— Перш за все, я маю спитати в тебе, — почав єпископ, — чи є в тебе якийсь амулет, чи зілля, чи закляття, чи будь-яке інше чаклунське приладдя, зроблене тобою чи для тебе?
— Я не чаклунка і не віщунка, мілорде єпископ.
Гібон втрутився у допит: він дивився просто на стіну над головою Клариси.
— Але кажуть, що вночі ти розмовляєш із духами.
— Отже, бідолашна жінка, яка промовляє слово Боже, має бути засуджена як відьма?
— Скажімо, так, — відповів сквайр, — ти каламутниця, через яку прості люди розносять дурні плітки.
— Чи це плітки, коли я прошу людей зізнатися в своїх гріхах і молитися, прохаючи милосердя в Судний день, що наближається?
— Який іще суд? — єпископ натягував рукавички з білого козеняти, щоб за допомогою цього ритуалу позначити свою роль disputator'a..[93] — Ти не сповна розуму, дівчино.
— Кажу вам, мілорде єпископе. Відчистіть своїх овець од струпів, інакше хворобу підчеплять інші.
— Ти що, кидаєш погрози мені в обличчя?!
— Настав час складати каміння.
Єпископ плюнув на холодну підлогу.
— Бачу, твоя болячка сповнена гною, чернице.
— Отже, вона допоможе розрізнити між хворим плодом і здоровим.
Гібон Магфельд увесь цей час очей із неї не зводив. Чи насправді її хтось надихає, чи вона просто прикидається? Але з якою метою? Невже вона й справді має дар пророцтва чи то просто різдвяна дитяча гра? Ніхто ж не повірить, що проста черниця сперечатиметься з єпископом Лондонським, не маючи при цьому внутрішньої сили — чи то наданої їй згори, чи то з іншого боку — незрозуміло. Черниця ставала все цікавішою для сквайра. Його двоюрідна бабуся Амісія теж казала, що в неї дар пророцтва — це було під час правління Едварда III. Вона вдягалась у білу туніку й чорний каптур і щотижня міняла взуття; себе вона називала «Жінкою, вдягненою в Зірку Морську», і зокрема, передбачила поразку французів під Пуатьє і те, що Англія здобула контроль над Аквітанією чотири роки по тому. Спочатку родина її почувалася ніяково, а потім узагалі жахалась її зазіхань на Божественну благодать, але сам король привітав її завзяття у державній справі. її брат, батько Гібона, відвіз її до свого дому на вулиці Хозьєр-лейн, де всупереч усім законам і розпорядженням Церкви, вона проповідувала жінкам того району. «Ми всі рухаємося до світла, — казала вона, — але не знаємо, що воно таке». Поведінка а ставала все більш дивною. Вона пудрилася, рум'янилась і вищипувала зайве волосся; щоп'ятниці і щонеділі вона їла тільки травичку і пила тільки джерельну воду; по вулицях її возили у візку для добрива, а вона викрикувала, що рани її гріхів згнили в її нутрощах. Згодом її визнали божевільною та відправили до психіатричної лікарні, де вона й померла від пухлини внутрішніх органів.
А тепер перед Гібоном Магфельдом стоїть молода черниця, схрестивши на грудях руки, наче втілення покірності.
— Ти смиренна, наче дівчинка, Кларисо.
— Я маю страждати, як уже страждала колись, сер, і я страждатиму заради Господа нашого.
— Плюс тобі за смиренність, — єпископ почухав ліву щоку пальцем рукавички. — Закуйте її. Нехай сім років не бачить своїх ніг. Вона богохульниця.
— Якщо це богохульство — промовляти слово Боже, то я визнаю провину. Можете підвісити мене за п'яти, але це ваш світ стане з ніг на голову.
— Невже в тобі ще залишилась жовч? Навіщо ти там мурмотиш?
— А що мені ще залишається робити, крім як плакати, у цьому смертному житті? О мілорде єпископе, ви насміхаєтесь над нещастям цього світу, коли кажете: «Над ланами Вавилонськими сиділи ми й плакали, думаючи про тебе, Сіон». Я чула, як ви бурмотіли це з кафедри.
— За це зухвальство тебе відшмагають батогом, чернице.
— Богові до вподоби покарання. Бог живий, і я гратиму перед Ним у своїй в'язниці. Господь уже покарав мене прутом любові, і плач мій — пісня моєї любові до Нього.
— Ти тут розмовляєш про в'язницю, але останніми днями, Кларисо, ти пересувалася містом, наче злодій в ночі.
— Вчителі правди мають бути обачними у своїх висловлюваннях.
— У тебе розпусний язик.
