— Ви рідко буваєте серед людей, пане Йонкер. Аж надто рідко як для вашого становища.
— Це закид? То уявіть собі, що більшу частину свого життя я провів серед людей — чи тут, чи в Лондоні, чи в Штатах, чи в Австралії, чи будь-де. Коли ви досягнете мого віку…
— Мені вже залишилося не так багато.
— Коли, повторюю, ви досягнете мого віку, то й вам теж приємніше буде сидіти вдома, аніж швендяти по вечірках, чи по клубах, чи по нічних кабаре…
. — Це мені тим зрозуміліше, що ви, певно, дуже закохані в пані Йонкер…
Цього разу полковник британської армії немов заціпенів і у відповідь лише сухо кивнув головою, струсивши попіл із своєї сигари.
Делікатний момент, що його так намагався віддалити комісар, невблаганно наближався. Мегре щось дуже довго запалював згаслу люльку і нарешті промовив:
— Ви ще вжили слово «подейкують»… Мушу вам признатися, що деякі з одержаних нами відомостей справді походять із цього джерела…
Чи справді в голландця ледь тремтіла рука, чи то, може, лише здавалося? І все-таки він узяв кришталеву карафку і вщерть налив собі чарку.
— Ви любите кюрасо?
— Дякую вам.
— Чи, може, вам більше до вподоби віскі?
І, не чекаючи відповіді, натиснув кнопку. Не минуло й хвилини, як на дверях з'явився Карл.
— Будь ласка, шотландського. — І звернувся до комісара: — Води газованої чи простої?
— Газованої…
Протягом цього антракту обидва мовчали. Мегре видивлявся на книжкові шафи, якими були заставлені всі стіни. В них були здебільшого книги з історії мистецтва, і не лише живопису, а й архітектури, скульптури, з найдавніших часів аж до сучасної доби. Окремо стояли оправлені шкірою каталоги найбільших розпродажів картин за останні сорок років.
— Дякую, Карле. Ви вже сказали мадам, що в мене гість? — 3 чемності він розмовляв зі своїм слугою по-французькому. — Вона досі нагорі?
— Еге ж, мосьє…
— А тепер, пане Мегре, я вип'ю за ваше здоров'я… То що ж подейкують сусідв?
— Не знаю, як там у вас, в Голландії, але в нас, у Парижі, є чимало людей уже похилого віку, які полюбляють цілими днями, а часом і ночами сидіти біля вікна… Особливо тут., на Монмартрі… Отож нам стало відомо, що досить часто — двічі, навіть тричі на тиждень увечері до вас приходять молоді жінки… Вони дзвонять, і їх нібито впускають у дім…
Вуха голландця зненацька налилися кров'ю, але він мовчки смоктав свою сигару.
— Я міг би подумати, що йдеться про подруг пані Йонкер, коли б ті дами не належали до такого середовища, що ця гіпотеза була б образою для господині дому.
Комісарові не часто доводилося добирати слів та будувати фрази так старанно, як цього разу. І він не пам'ятав, щоб йому було коли так ніяково.
— Ви не станете заперечувати, що такі візити справді були?
— Коли ви вже завдали собі клопоту їхати сюди, пане комісар, то ясно, що ви певні у справедливості вашої інформації. Чи не так? Признайтеся, що якби мені спала нерозважна думка суперечити вам, то одразу з'явилися б свідки…
— Ви не відповіли на моє запитання.
— А що ж іще розповіли вам про тих молодих жінок?
— Я поставив вам запитання, а ви ставите мені інше.
— Адже я в себе вдома… От коли б я сидів у вас у кабінеті, то становище було б діаметрально протилежне…
Комісар вирішив відступити.
— Ну, гаразд!.. Отож, загалом кажучи, йдеться про жінок легкої поведінки. Здебільшого вони приходять пізно, а виходять часом уранці, так що в декого може скластися враження, ніби вони тут ночують.
— Це правда.
Він не одвів погляду, навпаки, дивився просто на комісара, але очі в нього немов скаламутилися і стали сірі.
Лише думка про бідолашного Лоньйона, тяжко пораненого підступними пострілами в живіт із смертоносної зброї, та його невідомого нападника надала комісарові снаги провадити далі.
Йонкер сидів у своєму кріслі так незворушно, немов грав у покер.
— Будь ласка, поправте, коли я скажу щось не так. Спершу я подумав, що ці панночки приходять до вашого слуги. Та потім дізнався, що в нього є інша знайома і що ці візити траплялися й тоді, коли його самого не було вдома. До речі, чи не міг би я у вас запитати, де міститься кімната вашого слуги?
— На третьому поверсі, поруч із майстернею.
— А де сплять покоївки та куховарки? Також, на третьому поверсі?
— Ні. В саду є флігель. Вони живуть там.
— Двері цим нічним відвідувачкам часто відчиняли ви самі. Даруйте, коли я додам, що згідно з моїми відомостями це часто робила і пані Йонкер.
— О! Бачу за нами непогано наглядають! Виявляється, Париж мало чим відрізняється від наших хуторів, де цю роль добровільних шпигунів беруть на себе старі баби. А тепер дозвольте запитати: що є спільного між цими, як ви кажете, візитами та пострілами на вулиці минулої ночі? Бо я навіть не припускаю думки, що підозра якимось чином могла впасти на мене, коли тільки з невідомих мені причин, ваш уряд не вважає небажаним моє подальше проживання в цій країні.