Високий речитатив Бога ввергнув аудиторію в тишу, що межувала зі страхом; але настрій було зненацька порушено дитячим вигуком: «Пустіть! Пустіть! Іде актор!». На відкриту ділянку між ковчегом і сценою виїхав хлопець верхи на віслюку.
Насправді хлопець, що грав Яфета, був кур'єром і посланцем у секретарській залі в Гарлікиті. Він мав прізвисько Куля і часто змагався зі своїми колегами з інших гільдій — Бігунцем із шовковиків, Швидконогом із бакалійників та Статурою із рибників — у перегонах лондонськими вулицями. Куля славився зухвальством і дотепністю, які він так вдало використовував у ролі Яфета, що можна було подумати, ніби він грає роль міського юнака. Наразі до нього звертався віслюк:
На це Яфет відповів: «Та поцілуй мене в дулу, ішаку». Це була лише перша з багатьох грубощів, якими обмінювалися хлопець і віслюк за ходом вистави, причому кульмінацією стала спроба хлопця пізнати віслюка ззаду. Дама Агнеса забрала ченців, що дивилися п'єсу та, сиплячи погрозами, загнала їх до монастирських воріт.
Увесь цей час Бог залишався перед глядачами, виблискуючи своєю позолоченою маскою в перших літніх променях. Урешті-решт хлопець поїхав геть під гучні оплески та вигуки «Давай, Куля!». Потім, мов за сигналом, на помості з'явився Ной. Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, Філіпп Дрінкмілк, ретельно вивчив мистецтво перевтілення, перед тим як узяти роль Ноя. Його батько й досі працював декоратором при міських процесіях, і Філіпп завжди ходив з ним на великі маскаради та інші свята, якими відзначався річний цикл міста. Так сталося, що на початку 1382 року було найнято трупу мандрівних акторів для в'їзду в Лондон молодої нареченої короля Річарда, Анни Богемської; відповідно, батько Філіппа Дрінкмілка мусив зробити їм маски для різних страстей. Акторів за міський рахунок поселили у Замковому заїзді на Рибній вулиці, й разом із батьком Філіпп побував у їхній, як вони казали, «перевдягальні». Особливо він пам'ятав, як до півсмерті перелякався, коли до нього з ревінням наблизився ведмідь, і з яким полегшенням побачив людське обличчя під шкурою. «Ласкаво просимо, — мовило обличчя. — Якщо тебе тут не загризуть пацюки, то точно загризуть воші».
Він познайомився з цим чоловіком, якого звали просто Герберт і який, на превелику втіху всієї трупи, підпалював свої гази на Рибній вулиці. Герберт показав Дрінкмілку тринадцять знаків руки, що виражають різні почуття, і вісім знаків обличчя. Також він роз'яснив йому символіку кольорів; жовтий означає ревнощі, білий — цноту, червоний — гнів, синій — вірність, а зелений — зрадливість. Гарний актор завжди носив кілька кольорів одночасно, таким чином роблячи свій виступ вельми витонченим і цікавим. Під його наставництвом Філіпп Дрінкмілк став природним мімом; він вивчив діалог «Грімалкін, наш кіт» і дуже швидко опанував усі необхідні жести й вирази. У маленькій ризниці Св. Олафа він виконував складні поклони та хитромудрі танцювальні па; іноді починав крутитися серед кімнати, наспівуючи уривки новітніх пісень.
У ролі Ноя, однак, він набрав утомленого вигляду; він розкрив долоні, тримаючи їх паралельно землі, та скособочився всім тілом. Його обличчя стало віддзеркаленням душі: очі підведені догори, рот напіввідкритий. На ньому була синьо-кармінова хламида; він торкався синього на знак своєї вірності та кармінного на знак свого страху, тоді як у сполученні ці два кольори символізували страждання. Коли Бог відвернувся від натовпу й постав перед ним, він простягся долілиць на сцені.
