Кілька разів провівши очима вартового, Марія набралася сміливості, обережно спустилася на землю і прокралась попід станційною естакадою аж до того місця, де кінчалися високі штабелі дров.
Лежала, прихована тінню. від естакади і величезного мотка стального троса. Під боками муляли костилі, планки. А лежала, бо вартовий саме йшов у цей бік.
Ідучи, він поглядає на естакаду, де стоять дві порожніх повозки, мабуть кинуті ще при раптовім відступі. Бачить він, напевне ж бачить і величезний жмут троса, який, немов клубок гадюк, ледве сріблить іскринками сталі, перехоплюючи холодне світло зірок.
А чи бачить він у найтемнішому куточку двоє палаючих очей, що стежать за ним? Як тільки побачить — це буде її загибеллю.
Марія тремтіла не від холоду, хоч і лежала на іржавому залізі. Вона тремтіла від непосильного напруження волі. Обома руками взялася за холодну планку, спробувала підняти її. Мусить не тільки захистити своє життя, але й добути бензину, якого їй не дасть доброю волею цей озброєний гітлерівець. Бензин треба взяти хоч би й ціною життя вартового! Вони ж розпочали війну для смертовбивства, тож нехай гинуть у ній, прокляті...
Вартовий постояв — здалося, вічність — і повернув назад між двома рядами машин. Марія прокралася за ним аж до першої цистерни.
Фашист іще йшов туди, а Марія, приставивши до коліна залізну планку, навпомацки відчепила один бідон з пальним. Тільки б витягти з гнізда і зникнути.
Та куди ж зникнеш? Солдат уже повернув назад. Розміреною ходою іде між двома рядами цистерн ще й пісеньку якусь мугиче, перемагаючи сон.
Марія підійшла до коліс, щоб не помітив фашист її ніг на порожньому місці під цистернами. Стояла, приплюснувшись пластирем до цистерни, злегка повернувши голову в бік вартового. Він ритмічно наближався, силует його збільшувався...
Чула, що стук серця луною відбивався од цистерни, і від того вона ніби дзвенить дзвоном повної посудини. Не збагнула, що це тільки здається їй, настороженій. Вирішила, що і фашист почув той дзвін, недарма ж він перервав свій сонний спів і нарочито йде зовсім близько, саме біля цього ряду цистерн.
Звичайно, це їй тільки привиділося. Вартовий був певен, що, крім нього, біля цистерн жодної живої душі немає. Коли б хоч на мить він мав сумнів у тому і пильніше поглянув на цю крайню цистерну, то помітив би її незвичайні контури. А йдучи назад, напевне впізнав би приплюснуту до цистерни людину...
Марія ж не сумнівалася, що фашист підкрадається до неї, розподіливши останній метр відстані між ними на якихось три-чотири хижацьких кроки.
Залізна планка свиснула в повітрі. Вартовий на мить спинився і, підігнувши коліна, впав. Ні стогону, ні крику...
Перебуваючи під впливом якогось незрозумілого піднесення, коли людина діє підсвідомо, чинить зовсім не те, що хотіла, Марія кинулася до вбитого, щоб відтягти і заховати його. Але в наступну мить шарпонула руками у нього по кишенях, схопила сірники і складаний ніж.. Ніж нагадав про зброю. Блискавично зняла з плеча гітлерівця важкий холодний автомат.
Аж потім згадала, що прийшла по бензин. Без найменшого звуку витягла важкий бідон і рушила з ним до краю естакади, за штабелі дров.
У руці тримала і коробку сірників.
У якомусь хворобливому трансі Марія поставила бідон під дровами й повернулася назад, до вбитого ворога. Навколо все було таке ж тривожне, тихе, чатуюче, як і раніше. Тепер вона вже знала, що має робити далі.
Миттю скочила від останньої цистерни аж туди, де лежав убитий вартовий, торсала крани, намагаючись їх відкрити. Та вони не корилися руці без ключа. Раптом натрапила й на ту, з якої недавно брали бензин. Ключ не був знятий. Повернула з такою силою, що бризки від струменю зросили одяг. Відскочила і прислухалася. Шум з крана наростав, як водоспад у загаті біля водяного млина. Повітря сповнилося різким запахом бензину. Аж біля штабеля Марія зірвала з себе забризкану спідницю й кинула її до цистерн. Туди ж кинула і запалений сірник, а сама побігла з каністрою геть.
Тікати було б легко, якби не каністра з бензином. Коли Марія поза дровами вскочила в перші кущі переліску, на станції вже палав величезний клубок вогню. Верхів'я дерев золотилися в його відблиску.
