— Мій святий та благочестивий отче, — Вавасюр нахилив голову, — я спільно дію із лихими людьми.
Баристер тоді розповів священику про приречених. Він розповів про їх ватажка, Вільяма Ексмю, помічника настоятеля монастиря Св. Варфоломія. Він стверджував, що не міг раніше нічого сказати через їхню дружбу із Ексмю. Однак він нічого не згадував про угруповання, відоме як Dominas, що внесло розбрат і блюзнірство в життя королівства, аби забезпечити перемогу для нового короля.
Того ранку, йдучи до Вестмінстер-холу, щоб узяти участь у дебатах, Вавасюр не мав наміру сповідатись. Але біля загальної зали його зупинив ерудит Емнот Галінґ, який біг за конем і кричав:
— Вас узяли в полон вороги, яких ви не бачите!
Він притримав коня.
— Це ж як?
— Присягаюсь, я кажу правду, сер Майлз. Одна людина готує змову проти вас!
— Ти серйозно чи це такий дурний жарт?
— Серйозніше не буває.
— То про кого ти говориш?
— Про Вільяма Ексмю.
— Ексмю? Але ж він…
— Член вашої таємної організації? Так я і думав.
Після того, як баристер спішився, Емнот Галінґ розповів йому про зв'язок між Ексмю та людьми, що зустрічались у круглій вежі.
— Дружба — то не вада, — мовив Вавасюр, — і на кожний доказ має бути принаймні два свідки.
— Ви глибоко знаєтеся на законі, мені відомо, проте істина лежить глибше. Ексмю попрохав мене організувати вашу смерть за допомогою отрути. Він не довіряє вам більше свої sécréta secretorum.[100]
— Лев завжди сидить у засідці.
— Але ж він не лев. Він найманий вбивця, що завжди носить кинджал за пазухою. У нього дурні помисли. Я його добре знаю.
— Скажіть мені, ви — один із приречених?
— Тож ви про нас знаєте? — Баристер коротко кивнув. — Це все винаходи Ексмю. Він грає і за тих і за сих.
Тепер Емнот Галінґ знав напевно те, що раніше підозрював: Ексмю веде приречених до пастки, за наказом якихось високопосадовців, і дуже скоро зрадить їх. Клерк і за себе теж боявся: він не мав ніяких сумнівів — Ексмю зробить так, що його заарештують за підозрою у вбивстві Вавасюра. Ексмю сам оголосить йому мат.
— Дайте мені відповідь іще на одне запитання, — похмуро попрохав його Вавасюр. — Навіщо Ексмю планувати мою смерть?
— Він підозрює, що між вами і таким собі Ґантером, лікарем і базікою, існує зв'язок.
— Але ж лікар мертвий.
— Що? Як це так?
— Його тіло знайшли у Фліті. Хтось підло зарізав його.
— Дух його змінив місце свого перебування?
— Ось що кажуть ваші нові люди? — Баристер не став чекати на відповідь. — Той, хто понівечив його, втік. Слідів не залишилося.
— Вірте мені, сер, це справа рук Ексмю. Він намагатиметься повісити це вбивство на вас. У вас є п'ять почуттів — от і скористайтеся ними. Він планує знищити вас, і ця смерть пречудово відповідає його намірам.
Саме у цей момент баристер, побоюючись за своє життя, вирішив виказати Ексмю духівнику Генріха Болінґброка.
Він не міг сподіватися на аудієнцію із самим Генріхом, не так скоро після захоплення влади; але він міг попрохати Ферура передати королю цю доповідь із уст в уста. Тоді Вільяма Ексмю заарештують разом із іншими приреченими. Можливо, Вавасюр навіть заслужить подяку від нового короля за те, що викрив заколот приречених; таким чином, історія про Dominus залишиться під сукном — і король, безперечно, вирішить за краще тримати її у цьому надійному місці й надалі.
— Благаю вас од щирого серця. — бурмотів баристер Ферурові, який щойно вислухав його сповідь, — пильно вислухайте мене, донесіть до нашого лорда Генріха мої відверті слова. Я повіряю себе Господу, перебуваючи у великій розгубленості, знеславлений усіма цими хибними звинуваченнями та злодіями.
— Я перекажу все це нашому шановному панові, та з Божою допомогою він поведеться з ними усіма так, що кожен отримає по заслугах. У ці смутні часи король має знати, хто йому друг, а хто — ворог.
— Звісно ж.
