В абатстві здійнялася смута. Абатиса простяглася перед головним престолом і провела кілька годин за беззвучною молитвою; її підопічні тим часом зібралися в капітулі, де впівголоса обговорювали, чи ця візитація була викликана гріхами общини. Вони шептали такі слова, як «фантазія», «химера», «фантазм», «омана», але дехто висловлював думку, що сестра Клариса дійсно була натхнена згори і що її слова — справжні пророцтва.
За два вечори після подій на хорах абатиса звернулася до абатського священика, молодого бенедиктинця на ім'я Джон Даклінґ. Він знався на хірургічному мистецтві; за його власними розповідями, він знався на всіх мистецтвах.
— Можна розкрити їй на лобі вену, це допомагає від шаленості, — пояснив він дамі Агнесі.
— А хіба не в скронях?
— Вони годяться лише від мігрені. Бачте, головний шлуночок мозку розташований отут. — Він постукав себе по лобі, гладенькому, як у самих черниць. — Це чільний осередок уяви, що отримує будь-які фантазійні явища. Чи відомо вам, що мозок є білим, мов полотно митця? Такий колір дозволяє йому вбирати в себе плями рації та розуміння.
— Хіба не правда, що всі вени беруть початок у печінці?
— Певна річ. — На мить він ніби замислився. — Але там різати не можна. Там забагато плоті, мадам. Забагато плоті.
Дама Агнеса всміхнулася.
— Та ми навряд чи знайдемо багато матерії в її мозку, Джоне.
— Це вірно. Дайте бідній сестрі сухарів із вином перед кровопусканням. Потім переріжте вену якимось золотим інструментом. Таке правило. Спустивши кров, огорніть її блакитною тканиною та подбайте, щоби навколо її ложа все теж було блакитним. Вона має обов'язково спати на правому боці, а в її нічному ковпаку треба зробити дірку, щоби випари могли виходити. — Замість того, щоб стояти зі схиленою головою та сованими під рясу руками, він закрокував туди-сюди покоєм абатиси.
Агнеса, однак, вирішила проігнорувати його нечемність, адже справа була терміновою.
— А що, — спитала вона, — як її флюїди збунтують?
— Від корчів гарно допомагає шавлія. Звідси вираз: чому чоловікові вмирати, як усадку шавлія? Дайте ій шавлії, змішаної з калом горобця, дитини та собаки, що їсть лише кістки.
— Я подумувала очистити її чемерицею.
— О ні. Чемериця — рослина гірка й жорстока; вона така гаряча й суха, що вживати її треба з величезною осторогою. Атож, мені доводилося бачити людей настільки млявих од чемериці, що їх можна було прийняти за мертвих.
Дама Агнеса ставила всі ці запитання, оскільки побоювалася, що сестра Клариса відмовиться від кровопускання і її доведеться приборкувати. А будь-яке насильство неминуче викличе галас і збудження поміж черниць. Проте Клариса не заперечила ні словом. Вона повелася цілком послужливо, наче раділа можливості стати об'єктом медичного догляду. Духовному санові не дозволялося проливати кров, тому до абатства викликали місцевого лікаря Губерта Джонкінса, який знався на всіх кров'яних мистецтвах. Він усадив Кларису на пересувний стільчик, розставив їй ноги та обережно розрізав вену. Вона не розмовляла й не ворушилася, лише усміхнулась, коли той підніс фіал до її лоба; він акуратно надавив на вену, и вона ніжно подивилася на нього, при цьому випустивши гази, сморід яких сповнив увесь покій. Завершивши роботу, поляпав її по голові.
— Можливо, разом із кров'ю ви втратите частину споминів, — сказав він їй. — Розчісуйтеся щоранку гребенем зі слонової кістки, бо ніщо не відновлює пам'ять краще. Волоські горіхи шкідливі для пам'яті. А ще цибуля. Тож уникайте їх. Не ночуйте вдома у рудоволосої чи червонолицьої людини.
— На те є сестра Ідонея, — мовила Клариса.
Лікар не зрозумів, що вона має на увазі, та обернувся до монастирського капелана, який стояв у кутку.
