— Ви помиляєтеся, майстре-лікарю. Вони завжди перебувають у його дружині. Нам час, Миколаю, — Ламберт прочистив горло і поглянув на труп. — Але спершу отримаємо срібло.
Ґантер піднявся сходами до оселі й незабаром повернувся, несучи п'ять шилінгів, загорнуті в тканину.
— Чи можу я попросити вас віднести його донизу?
Два тюремники за його вказівкою пішли кам'яними сходами до підземного склепіння; у підвалі висіли ножі й пили, а також інші невеличкі інструменти. Вони поклали мішок на мармурову плиту, що лежала на двох товстих колонах із вапняку.
Коли чоловіки пішли, Ґантер розрізав мішок великими ножицями й оглянув тіло. Воно все ще тхнуло в'язницею, тому він вимив небіжчика полотняною ганчіркою, змоченою в скипидарі. Тіло було тендітним і тонким; воно також було виснаженим, як зазначив Ґантер уголос, промовивши молитву й позіхнувши. Але перед тим, як він зможе почати виконувати свої таємні священні обов'язки, він хотів здійснити ще два обряди. Лікар узяв палаючу свічку із бра на стіні й ретельно оглянув очі трупа; він не побачив у них відображення вбивці, але в цей самий момент парафіяльного клерка церкви Святого Бенета Фінка охопило дивне відчуття, наче за ним хтось спостерігає. Потім Ґантер намазав олію на ніготь великого пальця трупа й якомога старанніше перевірив, чи не з'явиться на ньому відображення того, що чоловік бачив перед самою смертю. Але він ізнову нічогісінько не побачив.
Позіхнувши, він узяв один зі своїх ножів, тільки-но загострений інструмент, відомий у хірургів під назвою «Йди за мною», і встромив його у груди небіжчику. Потім розкрив грудну клітку. Одним із захоплень Ґантера було шукати дороги духів тіла. Він знав, що природний дух живе у печінці, життєвий дух — у серці, звірячий дух — у мозку; втім, він хотів отримати якийсь матеріальний доказ їхньої дії. Спочатку звернув увагу на печінку. Печінки китів і дельфінів пахнуть фіалками, маленький лоларде. Як пахне твоя?
Наступної неділі Ґантер виїхав у поле на світанку. Після шести днів роботи та навчання йому хотілося й розважитися. Він проїхав повз перехрестя вулиць Грейсчерч і Фенчерч, прямуючи до Олдгейту, де колись жив поет Джеффрі Чосер, а потім, пустивши коня галопом, вискочив через відкриті ворота у поля на сході, проскочивши Міноріз. Утім ця скачка мала привести його саме туди, оскільки дорога за Олдгейтом була вся у вибоїнах та ямах, що їх залишили шрами від кінських копит, візків і екіпажів, що їхали цим шляхом у нескінченній процеси. Обабіч дороги стояли дерев'яні хати, де подорожні могли отримати дешеву кімнату; а також — старенькі заїжджі двори й брудні харчевні; на них вказували міріади вивісок у вигляді рук, і тарілок, і графинів, щоб привернути увагу величезної армії подорожніх. Поля, розташовані якнайближче до міста, також стали звалищем для всілякого різноманітного непотребу, разом із кучугурами каміння й купами попелу, глибокими ямами й болотистими місцями. Утім, за ними лежали відкриті поля. Він проїхав кілька фарлонгів, доки вздовж дороги залишились одні лише дерев'яні халупи, якими користувалися ті, хто наглядав за врожаєм уночі, стеріг їх од злодіїв і шахраїв. Повітря тут було чистішим. Він багато читав про чудові сади у любовних видіннях, але ніщо не викликало в нього такого захоплення, як безкраї лани. Зараз було тихо, єдиний звук був той, що його видавали копита коня, який мчав дорогою.
Раптом він почув, як хтось стогне. Біля дороги, прив'язаний до ворітного стовпа, стояв поні, і Ґантер осадив коня. Поряд з ним лежало поле, вкрите деревами, але він розгледів якусь людину, що йшла через клаптик землі, вкритої травою; Ґантер спішився і пішов до краю поля, де став за деревом так, аби йото не було видно. Людина в полі виявилась якимсь юнаком, котрий ходив туди-сюди, закривши обличчя руками. Коли він опустив руки, Ґантер побачив, що той плаче.
