— Там повно духівництва, — сказав Ексмю, зазираючи в підвал «Шапки». — Вони займаються трансубстанціацією вина в ніщо.[19] — Понад дверима на першому поверсі цього трактиру висів вітальний знак, яскраво намальований на дерев'яній дошці; на ньому зображено чоловіка, що вкладався у ліжко, де хтось уже спав. — Кажуть, березень — місяць поховань. Я б цілий цвинтар заповнив цими римськими нікчемами та церквопроданцями.
— Вони — намистини на чотках диявола. — Річард Мароу був знайомий із літанією презирства.
— Вони — Каїнів рід. Іудине плем'я, що співає за пекельними молитовниками.
Тут поруч вибухнула гучна суперечка з криками «Гвалт!» та «Геть! Геть!». До них домішувалося ревіння тварин у брудному дворику біля шинку, які були разом зв'язані мотузками та стримувалися лайкою і лупкою; Гамо не міг знести криків коней та худоби, коли їх сікли й кулачили господарі та хльоскали веселі діти. Для нього це підривало всю світобудову. Він би радше роздягся наголо та вийшов у центр "Смітфілда як офіра. Натомість закрив руками вуха та видав низький, проникливий стогін. Здавалося, ніби всі нещастя світу обрушилися на нього.
Ексмю дав йому потиличника.
— Ти очорниш нас усіх. Спом'янеш моє слово.
Менше за все Ексмю хотілося привертати до себе увагу. Він спішно провів юнака до Качиного провулку — вузької й тісної вулички, мощеної кругляками та устричними скойками, вздовж західного боку якої тягся ряд відкритих арок; у нижній частині кожної арки була лава, густо завалена розмаїтими сукнами й гобеленами. Річард Мароу дивився на це буйство кольорів і фактур несхвально.
— Коли прийде пожежа, — пробурмотав він до Ексмю, — все це згорить дощенту.
— Не падай духом. Це лише завіса.
Коли Мароу ще був підмайстром у тесляра, на нього справила неабияке враження новина, що сам Христос був теслярем; він був від природи благочестивим чоловіком і, вивчивши абетку в благодійній школі місцевої ігумені, уривками вбирав будь-які мовні знання, де тільки можна. Він був чоловіком роздумливим, мало схильним до розмов, але з Вільямом Ексмю обговорював духовні питання. Вони познайомилися, коли Мароу ладнав два приставних столики в їдальні Св. Варфоломія, де Ексмю служив кухарем до того, як його обрали намісником пріора, і невдовзі вони дійшли згоди щодо природи Христового прикладу.
Тепер вони вийшли з Качиного провулку біля Олдерсгейта, де протікав міський рів, який усі використовували замість нужнику. Це було проти закону та звичаїв міста, яке накладало на громадян суворі правила щодо дотримання чистоти; втім, за словами мера, золотаря Дрю Барантайна, «людська натура завжди знаходить шлях до бруду й недоумства». Цей вислів повторювали на вулицях, аж доки він не перетворився на народну приказку. Зрештою став частиною однієї з «лондонських пісень», що лунали скрізь протягом кількох днів (або тижнів), а по тому зникали без сліду. Між ровом і міським муром височіли дерев'яні крамнички та помешкання, яких можна було дістатися через містки із дощок, і Ексмю вказав на невеличкий сарайчик, пофарбований неаполітанським зеленим.
— Ось це місце, — мовив він до Мароу. — Тут і станеться твоя пожежа. Почни її в ораторії,[20] он там, на вулиці Св. Івана.
Внизу Олдерсгейта, попід самою брамою, стояли сліпий та сліпа з тоненькими вербовими лозинами в руках і співали: «Ora! Ora! Ora! Pro nobis!»[21]
Ексмю втупився в Мароу.
— Чому ти мовчиш? — раптом він розлютився. — Чи ти вагаєшся у цій високій справі? Послухай, Мароу. Наша робота буде достобіса важкою. Ти це розумієш? Розумієш?
Вони мовчки проминули браму й увійшли до міста. Опинилися на вулиці Св. Мартіна, по обидва боки якої тяглися чотириповерхові будинки. Просто перед ними кипіло якесь вариво в казані на жару, і старезна жінка знімала жир шумівкою. Зубодер із накинутими на плечі намистами з зубів пройшов повз них, потім обернувся назад із вдоволеним виразом обличчя, зупинившись серед лотків, завалених часником, житом, сирами й дичиною. Ексмю був досі сповнений своєї загадкової та несподіваної люті, яка — несповідима, мов Божий гнів.
