— Ясно… Моє друге запитання важче сформулювати, і боюсь, що воно вас здивує… Як, на вашу думку, діяв би Мелан, опинившись у скрутному становищі? У найпростіший спосіб чи, навпаки, у складний?
— Слухайте, Мегре, та ви ж, видно, знаєте його не гірше за мене… Звичайно, у складний, я б навіть сказав, У найскладніший… Коли Мелан був студентом, то на простісіньке запитання міг відповідати цілу годину, не проминаючи жодного нюансу теми… Його розумові інколи бракує гальм — він завжди працює з максимальним напруженням… Він скоріше перестарається, аніж не доробить…
— Дякую вам… Тепер я ще хочу попросити вас про одну послугу — звичайно, якщо ви мені довіряєте… Цілком можливо, що я помиляюсь і всі мої теперішні гіпотеза абсолютно безпідставні… Я міг би краще зорієнтуватися, коли б поговорив віч-на-віч із мадемуазель Мотт…
— Ви хочете, щоб я їй подзвонив? Гаразд, я це зроблю. Бідолашна Мотт — коли б не її потворна зовнішність, усі вважали б її справжнім ангелом… До речі, а який у вас номер? Я зателефоную вам за хвилину…
Скінчивши розмову, Мегре підвівся і вийшов до вітальні, де тихо перешіптувалися жінки.
— Я все-таки наллю собі чарчину сливової… Якщо тільки цей ескулап не видере її в мене з рук…
Та лікар навіть не протестував. Він лише з цікавістю поглядав на свого приятеля, насилу приховуючи захоплення, змішане з деяким острахом.
Він би багато дав, аби дізнатися, з чого саме виходив Мегре, роблячи свої гіпотези, в якому напрямку працювала зараз його думка.
— Алло!.. Це я, пане професор… О, чудово… Сподіваюсь, вам було не дуже важко це зробити?.. Що?.. Важкувато?.. Даруйте… Ви не могли б підказати мені її адресу? Вулиця Фран-Буржуа, шість… Так, так, я знаю цей будинок… Колись я жив майже поруч, на площі Вож… Красно вам дякую!.. О, я б теж був дуже радий з вами зустрітися…
Коли він випростався, вираз його обличчя був, як і досі, спокійний, але в очах з'явилися дивні вогники.
— Пробачте, Пардон, якщо я залишу вас із дамами… Я цілком певний, що цю розмову підслуховували… Не виключено, що вони будуть там раніше за мене… До того ж унизу на мене чекають два агенти таємної поліції…
— Дозвольте, я вас підвезу… Адже моя машина у вас у дворі. Так буде швидше…
— Тоді я вийду з чорного ходу…
— Ти кудись ідеш? Надовго? — стурбовано запитала пані Мегре, коли вони з'явилися у вітальні.
— Не знаю… Сподіваюсь, що ні, а там буде видно…
— Ти не думаєш, що це небезпечно?
— Найнебезпечніше зараз — це сидіти на місці… Пардон мене підвезе й одразу повернеться…
По дорозі Мегре не промовив жодного слова і, скільки не озирався, не помітив «хвоста». Нічого не вдієш, певно, бідолашним агентам завтра теж доведеться йти у відпустку за станом здоров'я! А втім, з ними не будуть так церемонитися…
Вони незабаром звернули в тиху вузьку вуличку Фран-Буржуа, по обидві боки якої стояли старі будинки з дешевими мебльованими кімнатами. В них здебільшого жили емігранти, мало не з усієї Європи.
— На добраніч, Пардоне… Спасибі за все. Якщо я сьогодні чогось доб'юся, то лише завдяки вам…
— Хай вам щастить…
Мегре подзвонив. Невидима в темряві консьєржка відчинила вузьку хвіртку, прорубану у великих воротах під'їзду, і він опинився під високим склепінням, де ледве жевріла невеличка лампочка.
— Скажіть, будь ласка, як пройти до мадемуазель Мотт?
Праворуч, із віконця в стіні, долинуло:
— Прямо, потім направо… Другий під'їзд, квартира тринадцять…
Як тільки Мегре ступив на сходи, у коридорі спалахнуло світло, і трохи вище він побачив перед собою асистентку доктора Мелана з запаленим сірником у руці. Коли він порівнявся з нею, жінка промовила:
— Я боялася, що ви не знайдете дороги… Це в нас не так просто… Будь ласка, проходьте до кімнати…
Її голос помітно тремтів, у погляді відчувалася тривога, на блідому обличчі проступали червоні плями.
Кімната, куди вони зайшли, правила за вітальню, їдальню та спальню водночас. В ній було чисто й затишно. Від кількох старих потемнілих від часу меблів віяло журбою і спокоєм.
— Сідайте… Можете закурити.
— Сподіваюся, ви ще не спали, коли вам подзвонив професор?
— Я мало сплю…
В кімнаті не було ні радіо, ні телевізора, але на полицях стояло багато книг. Одна книжка, розгорнута, лежала на столику біля крісла.
— Ви забули вдома люльку?
Вона навіть не намагалася вдавати із себе чемну господиню і не приховувала своєї тривоги.
— Сьогодні вранці, коли я побачила вас у приймальні, я зрозуміла, що справи кепські… Мене лише дивує, що ви приїхали сюди…