— У картини? — перепитав Мегре.
— Здається, він власник однієї з найкращих колекцій у Парижі.
— Стривайте!.. Отже, ви підійшли й подзвонили… Хто вам відчинив?
— їхній лакей… Такий собі білявий, рожевощокий молодик…
— Ви сказали, що ви з поліції?
— Авжеж. Це його не дуже здивувало, і він провів мене до холу й запросив сісти… Я не дуже знаюся на живопису, але все-таки розібрав підписи художників, про яких не раз чув: Гоген, Сезанн, Ренуар… Багато голих жінок…
— Вам довелося довго чекати?
— Хвилин десять-п'ятнадцять… Двійчаті двері між холом і салоном були відчинені, і я помітив, як там пройшла молода чорнява жінка. Одягнена в халат, хоч була вже третя година дня… Можливо, я помилився, але в мене склалося враження, що вона пройшла навмисне, щоб глянути на мене… А ще за кілька хвилин знову з'явився лакей і провів мене крізь салон до кабінету, стіни якого були геть заставлені книгами… Там мене прийняв сам пан Йонкер. Він був одягнутий у фланелеві штани, шовкову сорочку з широким розстебнутим коміром та чорну вельветову куртку… Волосся в нього вже зовсім сиве, але вид такий самий рожевий, як і в його лакея… На письмовому столі стояла таця з пляшкою та склянками. «Сідайте, я вас слухаю», — сказав він мені без акценту.
Було видно, що на інспектора Шінк'є справили неабияке враження розкішна обстановка в домі голландця, його картини, а також манери та поводження самого хазяїна.
— Слово честі, я спершу не знав, з чого почати… Я запитав його, чи не чув він часом пострілів уночі… Він одказав, що не чув, бо його спальня виходить вікнами на подвір'я, та й стіни будинку такі грубі, що всередину не проникає жодного звуку з вулиці. «Я терпіти це можу шуму», — признався він мені й почастував лікером. Не знаю, як він називається, але дуже міцний, з присмаком апельсина… «І все-таки ви б мали знати, що сталося перед вашим будинком минулої ночі…» — «Карл мені сказав про це, коли подавав сніданок… Це було о десятій ранку. Карл — це мій лакей, син одного з наших фермерів. Він сказав, що на авеню Жюно метушня, бо вночі якісь гангстери підстрелили поліцая…»
— А який у нього був настрій? — запитав Мегре, бавлячись люлькою.
— Він був цілком спокійний, увесь час усміхався… І взагалі був аж надто чемний, як для людини, що її допіру несподівано потурбувала поліція: «Якщо вам треба допитати Карла, то я віддаю його до ваших послуг… Хоча його спальня також виходить до саду і він мене запевняв, що теж нічого не чув». — «Ви одружені, пане Йонкер?» — «Певна річ. Моя дружина була прикро вражена, коли дізналася, що сталося вночі за кілька метрів од нашого будинку».
Дійшовши до цього місця в своїй розповіді, Шінк'є помітно занепокоївся..
— Я не знаю, маю рацію я чи ні, пане комісар, але мені хотілося поставити йому багато інших запитань. Та» л не наважився і вирішив, що буде значно краще, коли я відразу доведу все це до вашого відома.
— Отож повернімося до старого ревматика.
— От-от! Саме через нього я й хотів дещо запитати у голландця. Бо однією з перших фраз Маркле було: «Що б ви робили, інспекторе, якби ваша жінка була однією з найвродливіших у Парижі?.. Ха! Ха! Ви не відповідаєте? А вам ще далеко до шістдесяти чотирьох чи шістдесяти п'яти років… Гаразд! Інакше запитаємо… Що має робити шістдесятип'ятирічний старий, коли в нього завжди під боком така прегарна молодичка?..
Так от, у того пана навпроти є свої міркування щодо цього… Я мало сплю… Політичні події мене вже давно не цікавлять, катастрофи теж, а про що інше пишуть газети чи говорить радіо…
Я люблю думати… Ви мене розумієте? Я дивлюся у вікно і думаю… Мало хто знає, яка то втішна річ — думати…
Взяти хоча б цього голландця, та його жінку… До міста вони виходять досить рідко, не частіше як раз чи двічі на тиждень — вона у вечірній сукні, він у смокінгу… Повертаються додому не пізніше першої години ночі, а це означає, що вони були в когось у гостях чи ходили до театру… Самі ж вони ніколи званих обідів не влаштовують… Сніданків також… До речі, вони рідко коли снідають раніше, як о третій годині дня…