— Усе це я більше нікому не скажу, окрім нашого пана. А що ж до тебе, Майлзе Вавасюр?
— Цим я закінчую, бо нічого більше не можу зробити. Облишу це на віки вічні.
— Чи відчуваєш каяття?
— Я щиро каюся в тому, що у часи минулі я пішов шляхом невірним, темним, скелястим, важким і нескінченним.
— Чи щирий ти та відвертий, коли говориш так?
— Та висіти мені на найближчому суку, як я брешу!
— Можеш тепер увійти у вічне сяйво раю.
— Це дорожче за гроші, — баристер відчув значне полегшення та важкувато підвівся з колін.
— Так, але дещо спільне із грошима є — наприклад, форма кола, яка символізує нескінченність, та ще благословенний вид нашого короля, що на них зображений, — він зам'явся на мить. — Принаймні, майбутнього короля.
— Як його милість?
— Не бачив із того часу, як його проголосили. Проте не турбуйся. Одразу, як поговорю із ним, я пошлю тобі вісточку про те, на чому стоїть світ, — священик підвівся з колін і зітхнув — нібито з приводу того, на чому нині стоїть світ. — Стережися, коли йдеш містом, та не ходи один. Ексмю ще не знайшли, ці бюрократи й далі стоятимуть на заваді. Туман не розсієш вітрилом. Пам'ятай заради Бога, що ті приречені — люди небезпечні, які можуть тобі серйозно нашкодити.
— Отче, тоді дай мені те, за чим я прийшов сюди, — відпусти мені гріхи.
Ферур знову зітхнув і зняв каптур. Вони стояли віч-на-віч. Священик якусь мить вдивлявся у вічі Вавасюра, затим прицмокнув губами, ніби його мучила спрага. Пошепки він наклав єпитимію, під час чого Вавасюр гучно схлипнув. Потім він різкою манерою перехрестив лоба баристерові.
— Ego de absolvo,[101] - мовив священик, коли Вавасюр пошепки почав каятись.
Коли все скінчилося, Ферур узяв Вавасюра за руку:
— На все воля Божа. Ходімо на свіже повітря.
Вони вийшли з каплиці й покрокували мощеним двориком.
— Ох і великий сьогодні місяць, благослови його, Боже.
Баристер не відповів — він уже обміркував природу своєї єпитимії, яка примусить його покинути знайомі місця. Джон Ферур відправив його здійснити паломництво до Єрусалима, залишивши все майно та власність позаду, існувати під час тієї тривалої подорожі він мав на милостиню, беручи із собою лише хламиду, ґирлиґу та порожній мішок. Адже він промовчав, коли влада була у розпачі, і мав заплатити за це.
Ферур уже чув про приречених, іще тоді, коли про цих найбільших єретиків стало відомо із Антверпена та Кельна. Одначе про їхню діяльність у Лондоні він чув уперше. Безсумнівно, серед жителів міста вони перетягли на свій бік певних людей, але їхні імена, як і кількість, залишалися невідомими. А той Ексмю — лише маріонетка у руках диявола. Та чому Господь дозволив єретикам діяти, як їм заманеться? Чи Він знав усе наперед і то була Його воля? Проте якщо все було визначено наперед, то спасіння не буде, вони не отримають милосердя Божого. Людство прокляте навіки. Одного разу священик розповів Генріхові Болінґброку про зірку, що вела трьох правителів зі сходу до Ісуса — то могла бути їх віра, яку вони і втілили у хрещенні.
— Таїнство хрещення лежить на сході, бо саме там устає сонце, — розповідав він тоді, — бо саме там уперше настав день милості Божої після ночі первородного гріха.
Проте зараз у світі панували сутінки, і важко було зберегти ясність зору. А що, як і гріх пішов од Господа, творця всього сущого? Тоді і приречені могли стати знаряддям Господа нашого. Можливо, Господь створив також і душі грішні та прокляті.
— Господи, на Тебе покладаюся, — пробурмотів він у холодне повітря, — не похитни моєї віри.
Перший осінній туман клубочився у дворі перед палацом. Вестмінстер звели на місці, де колись були болота, та сам палац збудували на острові «от loco terribili».[102] Воно і зараз залишалося жахливим, сповнене всіх пристрастей та ревнощів людей, які борються за владу; ніколи туман та морок не полишали цього місця. Проходячи двором, Джон Ферур зіткнувся з одним із людей Генріха, Перкіном Вудрофом, який того дня погрожував Річардові смертю.