— Тобі це відомо краще за мене, сучий ти сину. Гепа в тебе розміром аж зо дві бочки.
Волтер, кухарчук, побіг коридором і приклав долоню до рота, щоб його було краще чути: «Прийшли! Прийшли!». Перші клієнти прийшли пообідати і вже знімали капелюхи. Волтер заздалегідь накрив на столи: всюди вже покладено хлібні дошки, серветки й дерев'яні ложки; перед кожним стільцем лежав буханець хліба і стояв кухлик, а на кожні дві тарілки припадала одна сільничка. На кожному столі стояла невеличка залізна лампа, яку запалювали похмурими днями, хоча в coquina світла вистачало. Стіни її були тиньковані й прикрашені картинами полювання, у тому числі з яструбами; з ротів мисливців виходили слова, наприклад, «sa су avaunt», «ату», «стережись». По підлозі з червоної глини розкидали свіжий очерет.
Не встиг Роджер увійти до зали, щоб привітати перших клієнтів, як його закидали звичайними запитаннями ввічливості: «Як ся маєте?», «Як ваші справи?», «Як торгівля?», «Боже поможи». Фрази ці нескінченно повторювалися день за днем, так що дні нанизувалися один на одного, утворюючи гармонійну лінію життя. Роджер зібрав плащі й мантії відвідувачів, вітаючись кивком із незнайомцями і звертаючись до добрих знайомих на кшталт «пане величезний шлунок», чи «пане могутні кишки», чи «сер ненажера». Коли дзвони церкви Сен-Дені пробили полудень, зала наповнилася голосними замовленнями яловичини, вареної з гвоздикою, та гарніром зі смаженого мигдалю; мідій в юшці зі щуки; поросячих вушок, зварених у вині; куріпок, підсмажених з імбиром; смажених вугрів у цукрі й макрелі у м'ятному соусі. Кухарі розкладали на блюда фрукти й овочі, варені чи тушковані: їсти сиру їжу вважалося поганим для здоров'я. Відвідувачі користувалися власними ножами, а замовлення їм подавали на олов'яних тарілках; вони пили зі шкіряних, дерев'яних чи олов'яних чаш. На кожному столі також стояла велика порожня тарілка для недоїдків і недопитків, які Роджер пізніше роздасть жебрака на вулиці.
Розмови були голосними, хриплими та жвавими. Хто вже чув новини про короля? Поміж столами йшов обмін плітками и фальшивими «достовірними фактами», так само як і скаргами щодо загальної ситуації в світі. Напевно було відомо лише те, що Генріх Болінґброк разом із Річардом II, своїм бранцем, нещодавно прибули до Данстебла. Піднявшись на вежу з годинником, Генріх виступив перед народом, заявивши, що повернеться до Лондона в перший день нового місяця Перше вересня було святом Дванадцяти мучеників, а відвідувачі харчевні Роджера натякали на те, що буде й тринадцятий: Болінґброк нестерпно жадав посісти трон.
— Зміна сезону може всіх нас зробити сумними й хворими, — зазначив Ганекін Фізелер своєму сусіду Хьюгену Річоксону.
— Молю Бога, щоб Він дарував нам веселий світ, — відповів той.
— Я з тобою згоден. Як справи у твоєї сестри?
— Добре. Як ніколи добре.
За сусіднім столом сам Роджер Уерський розглядав прикрашену коштовностями скриньку, яку йому дав Генрі Гат-тескрейн.
— Скільки хочеш за неї?
— Тобі задешево віддам, Роджере.
— Я відчуваю тут щось недобре.
— Ні, клянуся, все гаразд. Вона з Африки.
Лікар Томас Ґантер їв разом із Емнотом Галінгом, клерком; вони обидва були членами Стародавнього Ордену Чоловіків, які Полюбляють Пестити Котів. Так, цю назву можна було зрозуміти й буквально, але вираз «пестити котів» означав також «підходити до завдання чи загадки спокійно та у приязному настрої». Питання, яке вони обговорювали минулого вечора, було таким: «Якщо б Адам так і не пізнав Єву, то чи було 6 усе людство чоловічої статі?». Під час цієї розмови Ґантер запропонував Галінґу повечеряти разом наступного дня. Вія не знав, що клерк входив до спільноти приречених, але отримував задоволення від його компанії та розмови на філософські теми. Так, той розповів йому про несподівану зустріч своєї сестри із певними духами на вулиці Камомайл-стриг, на це лікар відповів, що, на його думку, можливо, що певні форми, тілесні чи безтілесні, можна викликати у цей світ, відірвавши їх од сил, які не були ані землею, ані водою, ані вогнем, ані повітрям, ані будь-якою істотою, створеною з них. Він пригадав слова ченця Джерваза Вінчестерського перед його несподіваною смертю: «Хто це там стукає?». Багато було людей, які потопали у чаклунських справах, які створювали змови, а вночі промовляли заклинання.
