Він теж вискочив із церкви слідом за Гамо і побачив, як той повертає за ріг провулку Сепульхр-еллей; він крикнув: «Хапай його!», давши сигнал усім, хто поряд, і побіг за Гамо, який уже проскочив Пиріжковий ріг на перетині вулиць Гілтспер-стрит і Кок-лейн і опинився на відкритому просторі Смітфілду. До гонитви долучилися ще два городянина і, охоплені азартом, вигукували: «Хапай! Хапай!» і «Відлупцюймо його!». Гамо на цей час уже добіг до рядів, де продавали свиней, і збив з ніг продавця вафель; на хвилинку затримався, розмірковуючи, а потім щодуху помчав повз биків і волів до воріт монастиря Св. Варфоломія. Тут Кок Бейтман здогадався, куди той подінеться далі: він хотів забігти до церкви і тоді вимагатиме притулку. До них у цій несамовитій гонитві приєдналися ще й торговець вафлями та коновал; останній зняв шкіряний фартух і розмахував ним над головою. їхні крики змішувались із звуками овець та великої рогатої худоби, так що здавалося, нібито увесь ринок бере участь у великих заворушеннях.
Гамо все ще чув їх, коли прослизнув через ворота, побіг мощеною доріжкою і щосили штовхнув великий портал самої церкви; щодуху промчав нефом, а потім, хапаючи ротом повітря, важко опустився на підлогу перед головним вівтарем. Прислонився головою до холодного каменя й заплакав. Він відчував запах каменя навколо себе: той пахнув забутими речами, цей первісний камінь, добутий із грунту стародавнього моря. Весь світ було зроблено із каменя.
Викликали констебля й сторожа Фаррінгтон-Візаут і повідомили їх про серйозний і зухвалий злочин проти правопорядку в церкві Гроба Господнього. Вони, в свою чергу, звернулися до Крістіана Гаркіка, олдермена, який у той самий час працював не покладаючи рук на митниці, де служив контролером вовни. Його повідомили, що правопорушник вимагає притулку в церкви. Вони також проінформували його щодо того, що пріор Св. Варфоломія особисто знав обвинуваченого: останній начебто це певний Гамо Фулберд, ілюстратор на службі монастиря.
— То він клерк? — спитав їх. Гаркік.
— Ні в якому разі. Він не сповна розуму.
— Тоді його можна повісити, — і Гаркік подивився на док, де якраз розвантажували кілька кораблів. — Утім, мілорду єпископу, мабуть, більше сподобається аутодафе.
У цей час перед церквою зібралося вже чимало народу; всі ці люди були готові затримати Гамо, щойно він вийде із церкви, чи схопити його, якщо він намагатиметься втекти потайки. Всі вони добре знали правила щодо церковного притулку: поки хлопець залишається в церкві, жодна людина не має права перешкоджати будь-кому, бажаючому принести підозрюваному їжі чи води. Він може перебувати під захистом церкви до сорока днів, а коли цей термін вийде, архідиякон зможе наказати йому йти геть. Однак упродовж цього періоду, якщо Гамо висловить таке бажання, він зможе залишити країну, давши присягу ніколи до неї не повертатися.
Як тільки Гамо звернувся з проханням надання притулку, пріор викликав Вільяма Ексмю і найстаршого з ченців до загальної зали.
— Нас спіткав буревій негараздів, — заявив Ексмю, щойно він зайшов до зали. — Як так сталося, що хлопчик опинвся серед мерзенних єретиків?
— Тим, кому не можна гуляти містом, доводиться гуляти лісом.
— Тобто, отче?
— У ньому завжди сиділо якесь дикунство. Його було народжено для горя.
— А тепер, — пробурмотів старий чернець, наче побоюючись, що його хтось підслухає, — він перетворився на дикого звіра, на якого може полювати всяк кому заманеться.
— А чи відомо вам, що саме він сказав, коли прохав притулку? — пріор прикусив губу.
— І що ж? — тієї ж миті спитав Ексмю. Йому раптом стало гаряче.
— «Господь вирішив, що я маю постраждати. Отже, це мій дім», — пріор перехрестився. — Бідолашний хлопчик. Слухайте. Ви їх чуєте? — Він відчинив дверцята на задній стіні зали; знадвору було чутно галас: люди співали й кричали. — Мабуть, у всьому винен якийсь поганий нахил вісі Сатурна, — пріор вірив у дієвість впливу зірок і планет. — У мене погане передчуття. Може, хтось іще тут, в абатстві, готує змову?
— Та ні, — знову поспішив відповісти Ексмю. — Я лоларда за милю чую. Інших тут нема. Гамо сам заварив цю кашу.
