— Та я стільки за камзол віддав!
— Але ж він вас так не зігріє, пане Сифіліс.
— Я запечене порося за вісім пенсів купити можу, шановна пані.
— Ви можете заплатити лише пенні за ліжко з простирадлами і ковдрами у будь-якому заїжджому дворі. Ви за цим до мене прийшли?
— Але ж два шилінги!
— Якщо вона вам не подобається, то можу підказати, як побороти похіть. Достатньо просто зняти взуття й понюхати його. Цього ви хочете?
Вони домовились, і дитину привели до кімнати Майлза; на ній була блакитна сукня, підбита хутром, і більш нічого.
— Слухай, дівчинко, — сказав він, — таке вбрання занадто розкішне для тебе.
— Дама Аліса добра до мене, пане.
Жінка з Бата підслуховувала за дверима, але тепер, узявши свічку, вона тихесенько пішла вниз сходами. Там вона побачила Томаса Ґантера, який прихилився до невеличкої лавки, на яку треба ставати на коліна під час молитов; він старанно вивчав її гротескне різьблення.
— Це ви, лікарю? Сьогодні ви нам не потрібні, стерв'ятнику.
— Принаймні, мадам, я не сипуха і біду не передвіщаю, — їм подобалося грати в дражнилки, хоча ніхто з них ніколи не перемагав.
— Як справи, коротуне? — у неї завжди вистачало слів, аби підкреслити його невисокий зріст — карлик, ґудзик, гном, пеньок, — і вона завжди користувалася нагодою вжити їх.
— Добре, дякувати Богові, — він подивився на верхню сходинку. — А як справи у Майлза?
— Тримай язика, бо краще немає, — це була стародавня приказка. — Нехай твій сусід відпочиває.
— Я не пліткар, Алісо. Від мене ніхто нічогісінько не дізнається, ніяких імен. Сер Майлз перебував під моєю відповідальністю, і я дуже непокоюсь за нього…
— Ta невже? Можеш припинити. Який вправний коваль. Чуєш, як грюкає своїм молотом? — вона розсміялась. — У нього молодий помічник. Такий бешкетник!
— Кажеш, незаймана?
— Роза де Пільчерер. Із цієї парафії.
— Я впевнений: вона занадто мала, щоб її можна було знайти у записах судового пристава.
— Але не настільки мала, щоб із неї не можна було брати податки. Одинадцять років. Знайшла її біля цирульні. Підмітала волосся.
— І ти висмикнула її звідти, наче краном.
— Просто побалакала з нею, і вона пішла за мною. Їй потрібні грошенята.
— Зовсім не мудро бажати чогось нечесного.
— Ти диви! О-ля-ля, майстре Ґантер. Дурня скільки не вчи, пуття не буде. Є дівчата, які полізуть у кущі за два пенні, чи навіть за сніп пшениці. А Роза покладе до гаманця шилінги. Чи після цього мене можна звинуватити у чомусь? Я ж роблю добру справу. Підберіть вуздечку та їдьте звідси.
Дехто казав, що Жінка з Бата така ж жорстка, як сам Лондон, і така ж весела. Сердитися на неї можна було не більше, ніж на саме місто. Тому Ґантер попрощався із нею, нагородивши поцілунком примирення. Утім, у відповідь він нічого не отримав.
Розділ шістнадцятий
Оповідь кухаря
Сoquina[88] на вулиці Нанчеон-стрит була найбільшою у всьому Лондоні; основна зала могла вмістити до сотні клієнтів, а були ще й інші кімнати, чи «кают-компанії», де також можна було попоїсти, хоча і не такій кількості людей. її зазвичай називали «У Роджера», оскільки кухар, якому вона належала, мав ім'я Роджер Уерський, і він усе ще наглядав за приготуванням їжі. Він був худорлявою людиною з невеличкою, охайною борідкою та в білому капелюсі у формі пирога, що символізував його професію. «Все має бути добре вимито! — крокував він по великій кухні поряд із основною залою. — Добре! Добре! Добре! Ти чуєш мене, Вол-тере? — підійшов він до молодого служника. — Покажи мені свої руки. Ти торкався лайна? Йди помийся! Джоне, шумівку треба протерти. Чи ти не бачиш на ній накипу? Це недобре. Недобре!»
