Розділ п'ятнадцятий
Оповідь жінки з Бата
Як тільки Томас Ґантер дізнався про вибух у церкві Гроба Господнього, він одразу ж попрямував туди; його заінтригувало бурмотіння пристава щодо змови членів таємного ордену, і йому кортіло поритись у руїнах. що залишилися після пожежі. Побачивши увесь безлад, він спішився і наказав брамникові наглянути за конем. На сходах зібралася чимала юрба. Згідно зі звичаєм, тіло Гамо Фулберда винесли зі святого місця й повернули туди, де він скоїв святотатство. Тут на нього можна було милуватись як на іриклад Божественної помсти. Із нього зняли весь одяг, і на голому тілі грубо намалювали різноманітні диявольські голови й знаки Зодіаку. Поклали його у нефі, у плетеному квадратному візку, а на грудях розмістили хрест перевертом. Коронер уже всім заявив, що Гамо Фулберд лежить мертвий, але ніхто не бачив гнівного чинника його загибелі; те, що сталося, було вирішено розцінити як вияв Божественної справедливості, й зібрані присяжні дійшли висновку, що їм краще не втручатись у цю справу Томас Ґантер проклав собі шлях крізь юрбу народу, щоб поглянути на тіло; перевіривши обличчя на присутність ран, він відчув легке тремтіння пізнавання. Де він уже бачив цього бідолашного хлопця? У якій попередній сцені він уже зіграв роль? І тут лікар помітив п'ять крихітних кіл, намальованих над лівою груддю вбитого. Насправді, їх намалював Вільям Ексмю, який, коли знайшли тіло, удав, нібито поділяє гарячкову радість оточуючих; він навіть прикинувся, що відчуває такий самий захват од розмальовування тіла символами диявола. Побачивши ці кола, Томас Ґантер відсахнувся. Він не очікував побачити таке несподіване підтвердження слів Бого, і це шокувало його. Тут ховалась якась печальна таємниця. Йому раптом здалося, що навколо тіла зібралися духи багатьох людських істот. Темрява закликала темряву.
Він підійшов до вівтаря святих Кузьми та Дем'яна. Вогонь його дуже серйозно пошкодив, а на почорнілих плитах лежала свинцева фігурка маленького хлопчика. Томас став навколішки, щоб підняти її, коли раптом помітив на підлозі дивну білу відмітку; він прибрав попіл й уламки і побачив пошкоджене вогнем коло, яке Ексмю викарбував ножем.
«Боже милосердний», — лікар був настільки здивований, що промовив це вголос. Він підібрав свинцеву фігурку хлопчика та обережно поклав її на вівтар. Більше він не ставив під сумнів підозри пристава; за цим візерунком із кіл явно щось приховувалось, але як це дізнатись? У суді мера чи єпископа над ним сміятимуться, з нього зроблять посміховисько; скажуть, що він сам і викарбував це коло. Утім, Бого ненавмисно запропонував йому вихід із цього лабіринту. Через п'ять днів Ґантер буде вечеряти з Майлзом Вавасюром, з приводу річниці йото fistula in and,[85] і він може скористатися нагодою й поділитися своїми побоюваннями. Вавасюр був поважним юристом і навіть виступав перед королівським судом; він був знайомий із не останніми людьми в місті і точно зможе підказати, як просунути цю справу.
Наступного ранку тіло Гамо Фулберда із тріумфом одвезли на пагорб Сноу-хілл і далі, через міст Голборн. Оскільки його визнали гнилим і шкідливим для людства, тіло вивезли за межі міста, до району, який мав назву «Номаннеслленд», тобто «Нічия земля», де його і поховали у ямі з вапном.
Через п'ять днів Томас Ґантер під'їхав до заїжджого двору «Скроупс Інн», де мешкав Майлз Вавасюр.
— Ласкаво просимо, майстере лікарю, — по тому, як Вавасюр висловлювався, було помітно, що поговорити він любить. — Уже три роки я сідаю і не здригаюся від болю.
— Я привіз вам свіжої мазі, щоб приборкати будь-який крововилив.
— Цього немає, дякувати Богові.
Вони стояли у маленькій вітальні, що виходила вікнами на вулицю Трайвет-лейн, коли слуга приніс їм чаші з рейнським вином.
— Що новенького? — спитав у баристера Томас Ґантер.
