Сквайр усе ще не зводив з неї очей. Іноді йому здавалося, що вона стримує себе й усихає до розмірів звичайної людини, а іноді — що головою торкається небес; голос її, так само як і в його тітки, мав крила.
— Чи знаєш ти, чернице, — продовжував єпископ, — що в моїй владі виставити тебе за ворота нашої Святої Матері Церкви?
— Так, знаю.
— Ти свідомо й охоче лжесвідчила про найбільш священні речі. Нехай єдиний Бог прокляне тебе. Нехай Свята Матір Божа прокляне тебе. Нехай патріархи й пророки проклянуть тебе. Нехай мученики й непорочні святі проклянуть тебе…
— Святі непорочні знімуть із мене тягар…
— Та невже ти й справді гадаєш, що зможеш пролізти до раю?
У великі двері постукали. До кімнати увійшов гонець із палаючим смолоскипом, пройшов до Гібона Макфельда і щось прошепотів йому на вухо. Сквайр повернувся до єпископа, опустився на коліно й поцілував його перстень.
— Вибачте, мілорде. Мене терміново викликають до місця зібрань гільдії.
Гонець повідомив йому, що Генріх Болінґброк дві години тому прибув до Вестмінстера; він відправив короля до Тауера «задля його ж власної безпеки» через можливий гнів населення Лондона — чи, як пізніше заявить парламенту представник Генріха, — «через велику жорстокість, яку він свого часу заподіяв місту». Мер і олдермени якраз збиралися, щоб обговорити свою лінію поведінки у цей непростий час. Збиралися вони в залі зібрань гільдії, недалеко від палацу єпископа, і Гібон пішов туди пішки вулицями, що занурювались у темряву.
Скоро вже мали зачинити ворота, і стражі давали сигнал з рога; люди за стінами отримали попередження повертати худобу до міста. Цієї ночі шість сотень озброєних людей мали підтримувати спокій на вулицях, а біля міських воріт посилили варту; Гібон Магфельд печінкою відчував загальне збудження й неминучість змін. Наче місто збиралося з силами, щоб протистояти лихоманці. Городяни блукали поміж вулицями, чи поміж провулками, і на їхніх обличчях читався страх і здивування. Проходячи повз них, він удивлявся в їхні обличчя, але жодного не впізнавав. Тут йому в голову прийшла несподівана думка. Що, коли ці фігури були створені з панічного страху, зі злості й нервування самого міста? Можливо, вони виникають у часи пожежі чи великої смерті — видимі групи нічних бурлак. Можливо, вони з'являються на тих самих вулицях Лондона протягом усієї його історії.
Поки сквайр ішов, дивуючись усім, що відбувалося, вулицею Сільвер-стрит та Еддл-стрит, єпископ Лондонський і черниця з Клеркенвеля підіймали келихи вина й вітали один одного з добре зіграною виставою.
Розділ вісімнадцятий
Оповідь законника
— Скажи мені, де був Бог, коли створив небо та землю?
— Гадаю, що на найвіддаленішому кінці вітру, пане.
— А з чого був створений Адам?
— З восьми речей: по-перше — із землі, по-друге — з вогню, по-третє — з вітру, по-четверте — з хмар, по-п'яте — з повітря, щоб міг розмовляти та думати; по-шосте — з роси, через що і пріє; по-сьоме — з квітів: це очі Адама; по-восьме — із солі: тому сльози в нього і солоні.
— Добре. Дуже добре. Із чого склалось ім'я Адама?
— Із назв чотирьох зірок, чотирьох сторін світу: Ανατολή (схід), Δύσις (захід), Άρκτος (північ), Μεσημβρία (південь).
— Ким був Адам під час створення?
— Він був чоловіком віком у тридцять зим.
На шляху до Вестмінстер-холу Майлз Вавасюр допитував юного законника Мартіна; він пояснив усім своїм учням, Що досконалі знання змісту Біблії є необхідним досягненням У вивченні всіх кодексів та законів. Він справляв враження набожної людини.
— Якого зросту був Адам?
— Вісім футів шість дюймів.
— А як довго Адам жив на цьому світі?
— Сто тридцять зим, а потім у пеклі, аж до самих страждань нашого Господа Бога.
— А скажи мені, Мартіне, чому сонце увечері червоне?
— Воно йде до пекла.
— Пекло. Так. Мартіне, ніколи не довіряй червонолицим. Тепер допоможи мені з одягом. Зараз саме час.