— У неї біла шия — ознака блудства, — прошепотів він. — Ви чули її гази?
Однак попри всі застережні заходи Губерта Джонкінса, тієї ночі Кларисі не спалося. Вона прокинулась у час утрені та на очах у всіх, хто зібрався на хорах, почала мести церковний неф, пророкуючи нищення й руїну самого монастиря. Також вона вигукувала, що всі церкви в Англії буде потрощено та стерто з лиця землі.
Чутки про її пророцтва незабаром вийшли за абатські мури й досягли міста, де в часи неспокійного правління слабкого, нікчемного короля її віщуванням із готовністю повірили. Деякі називали її шаленою черницею Клеркенвеля, але багато хто шанував її як блаженну. Єпископський екзорцист провів із нею кілька бесід, але вона справила на нього враження особи роззявкуватої та суперечної.
— Милість Матері Христової протнула мені серце, — сказала вона йому одного разу. — Вона явилась мені та звеліла заспівати «О Alma Redemptoris mater».[16]
— Але дама Агнеса каже, що тобі сняться лише прокляті Принаймні, так ти їй сказала.
— Я не можу більше обговорювати цю тему. Я вчу свою пісню, але не знаю нотної грамоти.
І вона знову почала волати до Покутниці.
Під час іншої зустрічі вона передрекла вогонь і меч, але наступної ж миті заголосила про прийдешню благодать. Екзорцист не зміг розтлумачити її слів; єдиною його порадою було зачинити її в монастирі та в жодному разі не дозволяти залишати його стіни.
Через три тижні після замітання церкви на вулицях заговорили про черговий надзвичайний випадок. Раптом в абатстві почули гучні та протяжливі крики канторки. Коли всі збіглися до капітулу, де вона стояла, то побачили кількох черниць, які лежали на підлозі, розкинувши руки у формі хреста; навкруг по колу стояли дерев'яні та кам'яні фігурки Діви з запаленими свічками між ними. Монашки глухими голосами виспівували антифон «Media vita in morte sumus»; канторці здалося, що вони співають сумнозвісний гімн «Revelabunt celi miquitatem ludi», котрий використовувався як закляття. Тому вона й закричала. Тоді одна черниця підвелася на ноги та жбурнула у своїх допитливих і переляканих сестер свічкою; інша тричі вкусила світоч із оситняку на знак прокляття. Побоюючись що невдовзі вся община стане одержимою, абатиса наказала замкнути всіх винуватиць у підвалах.
Саме наступного після цього неприємного інциденту ранку дама Агнеса де Мордон увійшла до писаного покою з сестрою Ідонеєю та назвала Кларису «матір'ю брехні».
— Ти завдала нам багато прикрості, — продовжила вона. — Немовби поміж нами пробігайся свині.
Клариса пильно подивилася на груди Агнеси.
— Кільце на черниці — мов кільце у свинячій рийці.
Абатиса стримала бажання огріти дівчину по голові.
— Ти оступаєшся у словах своїх, Кларисо. Ти хибиш.
— Ні. Я на твердій землі.
— Тоді молися про своє спасіння, донько моя.
Тут Клариса впала на коліна.
— Благаю Марію, Святу Богородицю, аби п'ять ран її единородного Сина явилися знову.
Агнеса глянула на неї з неприязню. Вона підозрювала, що в поведінці юної черниці криється чимало хитрощів, але довести цього не могла.
— Вони з'являться у п'яти ранах міста, коли воно буде піднесено в благодать.
— Ти мовиш із темниці.
— У Лондоні буде п'ять вогнів і п'ять смертей. — 3 цими словами Клариса, не підіймаючись із колін, почала співати: -
На настійні прохання дами Агнеси Роберт Брейброк, єпископ Лондонський, викликав Кларису до свого палацу в Оль-дерменбері. Роберт був церковником, що розбагатів на бенефіціях, дужим і рум'яним чоловіком, який славився своїми нападами ярої люті. Він змусив черницю чекати в кам'яній комірці біля великої зали, куди, годиною пізніше, її привели до нього на аудієнцію. Він умочував пальці в миску з трояндовою водою.