— Тоді як він примудрився дістати грецький вогонь?
— Він добре навчений ремісництву, отче. Я бачив, як він робив дивні пристрої.
— Це правда? Що ж, він спричинив численні біди. І чому я дожив до того, аби побачити, як оскверняють моє абатство?! Дні мої вже полічені. Голова моя вже вкрита снігом, — пріор позіхнув і почав ходити по кімнаті. — Ми відпустимо йому гріхи, а потім переконаємо піти звідси з власної волі.
— Якщо він піде, — зазначив старий чернець, — то його піддадуть тортурам. Мабуть, він навіть загине від них.
Ексмю посміхнувся і витер рота рукою.
— Зрозуміло, він зазнає неприємностей, а не райського блаженства.
Пріору почав уриватися терпець.
— Якщо він вчинив святотатство, тут йому не місце.
— Він може заявити про свою невинність, отче.
— Він має піти звідси. Інакше наші душі опиняться під загрозою. Як можемо ми давати притулок палієві церков? Це навіть уявити неможливо.
— Залиште його ненадовго, — наполягав Ексмю. — Дозвольте переночувати біля вівтаря. Можливо, сонце поверне йому розум.
— Я в цьому не певен. Але дайте йому ячмінного хліба й води з джерела. Нехай відпочине на самоті. Ми побалакаємо з ним уранці.
Вільям Ексмю був збентежений і розлючений. Йому ніколи б не спало на думку, що Гамо може вимагати притулку та повернутися до монастиря Св. Варфоломія у такий відкритий спосіб; хлопець нагадав йому скаженого собаку, який щодуху мчить до своєї будки. Якщо пріор вислухає його сповідь, він може розповісти геть усе.
Отже, пізніше, у тиху годину між вечернею та останнім богослужінням дня, Ексмю тихесенько пройшов камінними сходами, що з'єднували спальню і церкву; у будь-якому разі, ніяких церковних обрядів проводити не можна, поки Гамо залишається коло вівтаря. Він підійшов до хлопця, який давно вже спостерігав за ним, широко розкривши очі.
— Привіт, Гамо. Як справи?
— Погано. Я пролив кров, — він, здавалося, й досі був захеканий, наче щойно втік од переслідувачів.
— Ти у розпачі?
— Здається, так.
— Май терпіння, Гамо. Печалі цього світу минають швидко. Вони проходять, наче тіні на стіні.
— Казати легко. А от терпіти це…
— Давай продовжуй. Жалій себе. Але поміркуй ось над чим. Ти дуже погано мені прислужився. Невже не можна було закінчити справу, не здіймаючи весь цей галас? — на це Гамо нічого не відповів. — Ти що, язика проковтнув? Ти німий, наче камінь навколо. — Тут хлопець почав стиха плакати. Ексмю рукавом витер йому очі — чисті й довірливі, наче у дитини. — У твоїй душі сидить заноза, але я її витягти не можу.
— Ти забрав ключі від мого світу, — прошепотів хлопець.
— Чи я в цьому винен? Невже це я все зіпсував? Знаєш, легше примусити дощ не йти у квітні, ніж допомогти тобі не збитися зі шляху. Ти у розпачі, Гамо. Від сьогодні й назавжди я даю тобі спокій. — Хлопець дивився на нього не змозі приховати свій жах. Адже він завжди тінню ходив за Ексмю та явно не очікував такої несподіваної відставки. Мабуть, саме тому і побіг до монастиря Св. Варфоломія — щоб сховатися за спиною Ексмю. Але захисник несподівано полишив його напризволяще. — Доля вже кинула за тебе жереб, Гамо.
— Тобто у всьому винна доля?
— Звичайно ж, першопричина всього — Господь Всемогутній, оскільки Він і є причиною всього. Утім, твій ворог — саме доля. — Ексмю посміхнувся. — Скажи, чи до вподоби тобі мерзотна в'язниця життя?
— Я б залюбки залишив цей світ.
— Тоді дозволь, я трохи допоможу тобі, — Ексмю несподівано дістав із-за пояса довгий кинджал і простромив ним серце Гамо. — Тихіше! — прошепотів він на вухо хлопцеві. — Відпочинь. Усе скінчилося. — Він витягнув кинджал і повернув його на місце.
Упевнившись у смерті Гамо, Ексмю обережно підійшов до центрального входу і відімкнув його. Він прочинив двері так, щоб ті, хто стояв на вулиці й спостерігав за церквою, з часом помітили б слабеньке мерехтіння світла в церкві. Будь-хто з них мав можливість увійти й убити Гамо просто перед вівтарем.