Тим самим мірним речитативом, що нібито виходив із якогось джерела поза всілякою мовою чи співом, Бог наказав Ноєві збудувати ковчег і притулити в ньому по парі кожного звіра та птаха на землі. Те, що ковчег і так височів серед луки на очах у глядачів, не мало ніякого значення; у маленькому Клеркенвелі сплелися минуле, сучасне і майбутнє. Присутні в аудиторії достеменно знали, що перед ними відбуватиметься, але були незмінно здивовані та зацікавлені виставою. Наразі вони розсміялися, коли Ной звернувся до Бога переляканим і тремтким голосом. Було очевидно, що він тремтить не з поваги до присутності божества, а зі страху перед гнівом дружини.
Тим часом Ноєва дружина качалася на гойдалці; навпроти неї підіймалася й опускалася одна з її «кумоньок». Це був комічний елемент, вигаданий майстром процесій, тож пелени їхніх суконь час од часу задирались, виставляючи напоказ брудну білизну; обидві тримали фляжки й мімічно зображували палку сварку. Ноєва дружина сповзла з гойдалки й зайшлася чухати обличчя своїй кумоньці, на що глядачі вибухнули реготом. Побачивши Ноя, котрий повагом ішов у її бік, вона поправила сукню, ніби готуючись до бою.
Освальд Ку, мажордом, пішов на склад іще до початку містерії; один із візників поскаржився на якість цвяхів, і Ку хотів власноручно зважити й заміряти їх. Також у нього було доручення від дами Агнеси. Він убрав попсовану солому і, якраз коли Ной з дружиною почали битися, обережно й тихесенько прокрався за сцену. Він не хотів заважати акторам, але був переконаний, що робітники вкрали в нього дошки для будівництва свого ковчега. Він огледів їх у пошуках монастирського знака — лані, накресленої червоними чорнилами. Нічого не знайшовши, перетнув луку по краю, тримаючись поза полем зору акторів і глядачів, і трохи спустився Токарською вулицею. Тут він помітив дещо на Чорнолюдній алеї; воно підпирало стіну, але наразі підвелося на повний зріст і обернулося до нього. Було жахливішим за будь-якого дракона. Воно мало ноги ящера, крила птиці та обличчя малої дівчинки; воно впилося кігтями у своє обличчя і з криком чкурнуло від нього по алеї. Він ясно чув гул натовпу на Клеркенвельській луці, коли воно бігло повз рибник і кегельбан. Що то було за чудовисько? Освальдові Ку не спало на думку, що то міг бути один із акторів у костюмі — може, в ролі одного з Люциперових бісів. Натомість він умить упізнав образ прокляття й осуду. Він був певен, що бачене ним обличчя належало сестрі Кларисі.
Вісім місяців тому він пішов за нею на лани; там не раз шукав її і чекав на неї. Коли він побачив, як Клариса виходить із млина з двома мішками, то запропонував свою поміч. Говорячи, він щиро дивився на неї, і, відмовляючись од його допомоги, вона опустила очі.
— Що ж, сестро, як ся маєте?
— Добре, хвала Богові.
— Вам до вподоби таке життя?
— Я не знаю іншого, майстре Ку.
— Правда. З самого дитинства… — Він загнувся, не наважуючись продовжити. Потім усі роки мовчання насіли на нього, і він не зміг більше стримуватись. — Я знав твою матір, Кларисо.
— Ніхто не знав її. — Вона перехрестилась і втупилася в багнисту землю під ногами. В дитинстві Агнеса де Мордон сказала їй, що її знайшли покинутою на сходах капітулу.
— Це неправда, — мовив він якомога ніжніше. — Вона колись була серед нас.
— Що ти хочеш цим сказати? Де серед нас?
— Вона належала до ордену.
— Звідки тобі це відомо, Освальде Ку?
— Я тоді був другим приставом монастиря. Я був молодим. Молодим і палким. її звали Алісон. — Він повагався. — Вона була канторкою. Вона померла в пологових муках. — Він закрокував геть, аж потім повернувся, захеканий. — Ти часом не пам'ятаєш катакомби?