Морально підготувавшись до спеки, Лілі вийшла на п’яцетту. Знову зупинилася, оглядаючи порожню площу. Для місцевих було ще надто рано, але за годину-дві вони прокинуться від ситого сну й повернуться до своїх крамниць та офісів. Вона ще мала трохи часу, перш ніж Джорджіо чекатиме її на роботі. То була нагода прогулятися, змахнути павутиння, відвідати свої улюблені місця в улюбленому місті. Вона пробула в Сієні лише три місяці, але вже відчувала, як місто вислизає з-під ніг. Скоро вона муситиме звідси поїхати, як з усіх улюблених місць.
«Я і так тут надто затрималася».
Жінка перетнула п’яцетту й рушила вузьким провулком до Віа ді Фонтебранда. Маршрут привів її до старовинного фонтана, повз споруди, які раніше давали притулок середньовічним майстрам і де згодом були бійні. Фонтебранду, цю визначну пам’ятку Сієни, колись ушанував Данте, і вода там лишалася чиста й принадна, навіть із плином століть. Якось Лілі прийшла туди під час повні. За легендою, саме в цей час туди приходили купатися перевертні, перш ніж знову перетворитися на людей. Жодного перевертня вона тоді не побачила, тільки п’яних туристів. Можливо, це те саме.
Тепер вона піднімалася вгору, ляскаючи грубими сандалями по розпеченій бруківці. Проминула святилище й дім святої Катерини, покровительки Сієни, яка довгий час жила лише на святому причасті, без іншої їжі. Свята Катерина мала яскраві видіння пекла, чистилища й раю і прагнула слави й божественної агонії мучеництва. Та спромоглася хіба на невтішно звичайну смерть після тривалої й дискомфортної хвороби. Видираючись на пагорб, Лілі подумала: «Я теж мала видіння пекла. Але мучеництва не хочу. Хочу жити. Що завгодно зроблю, щоб вижити».
Коли вона піднялася до базиліки Сан-Доменіко, її футболка була наскрізь мокра від поту. Вона постояла на вершині, віддихалася, дивлячись униз на місто, на розмиті літньою імлою черепичні дахи. Від цього краєвиду щеміло серце, бо Лілі розуміла, що скоро його покине. Вона вже й так затрималася в Сієні довше, ніж слід було, і відчувала, як зло наздоганяє її, майже вчувала у вітрі тінь його смороду. На пагорбі юрмилися слабконогі туристи, та вона стояла в тихій відокремленості, мов привид серед живих. «Уже мертва, — подумалось їй. — Я живу в борг».
— Перепрошую, міс? Говорите англійською?
Лілі злякано озирнулася й побачила чоловіка з жінкою середнього віку у футболках із символікою університету Пенсильванії та мішкуватих шортах. Чоловік тримав фотоапарат хитрого вигляду.
— Хочете, щоб я вас сфотографувала? — запитала Лілі.
— Було б прекрасно! Дякую.
Вона взяла фотоапарат.
— Він якось особливо знімає?
— Ні, просто натисніть кнопку.
Пара взялася за руки, позуючи на тлі схожого на середньовічний гобелен краєвиду Сієни. Матимуть фото на згадку про важкий підйом у спекотний день.
— Ви американка, чи не так? — мовила жінка, коли Лілі повертала фотоапарат. — Звідки саме?
Просто товариське запитання, туристи постійно про таке одне одного питають: це спосіб відчути зв’язок з подібними собі далеко від дому. Та Лілі негайно насторожилася. «Я майже певна, що це невинна допитливість. Але я не знаю цих людей. Не можу бути повністю впевнена».
— З Орегону, — збрехала вона.
— Серйозно? У нас там син живе! А місто яке?
— Портленд.
— Який тісний світ! Він живе на Нортвест-Ірвінг-стріт. А ви десь поблизу?
— Ні.
Лілі вже задкувала, відступаючи від цих нав’язливих людей, які, певно, далі наполягли б на тому, щоб разом випити кави, і ставили б іще більше запитань, випитуючи подробиці, якими вона не мала наміру ділитися.
— Хорошого вам відпочинку!
— Ви не хотіли б…
— У мене зустріч.
