За кілька ярдів від цього дерева стояв продавець індульгенцій лікарні Святого Антонія, Умбальд Ардернський. Він також був відомий як скарбничий, або громадський слідчий, але його головною роллю був продаж папських прощень, чи індульгенцій, за гроші. Індульгенції відправляли всі гріхи просто у полум'я чистилища і тому дуже цінувались. Із собою він носив ще й реліквії на продаж, а також пляшки зі святою водою та ліки від різних недуг; він був справжнім торговцем Церкви.
Хоча Умбальд уже багато років не заходив до святилища, він завжди був у вбранні паломника. Він стояв під деревом у волохатій шерстяній робі, прикрашеній маленькими дерев'яними хрестиками; поверх каптура надягав великий круглий поярковий капелюх, із крис якого звисали пляшечки зі святою олією, черепашки молюсків, свинцеві фігурки з різних святих місць та мініатюрні копії ключів од Риму. Він стискав посох із залізним наконечником, який був обмотаний червоною тканиною, а при боці носив торбу та чашу. У торбі був його «дозвіл» на торгівлю у цьому районі, а також посвідчення від лікарні Святого Антонія, що він може працювати від її імені. До його каптура було прироблено маленькі дзвіночки, які дзеленчали, коли він вигукував на розі вулиці.
— За значками на моєму капелюсі видно, що я був у Римі та Єрусалимі, у Кентербері та Компостелі. О Єрусалиме! Єрусалиме! Я бачив місце, де бичували нашого Христа. Воно відоме як «тінь Бога». А поряд з ним стоять чотири колони, з яких постійно капає вода, і деякі люди кажуть, що це вони смерть Христа оплакують. У місці під назвою Голгофа після Ноєвого потопу знайшли голову Адама, знак того, що гріхи Адама мають бути спокутувані у цьому самому місці. Я бачив гробницю, куди Йосиф Аримафейський поклав тіло Христа після того, як зняв його з хреста, і дехто каже, що це місце — пуп землі. Поблизу розташоване джерело, що виходить із райської ріки. О Єрусалиме! Усі ті, хто не може плакати, можуть навчитися від мене! Нашому старому світу приходить кінець, адже це його останній вік.
Був тринадцятий день вересня, наступний після Дня святого Михайла. Мешканці Лондона вже чули, що Генріх Болінґброк відвідав Річарда у Тауері та змусив його відмовитися від трону. Одні стверджували, що його під страхом тортур та смерті змусили відректись од влади; а інші заявляли, що він зробив це добровільно, щоб урятувати країну від подальшого кровопролиття та війн. Хай там які були б обставини, Умбальд Ардернський не міг не скористатися неспокійними часами.
— Бог не спить! — викрикував він. — Коли із пагорбів піде дим, Вавилону настане кінець.
Священик церкви Святого Албана, що стояв на іншому кінці Вуд-стрит, перейшов дорогу та став навпроти нього.
— Продавцям індульгенцій не можна проповідувати. Своїм очевидним обманом вони роблять лихо!
Умбальд кинув на нього різкий погляд.
— Ти старий дурень. Твій одяг важкий, а язик легкий. Якби ти нічого не говорив, тебе можна було б сплутати із філософом. Дай мені спокій.
Лікарня Святого Антонія, що розташовувалась на Треднїдл-стрит та до якої продавець індульгенцій був прикріплений, була старою установою. Вона складалася з порожньої церкви, яку перетворили на порожню залу з колонами, де у центральному та бокових нефах розміщувались ряди ліжок; із каплиці на одному кінці та з їдальні і дортуару для священиків, які були розміщені навколо двору. У сусідніх кварталах вона була відома як «дім умираючих». Це була добра назва для лікарні, де вважали, що турбота про душу головніша за турботу про тіло. Звісно, вона існувала за рахунок подарунків і спадщин, але прибуток од продажу індульгенцій також охоче приймався.