Лікар досяг успіху в своєму ремеслі завдяки тому, що за характером був чуйною та співчутливою людиною; за од-ним-єдиним жестом, за виразом обличчя він міг визначити природу захворювання, яку мав вилікувати. Зараз, коли він стояв на краю поля, його охопив такий глибокий сум, що він, здавалося, витіснив усі інші емоції та відчуття. Як це — жити у світі, не маючи ані друзів, ані близької людини? Коли ніхто не засмутиться через твоє горе? Він десь хвилину чи, може, трохи більше спостерігав за юнаком, та не міг довше терпіти його страждань. Йому більше не хотілося їхати далі — там нічого було дивитися. Замість цього він знову сів на коня і повернув назад, до міста. Коли під'їхав до стін, то почав співати народну пісню «Підійди-но ближче, підійди-но ближче, мій веселий штукарю…»
Юнак, якого побачив Ґантер і якого він пожалів, звався Гамо Фулберд. Він обрав поле як місце, що найкраще йому зараз підходило. Поле це було відоме під назвою «поле Токіна»; на південному боці там біг струмок, а на півночі розташувався невеличкий гайок. Коли пізніше його попрохали описати це поле, Гамо сказав, що «це було звичайнісіньке голе поле». Він приїхав сюди ще до весняних подій, але тепер уперше не послухався розпорядження Ексмю й покинув кордони монастиря Св. Варфоломія. Поле наче покликало його до себе, щоб поділити його страждання. Він сів на поні й поїхав сюди посеред ночі. Приїхав тому, що більше не міг терпіти виду знайомого світу; йому здавалося, що світ оточив його чи, ще гірше, лізе йому в душу. Що, коли світ — те, що він є, і чим був, і завжди буде? Що, коли з самого початку й до кінця того, що люди називають часом, одні й ті ж самі люди постійно перетинаються одне з одним?…
З того самого часу, як Ексмю повідомив йому, що вбив зубодера, він вважав себе загубленим. Більше нічого не чув про цього чоловіка і дійшов висновку, що будь-яке переслідування вбивці закінчилось. Але з якоїсь причини це викликало в нього ще більший страх перед карою. Він поглянув у нічне небо на ті зірки кола, яке зветься Галактика чи Чумацький Шлях але не знайшов у них втіхи. Колись він спитав у панотця Метью, голови кімнати для переписування рукописів, чи існує взагалі прощення. Чернець відповів: «Ніхто не знає, чи він заслуговує на любов Господа». Це теж не втішило його, так само як і впевненість Ексмю, що все визначене наперед, а отже, він благословенний. Ніщо не є правильним чи неправильним. Ми всі перебуваємо у темряві.
Попереду він не бачив нічого, окрім темряви, наче потрапив у склеп і стоїть, оточений холодним каменем із усіх боків. Йому явився образ Бога, який, сміючись, роздає людям їхні долі Чи, мабуть, десь завжди сидить всепоглинаюче горе й тільки чекає, як би схопити бідну душу, на зразок — його? Чи завжди існуватимуть такі засмучені люди, як він? Чи це горе завжди вештається у конкретному місці? Хіба не через це його так тягнуло до поля Токіна? Чи всі сили цього світу, який, кажуть мудреці, круглий, діють разом? Отак у цьому обраному ним місці, у маленькому полі, він обмірковував ці питання. Він опустив очі й поглянув на землю, позаяк не хотів одволікатися від думок, що постійно виникали в його голові. Гамо опустив голову, наче ці думки стали занадто важкими. Іноді він щось бурмотів собі під ніс; вважав, що слова, які приходили до його свідомості, не варті того, щоб висловлювати їх уголос.
Юнак сам себе бентежив. Йому було майже байдуже, чи досягне він успіху, чи, навпаки, зазнає невдачі, але це було найгірше за все — він не міг збагнути, що саме з ним відбувається. Він залишався у полі Токіна, аж доки в нього над головою з'явився місяць, і лише тоді повільно поїхав назад, до монастиря. Коли ж повернувся, Вільям Ексмю все ще чекав на нього.
— Ти не послухався, — зауважив той. — Ти порушив кордон, — і вдарив його по обличчю.
Гамо не відсапнувся. Замість цього він одкинув назад пасмо волосся й випростався.
— Мені просто треба кудись поїхати. Я почуваюся, наче в клітці, немовби пташка.