивши ворожі танки. Аж мороз поза шкірою пішов. Це їх уже захопили б фашисти.
— Нічого, Вітю. Я ж свідок!
— Ви тільки скажіть, Маріє Йосипівно, що я й дома не затримався біля вас, і в дорозі ж... Правда, генерал дав лише п'ять хвилин, а ми цілий день гнали. Але ж танки нам перерізали шлях! Тут уже об'єктивні причини.
— Цілком об'єктивні, Вітю. Я так і скажу. А тепер лежіть, а я піду на розвідку.
— Заблудитесь, це вже я знаю. Жінки завжди блукають. Та ще в такому лісі.
Вона пішла просто на схід. Спочатку озиралася, спускаючись у широку прохолодну долину. Літнє тепло навіть удень ледве пробивалося сюди крізь гущавину суцільного листя дерев. А ранком до того ж тут гуляла ще й густа свіжість прохолоди. Потім Марія перестала озиратись. Тільки примічала окремі озерця, то розбите громом дерево, то якийсь бугор, порослий свіжим чагарником.
Натрапила на просіку, яка перетинала їй путь. Звірилася по сонцю, запам'ятала місце, де вийшла з лісу, і пішла просікою праворуч.
Дика лісова порожнеча лякала. Згодом Марія натрапила на другий шляшок. Цей уже вів на схід і був більш уїжджений. Уважно придивившись, жінка помітила, що цим шляхом недавнечко пройшло чимало автомашин. Куди, в який бік і що за машини — добрати не змогла. Але несказанно зраділа їждженому шляхові. Це ж проїхати п'ять-сім кілометрів — і чудова автодорога. А коли автомашини тут пройшли, то, напевне, і ще пройдуть.
Вона спинить одну з них, скаже, що генеральська машина в скрутному стані і все з'ясується.
Ліс починав рідшати. Десь попереду спочатку загавкали собаки, потім заторохтіли глухі автоматні постріли.
Прислухалася. Такі ж постріли чути було й праворуч і десь далі попереду. Навіть двигтіння землі від далеких гарматних вибухів відчула. Що ж дивного, війна.
Знизала плечима. І таки йшла вперед, поспішала. Хоч би тобі писнув якийсь птах. Самотня в лісі... Раптом почула несподіваний гуркіт кількох автомашин позаду себе. Поквапливо скочила з дороги в ліс, упала в рівчак біля товстого дубового пня. Не вибирала місця, не примірялася, яким боком падати. Все робила майже підсвідомо. Коли б не почула автоматної тріскотняви перед цим, не вловила віддалених гарматних вибухів, можливо, і не штовхнуло б її ховатися.
Повз неї пройшло шість автобензоцистерн. На кожній з них красувався виразний, як і на тих танках, фашистський хрест, а поруч нього — широкі оленячі роги.
«Фашисти! Невже встигли так швидко?»
Більш ні про що не могла думати ошелешена жінка. Лежала скорчена у рівчаку і проводжала переляканим поглядом шість бензоцистерн та два мотоцикли з кулеметами, що їхали вслід за ними.
Потім схопилася й рушила в глиб лісу, ховаючись поза кущами й деревами. Квапилася, міркувала. Що ж далі робити? Цілком очевидно, що за ніч гітлерівці випередили їх саме в цьому районі. Коли доведеться прориватися, то не просто на схід, а на південний схід чи, може, й зовсім на південь. Там, напевне, війська генерала Дорошенка стримують шалений натиск фашистів.
Але ж... у Віті немає ні грама бензину. Їх «корабель» міцно сидить на безнадійній мілині.
Жінка постояла біля правкої берези, сама схожа на неї. Обоє правкі і на вроду не скаржаться, обоє одинокі і печальні.
А чим же поїдеш на той південний схід чи на південь? Бензину нема, водій поранений, їсти нічого.
І відокремилась од берези. Тепер до печалі приєднався ще й гнів, а разом це вилилося в непереборну рішучість.
Марія Йосипівна лісом вирушила не назад, до автомашини, а вперед, туди, де пройшли шість бензоцистерн.
Важко визначити, скільки часу йшла без відпочинку, не ївши. Вирушала з чагарника — саме зійшло сонце, а коли вибралася край лісу, сонце позад неї вже ховалося за лісом.
На околиці лісу, праворуч від шляху, розташувалися будівлі залізничного роз'їзду; величезні штабелі дров, будівельного лісу стояли понад коліями. На спустілих коліях кілька навантажених і стільки ж порожніх платформ. Усе покинуте, осиротіле.
Та на лісовому роз'їзді було життя. Саме це в першу мить і помітила Марія.
Біля високих штабелів дров вишикувані в два ряди стоять двадцять чотири самохідних бензоцистерни і з десяток мотоциклів з кулеметами. Не густо гітлерівців біля них, але вештаються. Від станції великим шляхом понад лісом праворуч сновигають автомашини.
На залізниці жодного паровоза, ніякого руху, але роз'їзд жив якимсь не своїм, тривожним життям.
Тут, на околиці лісу, виразніше стало чути і війну. Марія спробувала визначити, де ж саме фронт, чи далеко, та годі було не військовій жінці збагнути це. На всьому виднокрузі і навіть позаду гриміли бої.
Останні сумніви зникли. Вони з Віктором лишилися в тилу фашистських військ. З цього моменту вони мусять ховатися, вигадувати ім'я, історію появи тут чи в іншому місці і кожної миті бути готовими вмерти...
Треба правду мовити: у Марії не було в ту мить якихось широких, далекосяжних планів. Та в кущах лишатися вона не могла і за якусь недовгу мить опинилася біля шляху.
Спочатку злякалася такої власної активності. Шляхом хоч зрідка, а таки проходили поодинокі автомашини. Виявляється, цей шлях був лісовою просікою, і фашисти потрапили на нього з якихось флангових просік. А великий шлях проходив по той бік залізничного роз'їзду.
Марія швидко перехопилася через просіку, і сама незчулася, як була вже біля величезних штабелів дров та будівельного лісу на роз'їзді. Звідси помітила, що при кожній цистерні на рамі авто прив'язано кілька досить зручних пласких бідончиків. Коли б Марія не бачила, як мотоцикліст відчепляв той бідончик і наливав собі у нього пальне, то, може б, і не знала, для чого вони. Автоцистерни стояли впритул до штабелів дров. Тоді й розгорілося бажання украсти один такий бідончик — напевно, цього вистачило б їм з Вітею, щоб проскочити через фронт, доки він ще. не має суцільної лінії.
Лягла на штабелі між дровами, замаскувавшись березовими та дубовими полінами, і стежила за життям полустанка аж до ночі.
Ніч була свіжа. Небо зовсім чисте, бездонне. Гущавина зірок вабила зір. Прямо перед Марією маячили силуети бензоцистерн, мотоциклів, навантажені лісом платформи, будівлі полустанка.
Десь опівночі життя навколо завмерло. Навіть війна на далеких обріях ніби перепочивала в цю пору.
Марія помітила вартового. Він походжав між двома рядами цистерн, спинявся перед тим, як повернути назад, прислухався. Мабуть, не почувши нічого підозрілого в нічному навколишньому гомоні, повертався і йшов до другого краю рядів. Автоцистерни стояли задом одна до одної з таким, очевидячки, розрахунком, щоб, на випадок тривоги, кожен шофер першого ряду одразу ж міг би вільно їхати геть, даючи дорогу другому рядові.