— Якщо людина, сповнена гріхів, прийде до мене та заплатить за свої гріхи, — казав Умбальд, — я звільню її від них. Ось підтвердження моїх повноважень, — продавець індульгенцій витягнув листок веленевого паперу з великим ініціалом «І», прикрашеним малюнком, на якому мавпи здиралися серед плюща. — Якщо хтось дасть сім шилінгів лікарні Св. Антонія, того я обдарую відпущенням гріхів на сімсот років. Я уповноважений на це самим папою, — він згорнув папську буллу та обережно поклав її до торби; далі дістав маленький шматочок кістки. — Це священна реліквія Одинадцяти Тисяч Дів Кельна. Помийте цю кістку у джерелі, і вода з нього вилікує вас. — Стара жінка, що продавала пиріжки, перехрестилась, але Умбальд проігнорував її: в неї й чотирьох пенсів не було, не кажучи вже про сім шилінгів. — Нехай вівця чи корова, що кишать глистами, вип'є цю воду, і вони будуть здорові. Рани та корости будуть повністю відмиті, — двоє чи троє перехожих зупинилися, зацікавлені річчю, що має такі чудодійні властивості, але Умбальд уже поклав кістку до торби. Такий у нього був спосіб збирати натовп.
Не встиг він почати розповідь про наступну реліквію, як побачив знайомого. Помічник настоятеля церкви Святого Варфоломія перейшов вулицю та повернув за ріг; Умбальд одразу ж упізнав Вільяма Ексмю: вони познайомилися на великому святі, що було влаштоване на честь «днів любові» лікарень Лондона. Він також вважав його ворогом, оскільки саме Ексмю впровадив перевірку зібраних продавцями індульгенцій пожертвувань для їх установи; саме Ексмю наполягав на системі точного підрахунку. Умбальд був зараз зобов'язаний вести підрахунок усіх тих, кому він продав індульгенції, що зменшувало його шанси на власний заробіток.
Ексмю чекав на розі вулиці; від поглядав на всі боки вулиці Чіпсайд і постійно то засукував, то розправляв рукава свого одягу. Умбальд припустив, що він прийшов у зазначений час Отже, хто, окрім Емнота Галінґа, може підійти до нього? Умбальд знав цього ерудита в обличчя, адже він знав усіх відомих людей міста. Вважалося, що Галінґ практикує чорну магію, а свої знання спрямовує проти блага церкви. Чому ж зараз він перебуває у супроводі помічника настоятеля?
Умбальд узяв свій капелюх, словами «Нехай Бог змилується та подарує вам легку смерть» привітав кількох людей із натовпу, що зібрався навколо нього, і повільно пішов у напрямку рогу вулиці. Продавець індульгенцій зупинився під Батоговим Деревом та прислухався.
— Чому ти захотів зустритись у такому людному місці? — Ексмю навіть не дочекався привітання «Бог з нами!».
— На нас тут не звернуть уваги» — відповів Емнот Галінг. — І я маю багато чого тобі повідомити.
— Про що саме?
— Про такого собі Томаса Ґантера.
— Ґантера? — Ексмю був здивований черговим згадуванням цього лікаря, але він не подав виду. — Хто такий Ґантер?
— Він практикує медицину у Баклрсберрі. Я розмовляв із ним під час обіду. Але він знає все, — і Емнот-Галінґ розповів Вільяму Ексмю про розмову в харчевні Роджера Верського.
— Чиї імена назвав лікар? — спитав його Ексмю.
— Законника. Вавасюра.
Ця новина знову стурбувала Ексмю, але йому знову вдалося приховати свої почуття.
— Цей лікар, Гантер, простий балакун. І до того ж, боягуз.
— У харчевні він розповів мені про п'ять кіл.
— Емноте Галінґ, тримай язика за зубами та не висовуйся.
— Я йому нічого не сказав. Але він знав про пожежу в церкві Сент-Майкл-лє-Керн, хоча вона ще не сталася. Звідки він це знає? Він не один із приречених.
— Тихіше, заспокойся. — Ексмю ретельно обмірковував ситуацію. — Подумай, які у цього Ґантера можуть бути наміри. Його воля незаконна.
— І що це значить?
— Він бажає нашої смерті.
— Але ми не можемо померти.
— У духовному сенсі — ні. Але нашу роботу на землі ще не закінчено. Його розмови мають припинитися. Треба покласти край його жовчності.