Майлз Вавасюр інстинктивно поклав руку на кинджал, що висів у нього за поясом.
Томас Ґантер помітив цей жест і відразу ж продемонстрував свою боєздатність: підвів підборіддя та на мить став навшпиньки.
— Я приділив вам увагу не для того, щоб слухати казна-що.
— Сер, я вам нічого поганого не сказав. Молю Бога, щоб він зробив вас гарною людиною.
Адвокат розвернувся, збираючись піти, але лікар схопив його.
— Скажіть мені, пане Майлз, ви знаєте, як роблять порох?
— Що?
— Чи знали ви, що його вогонь настільки гарячий, що його не можна загасити водою — тільки сечею або піском?
— Томасе Ґантер, здається, ви втратили розум.
— Ні. Із нас двох дурень — ви. Я вважаю, що саме ви — причина багатьох пожеж у всьому Лондоні. Ви підпалили дві церкви та осквернили собор Святого Павла.
— Я нічого такого не робив!
— Ще дві церкви у вас на прикметі. Майлз Вавасюр розсміявся, але обличчя в нього було геть невеселим.
— Багата ж у вас уява.
— Я вважаю, що ви під покровом ночі зустрічалися з цими високопосадовцями та розробили змову, щоб створити безладдя. У вашій літанії смерті п'ять кіл. Ви є частиною якоїсь таємної організації.
— Що за дитячі вигадки?!
— Ви мусите зізнатися, сер Майлз. Через змову гинуть люди.
— Зізнатися?
— Ви мусите піти до Болінґброка, доки ще не пізно.
— Не кажіть мені, що робити, — . Майлз Вавасюр був високою людиною, і при згадуванні Болінґброка він ніби навис над Ґантером. — Що таке, лікарю? Ти станеш лордом? Я буду виконувати твої накази? Ти незабаром будеш грати у схованки на ганебному стовпі. Твоє заняття не врятує тебе. І кращих лікарів вішали.
— У мене є й інші вісті для вас, сер Майлз, що можуть змусити вас схаменутись. Ви ж знайомі з Розою ле Пільшерер. Дитиною. — Вавасюр почервонів, його щоки налилися кров'ю, і він зрозумів, що видав себе. — Вас бачили на кривій вулиці. На вулиці всіх гріхів. Тернмілл-стрит.
— Йди до біса.
— Дама Аліса добре вас знає. Жінка з Бата вважає вас старцем, який потонув у гріхах. Хіба це ще не надбання всього світу?
— Ти що, погрожуєш мені?
— Судді цього залу кинуть за ґрати будь-кого, хто мав плотський зв'язок із дитиною.
— Я кріпкий, майстере Ґантер. Сонце топить віск своїми променями, але глину укріплює.
— Але ж глина може розколотися на шматочки. Нехай береже та допомагає вам Господь, пане.
Томас Ґантер поклонився баристеру та вийшов із зали через двері суду казни. Він був у піднесеному настрої. Він залякав цього чоловіка та, незважаючи на свій малий зріст, переміг його у мовному двобої.
Майлз Вавасюр витягнув лляну хустку та витер нею обличчя. Пудра, яку він наклав для появи в суді, змазалася на щоках Що є найкращим і найгіршим у людей? Слово водночас найкраще і найгірше. Що це за річ, яку хтось любить, а хтось ненавидить? Це суд.
Мартін залишив Вестмінстер-хол зі збіркою судових рішень під пахвою. Був третій день вересня, День святої Єлени. Процесія на честь святої повільно рухалась у напрямку західних дверей абатства. Двоє старих чоловіків стояли поряд із карнавальним фургоном, що його тягнув кінь. Один тримав розп'яття, а інший лопату, на знак розкопок та пошуків Хреста Господнього. Юнак, що стояв поряд з ними, був у образі святої Єлени, але найбогохульнішим чином посилав поцілунки рукою тим, хто зібрався вздовж дороги. Однак через якусь мить він стривожено відскочив назад. Натовп несподівано нервово заворушився. Люди з гурту повитягували мечі та ціпки й почали вимагати черницю Клеркенвеля; ходили чутки, що останні чотири дні її тримали в темниці єпископа, й ув'язнення її обурило значну частину міста. Народ пов'язував це з ув'язненням Річарда II у Тауері, і дехто з натовпу почав кричат.
— Кого ти підтримуєш? Короля Річарда та справжні громади!
Мартін побачив, як двоє людей сіли у фургон та повели його в напрямку натовпу. Кінь став дибки, фургон перехилився на один бік, і свята Єлена та її почет упали на тротуар.
— Вони зовсім дикі, — сказав Мартін підмайстру, котрий вийшов із холу, щоб подивитися на бешкет.
