— Коли побачиш мене, відразу впізнаєш! — вигукнув Ексмю.
Ґантер був надто збентежений, аби відповісти; він забив собі ліве стегно та пошкодив зап'ясток через падіння.
— Впізнаєш мене? — знову запитав Ексмю.
— Ніколи в житті тебе не бачив, — Ґантер стогнав од болю, лежачи на траві.
— О, проте я тебе бачив. Чи чув твій запах. Знаю я твої штучки, лікарю!
— Що я тобі зробив, чоловіче?
— Як там ви, лікарі, кажете, га? Зцілити чи вбити? Творити чи паплюжити? Допомагати чи шкодити? Еге ж, ти знищив майже все.
— Не можу…
— Я на боці Генріха, скоро не буде вищого за нього. Його йменням Dominus зробив свою справу.
— Яку справу?
— Ти говорив негідно про церкви. Ти говорив негідно про приречених. Ти не твориш, ти шкодиш.
І Ґантер нарешті зрозумів.
— Бого бачив кола…
— Хіба не відомо тобі зі Святого Писання, що хаос завжди передує порядку? — Ексмю гучно засміявся. — Тепер, коли Річард не стоїть нам на заваді, ми почнемо спочатку, — він схилився над Ґантером із кинджалом. — Утім, для деяких до Судного дня всього нічого лишилося, рукою сягнеш. Це тобі за цікавість, лікарю!
Одним лише рухом він перерізав Ґантерові горло. Витерши кинджала плащем, він сховав його у піхви. Потім відтяг легке тіло лікаря по моху та папороті просто до ріки Фліт, яка в цьому місці була глибокою, а течія її — сильною. Він скинув тіло з берега, і воно повільно сковзнуло у воду. Коли, кількома годинами пізніше, Маґа та Ґілберт знайшли Томаса Ґантера, риси його обличчя ще можна було впізнати.
Розділ двадцять перший
Оповідь пастора
Джон Ферур читав молитви у каплиці Вестмінстерського палацу. Він був людиною побожною, середніх літ, протягом вісімнадцяти років служив священиком та духівником у Генріха Болінґброка. Був він і священиком у Тауері 1381 року, за часів Селянського повстання, і тоді зберіг життя юному Генріхові.
П'ятнадцятирічний Болінґброк ховався у замку Бошам, в одному із тих кам'яних «апартаментів», які зазвичай відводилися шляхетним в'язням, а Ферура відправили заспокоїти його та надати йому ради.
— І Давид про це свідчить, — сказав він йому, — у наступному рядку: Laqueum paraverunt pedibus mets. Вони заманили мене у пастку. Ти маєш бути дуже обережним. Давид іще каже: «Я замкнувсь у своєму болю, допоки той шип іще у мені». Проте його можна витягти.
— Нащо всі ці балачки про Давида, коли перед тобою Генріх, який страждає?
Із вузьких вікон, крізь які може пройти хіба що стріла. священик та втікач побачили, як повстанці біжать до Тауера. Приховані механізми не дозволяли навіть опустити міст до Тауера, проте дехто з повстанців так жадав потрапити до будівлі, що просто поплив через рів. Усередині залунали крики тривоги, а потім — про допомогу. Хлопчик-король Річард уже вирушив у путь до Майл Енда, щоб розпочати переговори з ватажками повстанців; за його відсутності у Тауері безконтрольний натовп кинувся грабувати та вбивати тих, хто залишився. Ферур чув важку ходу того, хто підіймався крученими сходами замку Бошам. Він зняв пишно прикрашений камзол Болінґброка та розрізав його ножем на клапті лахміття. Потім зробив кілька брудних відмітин шматочком вугілля на горлі та руках хлопця. Болінґброк застогнав і закрив обличчя руками, ніби був у змозі таким чином стерти його. На підлозі камери лежав солом'яний матрац; Ферур наказав йому лягти туди та молитись. «Покладися на милість Божу», — то було все, що він промовив перед тим, як відчинити товсті дерев'яні двері та вийти на кам'яну кліть. Звідти лунало ревіння, в якому не можна було ані слова розібрати, а через декілька секунд з'явився високий чоловік із мечем у руках й у старому пошарпаному камзолі. Ферур підніс руки:
— Бережи тебе, Господи! Ми чекаємо на вердикт!