По обидва боки кухні, один навпроти іншого, розташувалися дві печі: для риби і для м'яса, і їхній жар був таким нестерпним, що більшість працівників познімали сорочки й працювали у білизні. Тому запах людського поту змішувався із іншими ароматами. Роджер ходив поміж них у щедро прикрашеному жакеті, до якого кріпилися штани за допомогою застібок, більш відомих як «принади» чи «повії»; на ногах у нього були довгі туфлі з вузькими носками, які, за вимогами останньої моди, були загнуті догори і мали назву «краков'яки». Утім, професійний ковпак на голові робив із нього те, що він сам називав «мішаною мішаниною».
— На дні цієї каструлі залишився білий жир! Я що, маю все чистити власноруч? — він ретельно перевіряв горщики і гаки для м'яса, ополоники і ступки, тарілки й каструлі, які висіли на потинькованих стінах. — Сімкін, ти послав когось за спеціями? — він обожнював перекрикувати весь цей галас. — Шафрану в нас залишилося не більше, ніж у дулі черниці! — Сімкін був одним із трьох кухарів, який готував м'ясо, і вдача в нього була така, що, подейкували, коли б він одригнув у молоко, воно б миттєво скисло. Він товк м'ясо жайворонків і голубів у великій пласкій мисці і не звертав на Роджера ніякої уваги. — Не дай Боже, Сімкін, коли ти почуєш мене, — Роджер витер пальці об обідок дерев'яної миски, у якій був свинячий жир. — Кажуть, погані манери — віддзеркалення поганої людини. Що ти на це скажеш, Сімкін?
Сімкін хвилину дивився на нього.
— Майстре Роджере, у мене тут забагато справ, аби бігати за шафраном, наче якась служниця.
— О-ля-ля. Та вона огризається, — люди, які працювали з Роджером, поміж себе звали його Дама Дурден[89] чи Стара Матінка Трот;[90] він відрізнявся таким самим гострим язиком, а також непристойним гумором, як і ці дві старенькі леді з інтермедій. І зовні був точно як вони: такі ж гострі риси обличчя й занадто дрібні кроки.
На одному довгому столі було розкладено фазанів, гусей, дичину, просолену свинину, свіжу свинину, бекон і тельбухи; деякі зі шматків м'яса вже поверталися на рожнах, разом із головою кабана й боком оленя. Над частиною вогнища стояла велика тринога, всі ноги якої глибоко входили в жаринки, що жевріли. Чоловік похилого віку витягував шматки м'яса за допомогою гаків, як робив це останні тридцять років; він працював у кухні задовго до того, як сюди прийшов Роджер. На цьому самому місці більш ніж сто років працювала харчевня, яка була свідченням принаймні того, що смаки та звичаї жителів Лондона з часом не змінилися.
Густі хвилі запахів, що йшли від кількох видів м'яса, змішувались із більш гострими ароматами щуки та лина; затхлий запах вугра змішувався із різким запахом свинячої плоті, а пряний запах оселедця — із м'яким ароматом бичини. Це була тема і контрапункт, узяті з пісенника пахощів. Кухня була маленьким містечком запаху. І жоден із тих, хто проходив повз харчевню, не міг не відчути різниці між ними — відтінок окуня й коропа, цибулі-порею і гороху, зеленого інжиру і капусти. Відтінки приготованої їжі — не важливо, риби чи м'яса — напахували бруківку всього району; тут блукали собаки всіх видів, й іноді вони гинули від стріл чи рогачок підмайстрі», і тіла їх летіли до канави в кінці вулиці. Сама назва вулиці, «нанчеон», означала прийом їжі чи трапезу в другій половині дня — підвечірок.
— Ось людина, яка почала будувати, але закінчити так і не змогла! — Роджер прискіпливо наглядав за одним кухарем, який ніяк не міг спромогтися приготувати суміш із перетертої свинячої печінки, молока, круто зварених яєць та імбиру. — Господь може послати людині гарну їжу, але диявол може прислати їй поганого кухаря, який усе зіпсує. Чи не так, Митток?
Молодий кухар не відводив очей від дошки, але почав приділяти більше уваги імбиру.
— Майстре Роджер, ці печінки такі жорсткі, що ними можна фати замість м'яча. Коли ви ходили на ринок?
— Бачу, бачу, це цілком моя провина. Пробач мені, Маріє, бо я згрішив, — жар і гомін кухні постійно впливав на висловлювання присутніх; якби хтось увійшов сюди з вулиці, то міг би подумати, нібито вони увесь час лаються.
— Знаєте, майстре, від красивих слів лише голова товстішає.