Вона махнула рукою й утекла. Попереду височіли двері базиліки, обіцяючи прихисток. Жінка ввійшла в прохолодну тишу й зітхнула з полегшенням. Церква була майже порожня, у просторій залі блукало лише кілька туристів, і голоси в них були блаженно приглушені. Лілі рушила до готичної арки, у якій крізь вітраж уламками коштовного світла сяяло сонце, повз гробниці сієнських дворян уздовж обох стін. Звернула до каплиці в ніші, зупинилася перед вівтарем з позолоченого мармуру й подивилася на раку з мощами голови святої Катерини Сієнської. Її смертні рештки розділили й розподілили як священні реліквії: тіло в Римі, ступня у Венеції. Чи знала вона, що на неї чекає така доля? Що її голову відкрутять із занепалого тіла, муміфіковане обличчя виставлять перед незліченними пітними туристами й балакучими школярами?
Гладенькі очниці святої дивилися на неї з-за скла. «Ось яка смерть на вигляд. Але ти й так це знаєш, правда ж, Лілі Сол?»
Тремтячи, жінка вийшла з ніші й поспішила через повну відлунь церкву до виходу. Опинившись знову на вулиці, була майже вдячна за спеку. Але не за туристів. Стільки чужих людей з камерами. Будь-хто з них міг крадькома сфотографувати її.
Лілі почала спускатися з пагорба до П’яцца Салімбені, повз палац Толомеї. Плутанина вузьких вулиць управно дурила туристів, та вона знала, як знайти дорогу в цьому лабіринті, і швидко й рішуче крокувала до місця призначення. Тепер вона запізнювалася: надто довго затрималася на пагорбі, і Джорджіо точно сваритиметься. Не те щоб це викликало в неї жах, бо ж його бурчання ніколи не мали значних наслідків.
Тож коли вона прийшла на роботу з п’ятнадцятихвилинним запізненням, то не відчула ані найменшої тривоги. Дзвоник на дверях провістив її прихід, коли жінка ввійшла до крамниці та вдихнула знайомий запах припалих пилом книжок, камфори й цигаркового диму. Джорджіо із сином Паоло, обидва з налобними лупами, схилилися над столом у задній кімнатці. Коли Паоло підвів голову, на Лілі витріщилось одне величезне око, мов у циклопа.
— Ти мусиш це побачити! — гукнув він до неї італійською. — Щойно прийшло, від колекціонера з Ізраїлю.
Вони були в такому захваті, що й не помітили її запізнення. Лілі поставила наплічник за своє робоче місце й протиснулася повз антикварний стіл та дубову церковну лаву, повз римський саркофаг, який наразі ганебно слугував тимчасовим місцем зберігання документів. Переступила розкритий ящик, з якого на підлогу висипалася дерев’яна пакувальна стружка, і, звівши брови, глянула на річ на столі в Джорджіо. Це був блок різьбленого мармуру, можливо частина будівлі. Лілі помітила патину на двох суміжних поверхнях, м’який полиск, залишений століттями під вітром, сонцем і дощем. Наріжний камінь.
Молодий Паоло зняв свою лупу, темне волосся стало сторчма. Коли він так усміхався їй, скуйовджені пасма нагадували вуха й він сам скидався на легендарного сієнського перевертня, хоч і цілком незавадного і вкрай чарівного. Як і батько, Паоло не мав у собі ані краплини жорстокості, і Лілі радо мала б його за коханця, якби не знала, що неодмінно розіб’є йому серце.
— Думаю, тобі сподобається, — сказав він і запропонував жінці лупу. — Тебе такі штуки завжди цікавлять.
Вона схилилася над каменем, розглядаючи вирізану на ньому фігурку чоловіка. Той стояв прямо, убраний у спідницю, з браслетами на зап’ястках і щиколотках. Однак голова була не людська. Лілі вдягла лупу й нахилилася ближче. У лінзі проступили деталі, й вона відчула, як за спиною сипнуло холодом. Побачила вишкірені собачі ікла й пальці з пазурами. І роги.
Вона випросталася. В горлі пересохло, голос звучав дивно, наче здалеку.
— Кажете, колекціонер з Ізраїлю?
Джорджіо кивнув і зняв свою лупу, перетворюючись на старшу й повнішу версію Паоло. Ті ж темні очі, але зі зморшками в кутках.
— Ми раніше не мали з ним справи, тож і не певні в його джерелах. Не знаю, чи можна йому довіряти.
— Чому він нам це прислав?
Джорджіо знизав плечима.
— Ящик приїхав сьогодні — це все, що я знаю.
— Він хоче, щоб ви його продали?
— Попросив лише про оцінку. Що скажеш?
Лілі потерла патину пальцем. Знову відчула холод, що йшов від каменя.
— За його словами, звідки це?
Джорджіо потягнувся по папери.
— Пише, що придбав цей камінь вісім років тому в Тегерані. Гадаю, контрабанда. — Він знову знизав плечима й підморгнув Лілі. — Та звідки нам знати, еге?