Тільки згодом, коли вона вже перебігла шлях, почулися перші крики команди і стривожений галас на полустанку. Не озираючись, Марія бігом заглибилася в ліс, далі й далі, щоб швидше втекти від власної тіні. Від пожежі в лісі було видно, як удень. Позаду горіли величезні штабелі дров, бензин, навантажені платформи...
Марія боялась, щоб не збитися з сліду. Густий ліс ставав завісою, доводилося бігти повільніше, вибираючи шлях. Разів два, знесилена, падала. Та віддалений галас повертав її до свідомості, немов батогом підганяв уперед, до машини.
Знову й знову поривалася бігти. Рука боліла від важкої ноші, а друга міцно стискала автомат.
Починало розвиднятися. Аж тоді відчула гостру втому. Що коли б трохи відпочити, десь затишно заховавшись? Така запашна лісова трава, квіточки!
Озирнулася. Густий чагарник не завжди добра схованка, бо найчастіше шукають саме там. Та вже якби шукали, то давно знайшли б її.
Сміливо пішла до перших кущів. Майже точилася, мов п'яна. І раптом:
— Стій!..— Здалося, що з-під землі захрипів погрозливий голос.
Несподіванка мала б паралізувати її волю. Але Марія тільки випустила каністру з рук. Вся стрепенулася і миттю стала за товстою сосною. Тільки тепер збагнула, що вона ж без спідниці. З ніяковості присіла, ховаючи кружевця сорочки.
В кущах лежали два озброєні солдати. Не треба великого знавця, щоб по шинелях, зброї та й по сумках з протигазами пізнати радянських бійців. Дві радянські трилінійні гвинтівки були грізно спрямовані на Марію. Солдатам важче було розібратися, що це за жінка — без спідниці, але з німецькою каністрою в одній руці і з німецьким автоматом у другій.
— Хто такі? Чому нападаєте?— насмілилася запитати вже з-за сосни.
— Ми... свої. Нашої землі... люди. А чи нападемо, побачимо.
— Ну й гаразд. Я теж своя. Але... можу і автоматом розколоти комусь голову. Що вам потрібно? Ви радянські бійці?— настирливо допитувалася з-за сосни.
— То наше діло, чиї ми бійці. Божі...— засміялися.— Можете провалювати, громадянко, далі. Нічого нам не треба. Тільки скажіть: чи пройшли вже німецькі танки з автостради? Та... спідницю слід надівати жінці навіть і не в таких мандрах.
— Танки сама обходжу, не бачу їх. А спідниця... немає спідниці! — Марія раптом зрозуміла, що ці хлопці нічого злого їй не зроблять. Радянські солдати, яких теж випередили фашистські танки, опинилися в такому самому стані, як і вона.— Давайте простіше! Я — радянська жінка, ховаюсь від німців. А ви?
Відповіді не було. Але Марія побачила, що гвинтівки опустилися на землю, один боєць підвівся на ноги. Вона набралася сміливості і рушила до них. Не гола ж вона, справді.
— Ну ось і гаразд, домовилися,— заговорила йдучи. Обидва солдати при повній бойовій стояли в кущах, потай стежачи за молодою жінкою.
— Здрастуйте!
Солдати щось буркнули, не добрала й що. Стала біля них за сосною, дивилася на обох. Сірі довгі шинелі, пілотки, нові протигази висіли через плече у кожного, на ремені через друге плече — невідомі їй скриньки, за поясом — лопатки.
— Зв'язкові? Ну чого ж ви хмуритеся? Я сказала, хто я. Становище у нас однакове. Ось і спідниці збулася...
— Жінка, та ще й молода, як ви, сама не може тут лишитися. Хіба що з власної волі. До того ж автомат.— Заговорив вищий, з чорним кавалерським вусом.— От тільки одяг якийсь у вас чудний...
Відкинула зброю і сіла, а потім і прилягла під кущем. Бо втома знову ще з більшою силою оволоділа нею.
— Ми сапери. Нас послано... Ми виконуємо завдання, а частини, бачите, відступили. Третій день обходимо, щоб вийти до того прикордонного райцентру на півдні за цим проклятим лісом. Якщо ви громадянко... наша людина, то ось шинелю візьміть. Жінці в такому костюмі...— Це вже говорив другий, трохи нижчий за того, що з кавалерськими вусами, і, видно, молодший. В нього було широке лице і огрядна постать, які звичайно бувають у добряків, а говірка свідчила, що належав до надволзьких росіян. Він швидко розстебнув ремінь, скинув шинелю і подав жінці.