— Так, дикі люди. Волоцюги. У них навіть ганчірки, щоб зад прикрити, немає. їх роти порожні, а рукави зношені.
— Їм недовго залишилось. Вони підкоряться порядку короля.
— Якого короля? — Підмайстер уголос розсміявся через власне запитання. — Вашу людину не стратять.
— Дженкіна?
— Майлз сам себе перехитрив. Якщо Дженкін написав листа, тоді він може читати, — людина, яка підтверджувала свою грамотність, могла посилатися на непідсудність духівництва перед винесенням вироку. Отже, його попросять прочитати уривок із Біблії — псалом 51, загальновідомий як «рятівний вірш», і якщо прочитати вдасться, то вішати його не можна.
— Але якщо він не писав листа… — Мартін завагався.
— Тоді він не винен.
Мартін тримався на відстані від загальної метушні, коли по Кіндз-стрит пройшли строєм караульні, з піками та рушницями напоготові. Вони накинулися на «дикунів» та швидко розігнали натовп. Багато з тих, хто почав безлад, кинулись у воду до човнів, що були пришвартовані до берегів Темзи саме на такий випадок, і вже до опівночі все стихло.
Наступного ранку Майлз Вавасюр відвідав Вільяма Ексмю у церкві Св. Варфоломія. Вони сиділи у залі для зборів, де центральна кам'яна колона, зроблена у вигляді пальми, розкидала свої гілки й сучки вздовж виступів склепіння над їхніми головами.
— Усе стало догори дном, — відзначив баристер. — Чому бути, того не минути, — Вавасюр був схильний до timor anxius,[98] дочки меланхолії; в нього була бурхлива фантазія, і він бачив численні зображення можливої загрози. Саме тому й був гарним адвокатом: він дивився у вічі всім труднощам і долав їх заздалегідь. Але коли вони стосувалися його власного життя, то ставав безпорадним. — Він нас бачив, — додав він, — та викрив наші наміри.
— Пане Майлз, зупиніться та заспокойтесь, — Вільям Ексмю був обережним. Як і всі, хто полюбляє владу, він був обачною та пильною людиною, що підпорядкувала почуття справам. — Хто нас бачив?
— Лікар. Лікар Ґантер. Він бачив, як ми йшли до круглої вежі. Він знає про п'ять кіл. Він знає про Dominus. Він завдасть нам великих проблем!
— Він не входить до Dominus. Що лікар може знати, коли він — не один із нас?
— Звідки я знаю? У цьому круговороті життя я не знаю, що думати та робити.
Ексмю розмірковував. Чи виявив лікар зв'язок між Dominus та приреченими людьми? Чи дав адвокат лікарю перелік усіх п'яти церков?
— Повідом мене, Майлзе, про решту своїх міркувань.
— Що?
— Ти ще не все розповів. Ти щось приховуєш.
Що адвокат, звісно, приховав, так це свою слабкість на Тернхілл-стрит.
— Мені більше нічого сказати. Я владнав справу, наскільки це дозволяє мені мій бідолашний розум.
Він дивився вбік, коли казав це. Ексмю не повірив йому, та з тієї миті почав обмірковувати смерть адвоката.
— Послухай, Майлзе, я скажу, як тобі надалі діяти. Зникни на деякий час. Мовчи. Я навідаюся до цього Ґантера.
— Немає різниці, які слова ми обираємо для залякування. Ніякі слова на світі…
— Хто сказав слова? Затям добре, Майлзе: Timor domini sanctus — святий той страх, що перед Богом.
— Вільяме, я б радий покінчити з ним, але він людина такого розуму, що його нічим не залякати.
— Заспокойся! Йди з миром. Ніхто не дізнається, що ти приходив. Бережи тебе Бог, — Ексмю дивився, як Майлз виходить із зали. Потім він поглянув угору на склепіння у вигляді пальми та захопився її красою. — Я впевнений, друже Вавасюре, — сказав він уголос, — що це твої останні дні.
Розділ дев'ятнадцятий
Оповідь продавця індульгенцій
Hа розі вулиць Вуд-стрит та Чіпсайд росте велетенський дуб, відомий як Батогове дерево. На нього понавішували маленькі амулети для замирювання самого дерева, а також для благословення його добродійників «даром старого віку», тобто мудрості. Птахи Лондона полюбляли це дерево й тіснилися на його гілках, адже тут було безпечно: жодна дитина не кине в них камінням та не приготує на них пастку, навіть за допомогою петлі з кінського волоса сніжного зимового дня. Вважалося, що птахи співають латиною та грецькою, а їхні пісні тривали не довше, ніж висловлювання Ave Maria.[99]