— То й добре, майстре клерк. Існує стільки найтонших трюків та викрутасів, що я більше нічого не казатиму. Чи вам подобається сир?
— Занадто сухий, — відповів Емнот. — Мені більше до смаку сир із Ессекса, а цей — із Суссекса.
— Так не їжте його. Сухий сир шкодить печінці й викликає камені в нирках. Якщо ж він досить довго полежить, то дихання через нього псується, а шкіра береться плямами.
— Але ж я голодний!
— Візьміть замість нього трошки масла. Ви ж знаєте цю приказку: масло — це золото вранці, срібло — вдень і свинець — уночі. Скуштуйте трохи срібла.
— Ви завжди залишаєтесь лікарем, Томасе Ґантер. Ви до свого діла наче прив'язані.
— Це все заради вас. Масло дуже добре для дітей, бо вони ростуть, і для старих, бо вони скоро зійдуть в могилу. А ви зараз перебуваєте посередині цього шляху. їжте масло на початок та на кінець і проживете до ста років, як здоров'я взірець. Чули цей вірш?
— Я чув, що добрий кухар — то вже половина лікаря. Це, здається, якраз про вас.
— А добрий лікар — наполовину кухар. Я, взагалі, готую над відкритим вогнем есенції та цінності. Як ніхто не стане їсти вчорашні овочі, так само ніхто не довірятиме лікам, які було приготовано занадто давно. Ось, наприклад, нещодавно…
— Заткни пельку, лікарю, — жартівливо перервав його Емнот: це було звичаєм у харчевні. — Від твоїх сильнодіючих слів у мене вже вуха болять.
— А в мене є дуже добре притирання від болю у вухах.
— Досить уже!
— Краще недоїсти, ніж недовчити, майстре клерк.
— Я ж казав: досить! Чи є у вас якісь новини, про які ви дізналися не з пліток?
Лікар нахилився до нього.
— Тільки ті, що черниці скоро кинуть виклик.
— Через що?
— Через те, що вона провіщує біду королю.
— Та це зараз усі роблять, Томасе. Якщо вона побоюється, що йому кінець, то не так уже вона й помиляється.
— Місцева влада кине її за грати, кажу вам. Вони хочуть заткнути їй рота, поки не стане ясно, що до чого. Вони підтримають Генріха, якщо він захоче стати королем. Вони завжди будуть на боці переможця. Але знаєте, Емноте, більше новин у мене немає, — лікар сів ближче до свого співрозмовника і вдихнув запах дихання клерка — Можна мені сказати вам щось під секретом?
— Звичайно ж.
— Вам відомо про п'ять ран?
— Нашого Спасителя?
— Ні. Нашого міста.
Пішов дощ, і Емнот Галінґ дозволив собі подивитися у відчинені двері; дощ скоса падав на фігуру коня й екіпажа, що стояли біля тротуару.
— Гадаю, — продовжував Ґантер, — що у церкві Сент-Майкл-ле-Керн буде велика пожежа А потім, трохи згодом, — у Сент-Джайлз-ін-зе-Філдз.
Емнот удав, ніби подавився шматком суссекського сиру, що дало йому привід прикрити обличчя серветкою. Звідки ж лікар міг дізнатися про підготовку приречених? Він не входив до їхньої спільноти і, наскільки це було відомо Емноту Галінґу, також із жодним її членом не був знайомий. Можливо, тут якесь чаклунство, яке й дало йому вміння проникати до їхнього тайного місця зібрань на вулиці Патерностер-роу?[91]
— Звідки ви все це знаєте? Звідки?
— Зі мною якось заговорив бідний пристав — про стрілу, націлену в самісіньке серце нашого міста, і таке інше. Про таємничих незнайомців і секретні шляхи. А потім я ще дещо дізнався від людини, значно впливовішої за нього.
— І хто ж це?
Ґантер озирнувся, подивився на відвідувачів, які мирно жували обід, і переконався, що ніхто їх не підслуховує.
— Те, що я зараз скажу, Емноте, нікому й ні за що розповідати не можна, — і він проінформував клерка стосовно вечері разом із Майлзом Вавасюром, а також нотаток, які він знайшов на зворотному боці якогось документа; описав він і таємну зустріч лондонських нотаблів у круглій вежі.
91
Вулицю названо було так тому, що клірики собору Св. Павла прогулювалися нею, співаючи молитву «Отче наш» (латиною — Pater Noster