— Кого ви тут тримаєте? — До чоловіка з мечем приєднались іще двоє повстанців та стали пильно дивитися на Болінґброка, який усе ще лежав на матраці.
— Що це тут за маленьке мишеня?
— То син бідного чоловіка, ув'язненого за наказом самого короля. Батько його полишив цей світ, а хлопчик хворий. Підійдіть, подивіться на його хворобу.
Вони не стали наближатися.
— Хвороба смертельна?
— Як і в усіх. Чума.
— Вбити його було б милосердям.
— Панове!.. — здається, він обрав саме ті слова, бо вони трохи підбадьорили халамидників. — Подумайте добре. Уявіть, який жах ви накличете на себе, допустивши вбивство, який це гріх перед очима Небес, ви відкидаєте Бога. Ходіть, — священик виставив перед собою руку, проте вони зробили крок назад. — Наблизьтеся до ліжка. Вбийте ягня. Створіть у своїх серцях гнійну купу гріха. А потім убийте мене, бо я не відпускатиму вам гріхи. Кров обпікатиме вам руки. Та запам'ятайте це. Ніхто не зможе сказати вам, коли ваші оголені душі зустрінуться з Творцем.
Його красномовство вразило їх. Вони сплюнули на підлогу, подивились одне на одного, а потім відступили до сходів.
Так Джон Ферур почав служити духівником у молодого Болінґброка.
Він слухав голос Генріха під час сповіді протягом інтриг та повстань, миру та війни. Він слухав його шепіт про жадібність та хіть, про гордощі та ревнощі. Він зґвалтував молоду дівчину; вбив, озлоблений, свого компаньйона. Але незважаючи на все це, до такого Ферур готовий не був. Лише дві години тому його володаря проголосили королем Англії у парламенті.
Він чув, як Генріха вітали, коли він покидав Вестмінстер-хол. У той момент Ферур притиснув до грудей чотки, перебираючи ті намистини, допоки йому не запекло кінчики пальців. Генріх здобув трон шляхом повстання та завоювання, а не за Божественним правом. У цьому він, звичайно, не зізнався, проте буркотів щось священику про занепад королівства та погані закони Річарда. Він говорив духівнику про свій обов'язок, проте ніколи і не згадував про користь чи амбіції. Але Ферур спромігся зазирнути йому в душу і знав, які там глибини гріха. Та чи не втрапить він сам у тенета смертного гріха, якщо приховає все це? Чи не дав він мовчазне благословення новому королеві, тим самим порушивши закон Божий?
Хтось став навколішки поряд з ним. Він відчув стурбованість та гріх. Хто ж то був, кому дали дорогу охоронці Генріха? Він обернувся і впізнав Майлза Вавасюра, баристера, який працював на Болінґброка у декількох складних справах про дарування лену та вдовиної частини спадку.
— Я розгублений, отче. Я такий самотній, як і під час свого народження.
— Чи хочеш ти зберегти свої слова in secreta confessione?
— Хочу. Нехай мій останній час стане найкращим.
— Benedicite fili ті Domine, — перед тим як слухати сповідь, він опустив на очі капелюха. — Чи відверте твоє каяття?
— Так, отче.
— Чи охоплює тебе скорбота через те, що ти — проклятий грішник?
— Так, отче.
— Чи віриш ти, що Христос пробачить тобі та буде милостивий до тебе?
— Вірю.
— Далі — чи даєш ти слово, що будеш шукати прощення і виправишся, роблячи богоугодні справи?
— Так, отче.
— Тоді сповідайся, сину мій, із відкритим серцем.