— Тобто чи є якісь новини щодо короля? Важкі дні настали, майстре Ґантер.
Генріх Болінґброк виїжджав із Честера, а разом із ним, як заручник, — і король Річард; війська Генріха вже пройшли відстань від Нантвіча до Саффорда і скоро мали прибути до Ковентрі. Генріх, од імені короля, вже видав постанову, щоб парламент зібрався наприкінці вересня. Майлз Вавасюр був членом парламенту від Лондона, а тому неодмінно мав поїхати на це зібрання, до Вестмінстер-холлу.
— Хоча я б із радістю опинився за цілий світ од цього будинку парламенту, — зізнався він Ґантеру. — Не така це й легка справа — позбавити королівство од його законного короля. Утім, я — слуга Генріха. Я відстоював його інтереси в суді… — він раптово замовк. — Але я зараз у розпачі: що ж мені відповісти на запрошення — «так» чи «ні»? — Тут баристер, зрозуміло, трохи збрехав: він давно вже був налаштований проти короля. — Чи зможемо ми стерти ім'я Річарда?
— Але ж, напевно, до цього не дійде?
— Авжеж, дійде, і не пізніше, ніж завтра.
— Але невже Генріх не збирається залишити короля й правити країною як сірий кардинал?
— У курятнику має бути тільки один півень. Правити може тільки одна людина.
— Але ж герцог — такий вправний і підступний чоловік…
— Так, підступний. Він завжди під чиєюсь стопою. Річард швидко опиниться під стопою Генріха.
— А черниця вже благовістить, наче дзвін.
— Невже? І що каже?
— Каже, що врожай опинився під коренем. Що світ став із ніг на голову.
— Ця жінка — просто патякало, — зазначив Вавасюр. — Кляузниця. Через неї люди можуть з глузду з'їхати. Посадіть її на ганебний стілець і занурте її поглибте у воду.
— О ні, Боже борони. Сестра Клариса стала просто улюбленцем Христа. Прості люди ходять за нею, роззявивши рота.
— От лайно! — Тут баристер раптом змінив тему; такий прийом він часто використовував у залі судових засідань. — Тепер, коли ви вже тут, лікарю, я згадав, що ви мені потрібні. У мене простріл.
— Радикуліт?
— Біль різкий та несподіваний. В усій нозі.
Ґантер вважав такий стан ознакою меланхолії чи нервового струсу, ліками для якого були скоріше відпочинок і зневажливість, а не порошки чи мікстури; але також він знав, що люди, наділені владою, мають лікуватися за допомогою трав.
— Так, біль від нього дуже сильний, Майлзе…
— Я і сам це знаю.
— Якщо це перший напад хвороби, я б порадив вам рослину під назвою водяний перець чи чебрець.
— Не перший. Це застаріла хвороба.
— Тоді як панацею я пропоную сік піретруму, змішаний із медом. Я відправлю його вам із гінцем. Чи прокидаєтеся ви вночі?
— Дуже часто.
— Беладона допоможе вам добре спати.
— Ви маєте на увазі жовтець?
— Так її теж називають.
— Ця ж рослина завдає багато шкоди людям, чи не так? — Шановний баристер, коли вчиняв перехресний допит, часто користувався такою технікою: удавати, що значно краще розбирається в тій чи іншій сфері знань, аніж це було насправді.
— Незначною мірою. Дуже незначною. Від цього ви не помрете.
— Отже, лікарю, мені немає чого боятись, якщо це «щось» походить із ваших рук, так? — І Вавасюр одним ковтком випорожнив чашу з вином. — Бачите цей перстень, майстре Ґантер? — І він пхнув праву руку Томасу під ніс.
— Авжеж.
— Ця прикраса була знята з голови жаби.
— Мені це добре відомо. її наймення — бура, чи Chelonitis.
— Це запобіжний засіб проти отрути. її сила лине з мого підмізинного пальця і до серця.
Цієї миті зелене каміння піймало світло від свічки, і в цьому несподіваному блиску Ґантер побачив велику пожежу, на кшталт такої, яка примушує бити тривогу. Він моргнув. Усе минулося. Утім, віра його у власну здатність до передчуття, У значущість снів та видінь була великою. І він вирішив, що попереду на нього чекає якесь одкровення стосовно Майлза Вавасюра.