І законник вдягнув свого вчителя і роботодавця у мантію із зеленої тканини, оздоблену хутром чорного ягняти; це церемоніальне вбрання було вишите багряними та блакитними вертикальними смужками, на відміну від тих мантій із діагональними смужками, що видавали іншим баристерам, які були присутні в суді лише для спостерігання. Майлз також носив круглу шовкову шапочку, на знак свого звання доктора права. Тримаючи посох, один кінець якого прикрашав ріг, він пройшов за службовцем, який вів його з гардеробної до королівського суду, і став за бар'єр у відведеному місці. Це був Божий світ. У Великому залі одночасно проводилися три суди. Королівський суд відбувався на підвищенні у південному кінці зали, недалеко від суду лорда-канцлера, а суд цивільних справ — напроти західної стіни. Отже, Майлз був оточений знайомим туманом голосів, які підвищувались і затихали, викликали та захищали, щебетали і шепотіли.
— До того ж, я здивований, що ви ще не дійшли суті, — звернувся до баристера суддя королівського суду.
— Суть — це як стовп із мішенню, в яку важку влучити, коли їдеш верхи.
Суддя прийняв поклін Майлза, після чого продовжив таким самим наказовим тоном:
— Досить. Більше ніяких танців, — адвокат щось прошепотів йому, на що суддя відповів: — Боже борони, щоб так сталось. Як Давид каже у псалмі: Omnis homo mendax. Усі брешуть.
— Так ти ще й Давида цитуватимеш? — прошепотів Майлз собі під ніс.
Він був не в захваті від цього судді, що просто зараз кричав на ув'язненого на другому кінці бар'єра.
— Це lex talionis! Око за око! Попереджаю, я не задоволений вами!
Майлз звернувся до свого законника, що стояв праворуч:
— Цей учений суддя вже скоро покінчить зі своїми молитвами. Мартіне, якнайскоріше виводь свідків.
Майлз Вавасюр виступав проти Дженкіна, підмайстра з вулиці Сент-Джон, у справі mundrum voluntarium разом із odii meditatione, тобто у справі про навмисне вбивство купця на ім'я Радульф Страго, скоєне з ненависті. Дженкіна також обвинувачували у незаконному шлюбі — шлюбі consciencia mala[94] — під другою статуєю Вестмінстера. Майлз стверджував, що Дженкін несамовито закохався в Анну Страто, дружину заможного купця, у якого він був підмайстром. У запалі пристрасті він вирішив використати миш'як для отруєння її чоловіка, вищезгаданого Страго. А оскільки він мешкав на Сент-Джон-стрит разом зі своїм майстром, то йому не становило труднощів дістати отруту; мішечок із миш'яком знайшли у його власній скрині. Потім установили, що він умовив вищезгадану Анну вийти за нього заміж, що, за словами Майлза Вавасюра, нічим не ліпше за зґвалтування та викрадення під вигаданим іменем. Згодом Анну Страго допитали вдома і вона звинуватила Дженкіна у декількох злочинах, за які його зараз судять. Вона зізналася, що запідозрила отруєння, коли і чоловік поскаржився на «бурчання» у шлунку та «гострий біль» у кишечнику, але надто боялася Дженкіна, щоб звернутися за допомогою. Незважаючи на це, Дженкін заперечував свою причетність до вбивства і стверджував, що Анна Страго добровільно вступала з ним у зв'язок іще до смерті Страго. Він заявляв, що вона вигадала ці обвинувачення для того, щоб приховати свою власну ганебну поведінку. Він казав, що не знає, хто вбив купця, і запропонував провести судовий поєдинок, щоб довести свою невинність, але це прохання було відхилено: він був не у тому стані.
Під час цієї справи Мартін пильно спостерігав за суддею в яскраво-червоній мантії та в золотистій шовковій шапочці, який здавався йому особою, що зійшла з вітража. Він уже встиг познайомитись із ритуалами суду, вивчив французьке право, для того щоб читати судові щорічники, ознайомився зі збіркою судових рішень, а також із реєстром судових наказів. Він уже пройшов шлях од підмайстра до старшого баристера, але йому не дозволялося займатись адвокатською практикою ще п'ять років. У нього був гарний писарський почерк, і Майлз Вавасюр найняв його для закінчення відповідних судових наказів і ведення своїх загальних справ. Для Мартіна це було дуже гарною практичною підготовкою, де він вивчав те, чого не змогла б навчити жодна юридична книга. Він дізнався, що суддя та баристер вважають, що присяжний, який діяв згідно зі своїм сумлінням, був голосом Бога; але присяжний, що виправдовував в'язня, вважався відповідальним за його гарну поведінку у майбутньому. До того ж, кожен, кого присяжні визнали винним, але пізніше він довів свою невинність, міг збудити проти них справу зі звинуваченням у змові. Справи слухались у групах по три або чотири за раз, але кожен ув'язнений мав право сплатити за податкових присяжних, якщо він вважав, що це допоможе його справі. Якщо крадія визнавали винним, усе крадене майно переходило короні, а якщо виправдовували, то майно залишалося йому. Випадків повернення викраденого майна справжньому власнику майже не траплялось, і тому існувало дуже багато конфіденційних умов між обвинувачем та обвинувачуваним, які передбачали, що перший не даватиме показань, коли другий поверне частину вкраденого майна.