— Обережніше, мілорде єпископе, у вас немає влади. Утім, можете плакати, що ви такий безплідний і безжальний. Старі мерзенні й важкі гріхи Лондона оточили вас. Ви маєте повернутися до Бога.
Єпископ зробив жесТ, наче хотів ударити її, але Гібон Магфельд знаком заспокоїв його.
— Зніми покривало, Кларисо, — дуже чемно попросив її сквайр. — Покажи нам своє обличчя.
Вона неохоче підкорилася.
Коли вона зняла покривало, вони побачили, що обличчя в неї бліде, наче мигдаль, очі широко розкриті, губи трохи розімкнеш.
— Ти можеш розвеселити оточуючих своїм виглядом, якщо забажаєш. Ну ж бо. Будь веселішою.
— Веселішою? — вона повернула покривало на місце і знову схрестила руки на грудях, але тепер це здавалося скоріше ознакою непокори, аніж смирення. — Ви хочете моєї смерті Чому ж я не можу бути у великій печалі?
Єпископ голосно розсміявся.
— Вона закликала до непокори королю, а тепер прикидається пригніченою лихом! Насадіть її на рожен і покрутіть. З неї можна вичавити жир та масло, але не слова.
— Я сказала, що король помре. І так воно і буде.
— Кларисо, — буркнув Гібон. — Притримай язика.
— Коли я мовчу, сер, мої кістки старішають.
— Дивні в тебе розмови, чернице, — єпископ знову наблизився до неї, та вона не поворухнулася. — Слова твої темні. Тут потрібні роз'яснення.
— Я надам вам dispositio, expositio та conclusio — роз'яснення, пояснення і висновки.
— Нехай так! Це не добре, коли в одязі черниці бачиш схоласта.
— Ви помиляєтесь щодо мене. Навіть за допомогою всіх слів на світі ви не намалюєте образу моєї душі.
Єпископу, здавалося, починав уриватися терпець через її свідчення.
— Дехто каже, що тебе надихає Дух Святий, а інші стверджують, що то — духи з іншого боку.
— Те, що кажуть всілякі «дехто», зовсім не має значення.
— Ти просто патякало. Порожнє місце.
Сквайр вирішив перервати викривальну промову єпископа.
— Кларисо, дозвольте мені ось що вам сказати. Ви стверджуєте, що бачили Святу Божу Церкву в руїнах після смерті короля. Ви каламутили народ. Багато з того, що ви кажете, перекручується і призводить до біди. Ті, хто колись були вашими друзями, перетворилися на ваших ворогів. Вони, наче мисливці, котрі переслідують вас, щоб убити.
— Не знаю, як це сталося. Хто вони — ті, хто використовує свою витончену майстерність проти мене?
— Вороги всього доброго й порядного. Ті, хто палає бажанням привести цей світ до загибелі.
— Так. Я чула, як деякі з них казали: «Невже світу нарешті настане кінець?».
— Ти граєш на руку обом сторонам, — знову заговорив єпископ. — Ти чуєш, як хтось щось там каже. Ти — невинне ягня, доля якого — принести себе в жертву. Це твоя байка? Але ти більше схожа на стару кобилу мого батька. Ти нікуди не підеш, якщо тебе не штовхнути в той бік. У всій Англії не знайдеться людини, яка б уміла так вправно затьмарювати очі, як це робиш ти.
— Я розкриваю очі. Одні різьблять по дереву, інші — по каменю. Я ж різьблю по серцях.
— О, який покірливий вид, яке лицемірство, чернице… Ти — справжня рука диявола.
Хвилину вона мовчала, схиливши голову, наче в молитві.
— Якщо б я погодилася виконувати ваші накази і відмовитися від усього, що я казала до цього, тоді я і справді заслуговувала б на Боже прокляття.
— Навіщо ж відмовлятися? — здивувався Гібон. — Ми вимагаємо, щоб ти просто мовчала і не підбурювала народ до бунту.
— Щоб я пронесла по Чіпсайду свічку каяття? Це те ж саме, що й відмовитися.
— Ти заслуговуєш на більше, ніж свічка, чернице. Ти заслуговуєш на те, щоб пройти вогонь, воду та мідні труби. Гадаю, Гібоне, тут ми вже нічого не зробимо, принаймні зараз.
— Ви помиляєтеся щодо мене, панове. Мою розповідь іще не закінчено. Оскільки, панове, я не журитимусь, коли не все піде так, як ви того бажаєте, — черниця опустила руки, а потім простягла їх уперед у жесті благання. Сквайру вона здалася схожою на статую, загорнену в квіти та фіміам. І тут вона стала співати вірша, який склала сама: