Вони повернулися до вітальні. За заскленими дверима вздовж усього фасаду тягнувся вузький балкон, як це можна побачити на горішніх поверхах більшості будинків.
Крізь сіру мжичку можна було скоріше вгадати, ніж побачити Ейфелеву вежу, маківки церков, тисячі лискучих від дощу дахів, на яких куріли димарі.
Коли Мегре вперше прибув до Парижа, обриси авеню Жюно ледь окреслювалися. Тут посеред парків та просторих пустирів стояло лише кілька самотніх будинків. Якийсь художник перший збудував собі тут особняк, що вважався тоді дуже модерним. Незабаром інші наслідували його приклад: якийсь письменник-романіст, якась оперна співачка — і так авеню Жюно стала одним із найфешенебельніших районів Парижа.
Крізь шибки балконних дверей комісарові було добре видно кільканадцять приватних особняків по той бік вулиці, що вже стояли суцільною низкою, майже торкаючись один одного. Той, що був навпроти, мав три поверхи і, судячи зі стилю, будувався років п'ятнадцять тому.
Хто б міг там жити? Певно, художник, бо стіна й дах над третім поверхом складалися з суцільних шибок. Темні завіси були запнуті, і між ними лишалася тільки щілина сантиметрів тридцять-сорок завширшки.
Якби комісара зараз запитали, про що він думає, то навряд чи він спромігся б гаразд відповісти. Мегре реєстрував. Без жодного ладу, те, що впадало в око. То він дивився надвір, то знову оглядав квартиру, знаючи, що настане мить, коли всі ці розрізнені фрагменти зіллються в один, сповнений якогось сенсу образ.
З вулиці долинув якийсь шум, потім на сходах почулися кроки, голоси, хтось постукав. Це прибула бригада судово-медичної експертизи на чолі з самим паном Моером.
— Де тіло? — запитав він, здивовано зиркаючи своїми блакитними короткозорими очицями з-поза товстих скелець окулярів.
— Тіла вже немає. Хіба вам Шінк'є не сказав?
— Йдеться про Лоньйона… Його підстрелили, коли він виходив із цього будинку…
— Він помер?
— Його відвезли до лікарні Біша. Сподіваються, що він оклигає. Уночі він перебував кілька годин у цій кімнаті, а може, і в спальні. Зніми також усі інші відбитки… Ви підете зі мною, Шінк'є?
Коли вони спустились на перший поверх, Мегре тихо мовив інспекторові:
— Непогано було б розпитати ще й пожильців у цьому та в сусідніх будинках. Звичайно, навряд чи хто сидів біля вікна у такий пізній час та ще й у таку погоду, але всяке буває. Цілком можливо, що Марінетта взяла таксі, і в такому разі неважко буде знайти водія. Вона найпевніше спустилася до площі Константен-Пеккер, де в таку пору більше шансів упіймати машину, ніж там нагорі, в районі вулиці Бютт… Ви знаєте цей район краще за мене, отож вам і карти в руки.
Він зітхнув і побажав на прощання:
— Ну, хай вам щастить!
Потім штовхнув засклені двері до консьєржки. Чоловікові її все-таки вдалося заснути — з-поза запони долинало його рівномірне хропіння.
— Вам іще щось потрібно? — пошепки запитала Анжела Соже.
— Ні, я просто хотів зателефонувати, але подзвоню деінде. Хай поспить…
— Ви повинні його зрозуміти. Коли йому не дати одіспатися, він стає неможливий. Я дала йому снотворного… Здається, допомогло.
— Коли ви раптом пригадаєте щось цікаве, не забудьте подзвонити до Сюрте.
— Гаразд, хоча, по-моєму, я нічого не забула, коли вам розповідала. Коли вже нарешті підуть ці фоторепортери й журналісти? Це через них тут стільки роззяв.
— Я з ними поговорю…
Як і треба було сподіватися, вони гуртом налетіли на нього, незважаючи на поліцаїв, як тільки він переступив поріг.
— Послухайте, панове, мені поки що відомо не більше, ніж вам. На інспектора Лоньйона було вчинено напад під час виконання службових обов'язків…
— Службових обов'язків? — глузливо перепитав котрийсь із газетярів.
— Ви прекрасно чули, що я сказав. Інспектора тяжко поранено. В лікарні Біша його оперував професор Менго. Схоже на те, що мине кілька годин, перш ніж він зможе говорити. Поки що ми можемо лише робити припущення. В усякому разі, ви тут більше нічого не дізнаєтесь, але цілком можливо, що сьогодні після полудня у мене будуть для вас новини… Тільки не тут, а на набережній Орфевр…
— А що тут поробляв цей інспектор? Правда, що зникла молода дівчина?
— До зустрічі!
— Ви не хочете нічого говорити?
— Я сказав вам усе, що знав.
І, піднявши комір та засунувши руки в кишені, він попрямував униз вулицею. Ззаду кілька разів клацнули затвори фотоапаратів, і він зрозумів, що це, за браком чогось ліпшого, фотографували його самого. Озирнувшись, він побачив, що гурт журналістів поступово розповзається.