— Чуєш репет людства? — прокричав він до Мароу понад шумом людей і коней. — Господь Бог оглухнув!
Він зачепився за довгий віз, що тягся поперек вулиці, й візник загорлав на нього:
— Розплющ очі, чолов'яго! Не бачиш хіба?
Так, він бачив. Він побачив, як зубодер прямує до них і наближається до Мароу. Тесляр задивився на крамницю музичних інструментів.
— Можна глянути на ваше обличчя, сер?
— Навіщо? — спитав Мароу.
— Із цікавості. Люблю зуби.
Мароу підняв свій шкіряний каптур, і зубодер зітхнув.
— Авжеж. Я вас знаю. Я бачив вас із лолардами[22] на Кольменівській вулиці. — Зубодер оглянувся в пошуках свідків, і Мароу квапливо ступив у тінь під вивіскою крамниці. — Лолер! — Зубодер тицьнув у нього пальцем. — Брехливий лолер!
Цієї миті на зубодера хтось наскочив і щосили зацідив йому кулаком по обличчю. Гамо Фулберд прийшов на порятунок Мароу.
Контужений зубодер завалився на спину й гепнувся серед гітерн[23] і скрипиць, сурм і барабанів, підвішених до стелі крамниці. Гамо копнув лежачого чоловіка в голову, й інструменти дренькнули. При перших же ознаках насильства почали збігатися люди, жадаючи теж узяти участь, але Мароу лишався спокійним.
— Біжи, Гамо, — прошепотів він, а потім голосно гукнув: — Господь із нами! — Він указав на зубодера — Цей чоловік — лолер.
Одразу здійнялися крики:
— В колодки його! В колодки!
Вільям Ексмю вже зник, і Гамо в свою чергу швиденько завернув на Міхурову вулицю. Якийсь хлопчик у шкіряному кашкеті та довгому пальті витріщився на нього, а потім збіг надвірними сходами на перший поверх сусіднього будинку. Ексмю часто казав Гамо, що Лондон — не більш ніж завіса, показний покров, який треба зірвати геть, аби уздріти сяюче обличчя Христа. Але в такі моменти місто здавалося цілком справжнім. Хлопчик когось кликав. Гамо завернув за ріг на узвіз Патерностер — вулицю ілюстраторів і пергаментників, чиї роботи були виставлені пообіч. Він мигцем помітив святого, що в екстазі здіймав руки догори, тимчасом як унизу малюнка мавпа пробиралася по лозах. Ось був образ Богородиці, але на полях купчилися гусаки, собаки й-лиси. Ось пісенний аркуш із заголовком «Mysteria tremenda».[24]
Ексмю пройшов провулком Св. Анни та завернув праворуч на Форстерів провулок; після ранкових подій йому раптом захотілося м'яса. Лють розпалила в ньому апетит. А лютився він тому, що почасти відчував презирство до самого себе. Як там кажуть у народі? Не бува двох голів під одним каптуром. Він жадав дроздів, пирогів, свинячих ніжок, чого завгодно. Втім мусив бути обережним. Завжди бути обережним. Він усвідомлював свою схильність до меланхолії, тож утримувався від смаженого та пересоленого м'яса. Природно, варене м'ясо для меланхоліків корисніше за смажене, але насамперед він уникав куштувати оленину; адже олень — це звір, що живе у страху, а страх лише підсилює меланхолійний флюїд. Якби він їв оленину, то втік би з Олдерсгейта ще скоріше. Поряд була харчевня, куди найманці та робітники приходили по свої варені баранячі кістки з дешевим елем. Повітря там було вкінець зіпсоване, сповнене балаканини та кишкових газів.
Утім деколи йому подобалося таке тісне й духмяне товариство, так само як йому подобалося вислуховувати гріхи сіромах. То був запах людства, і мешканці міста давно вже звиклися з ним. Бували навіть і такі, хто полюбляв тілесні аромати та шукав їх у нездорових місцях, — ці так звані «нюхачі» тинялися коло нужників і відкритих відходів для втіхи. Вони ходили назирці за громадянами, що мали якийсь певний або пікантний запах, доки не насичувалися тією гидкою смердотою. Ексмю наблизився до дверей харчевні, але гамір і шарварок усередині відстрашили його, мов гуркотіння млина. Хтось співав «Моя любов поїхала вдалину». Він не міг їсти в такому оточенні. Натомість зупинився біля лотка зі смажениною та купив двох зябликів на пенс, кидаючи їхні крихкі кісточки на землю по дорозі на захід до Ньюґейта.
19
22