— Персія, — промимрила жінка. — Це Аріман.
— Що таке Аріман? — спитав Паоло.
— Не що, а хто. Це демон з прадавньої Персії. Дух нищення. — Вона поклала лупу на стіл і глибоко вдихнула. — Це їхнє втілення зла.
Джорджіо засміявся й радісно потер долоні.
— Бачиш, Паоло? Я казав, що вона має знати. Чорти, демони — вона їх усіх знає. Щоразу має відповідь.
— Чому? — подивився на неї Паоло. — Ніколи не розумів, чому тебе так цікавить зло.
Що вона могла на це відповісти? Як розповісти, що одного разу дивилася Звіру в очі й Він дивився на неї? Бачив її? «І відтоді переслідує мене».
— То це не підробка? — уточнив Джорджіо. — Справжній наріжний камінь?
— Гадаю, що так.
— То я краще одразу ж йому напишу, еге? Нашому новому приятелеві в Тель-Авів. Скажу, що він надіслав камінь правильній людині, яка розуміє його цінність. — Він дуже обережно поклав камінь назад до ящика. — Ми неодмінно знайдемо покупця на таку особливу річ.
«Хто захоче мати вдома це жахіття? — подумала Лілі. — Кому захочеться, щоб зло витріщалося на нього зі стіни власного дому?»
— О, мало не забув, — додав Джорджіо. — Ти знала, що маєш шанувальника?
Лілі насупилася, дивлячись на нього.
— Що?
— В обід до нас заходив чоловік. Питав, чи не працює на мене американка.
Жінка завмерла.
— Що ти йому сказав?
Відповів Паоло:
— Я не дав батькові нічого сказати. Міг би вийти клопіт, бо ти не маєш дозволу на роботу.
— Але я тут подумав, — вів далі Джорджіо. — Думаю, що цей чоловік просто до тебе небайдужий, тому й питав.
Він підморгнув Лілі. Вона зглитнула.
— Він не назвався?
Джорджіо грайливо поплескав сина по плечі.
— Бачиш? Сину, ти надто повільний, — насварився він на нього. — Тепер якийсь чолов’яга її в нас забере.
— Як його звали? — знову запитала Лілі, різкішим голосом. Та ані батько, ані син, здається, не помітили зміни в її поведінці. Надто вже зайняті були тим, що дражнили один одного.
— Він не сказав, — відповів Джорджіо. — Може, хоче побавитися в інкогніто, еге? Щоб ти повгадувала.
— Він був молодий? Який був на вигляд?
— О, то тепер тобі цікаво.
— Було в ньому щось… — Вона завагалася. — Незвичайне?
— Що ти маєш на увазі?
Вона мала на увазі — нелюдське.
— У нього дуже сині очі, — весело сказав Паоло. — Дивні такі. Яскраві, мов у янгола.
Тільки це — пряма протилежність янгола.
Лілі розвернулася, негайно підійшла до вікна, визирнула крізь брудне скло на вулицю. «Він тут, — подумала. — Він знайшов мене в Сієні».
— Та повернеться він, cara mia[4], — мовив Джорджіо. — Май терпіння.
«І коли це станеться, мене не має тут бути».
Вона схопила наплічника.
— Пробачте. Мені щось недобре.
— Що сталося?
— Певно, не варто було вчора їсти ту рибу. Щось не вкладається. Я піду додому.
— То Паоло тебе проведе.
— Ні! Ні. — Лілі смикнула двері, дзвінок шалено закалатав. — Усе гаразд.
Вона вибігла з крамниці, не озираючись, побоюючись, що Паоло намагатиметься бігти за нею, щоб провести, мов джентльмен. Лілі не могла дозволити собі сповільнитися. Поспіх був понад усе.
До квартири вона поверталась обхідним шляхом, уникаючи залюднених площ та великих вулиць. Натомість зрізала дорогу крихітними провулками, вузькими сходами між середньовічних стін, колами наближаючись до району Фонтебранди. На збір речей піде хвилин п’ять: вона навчилася бути мобільною, переїжджати за першої ж потреби — треба було лише кинути одяг і косметичку до валізи й дістати запас євро зі сховку за комодом. У ці три місяці Джорджіо неофіційно платив їй готівкою, знаючи, що вона не має дозволу на роботу. Вдалося зібрати непогану суму, якою можна було протриматися між роботами, — мало вистачити на облаштування в новому місті. Отже, схопити валізу й готівку — і вперед. Одразу на автовокзал.
Ні. Якщо добре подумати, саме цього він і чекатиме. Краще вже таксі. Так, недешево, але якщо тільки за місто виїхати, може до Сан-Джиміньяно, то можна сісти на потяг до Флоренції. А там уже розчинитися в натовпі.
До будинку Лілі зайшла не через п’яцетту; натомість обійшла бічною вулицею, повз смітники й велосипеди на ланцюгах, і піднялася задніми сходами. З однієї з інших квартир лунала гучна музика, лилася в коридор з відчинених дверей. То був похмурий сусідський підліток, Тіто, і його бісове радіо. Краєм ока вона помітила хлопця, який скрутився на дивані, наче зомбі. Пройшла повз його квартиру до своєї. Саме діставала ключі, коли помітила розірваного сірника й завмерла.
Він більше не стирчав в одвірку — лежав на підлозі.
Лілі позадкувала, серце калатало. Коли проходила повз двері Тіто, хлопець підвів голову від дивана й помахав їй. Не міг обрати зручнішого часу для товариськості. «Не кажи ані слова, — мовчки благала вона. — Не смій щось говорити».
— Ти сьогодні не на роботі? — гукнув він італійською.
Жінка розвернулася й побігла вниз сходами. Мало не перечепилася через велосипед, залітаючи до провулка. «Надто пізно, чорт забирай», — подумала вона, чкурнувши за ріг, піднялася короткими сходами. Пірнула в зарослий садок, присіла за старою стіною й завмерла, не наважуючись навіть дихнути. П’ять хвилин, десять. Не чула ані кроків, ані звуків переслідування.
«Може, сірник сам випав. Може, я ще заберу валізу. Гроші».
Вона ризикнула визирнути понад стіною, у провулок. Нікого.
«Спробувати? Наважитися?»
Лілі знову вислизнула в провулок. Вузькими вуличками пробралася до п’яцетти, але на відкрите місце не виходила — замість того обережно зайшла за ріг будинку й визирнула на вікно свого житла. Дерев’яні віконниці відчинені, як вона їх і лишила. У сутінках вона помітила порух у вікні. Силует, лише на мить обрамлений віконницями.
Різко смикнулася за стіну. «Чорт. Чорт».
Вона розстібнула наплічника, зазирнула до гаманця. Сорок вісім євро. Вистачить кілька разів поїсти й купити квиток на автобус. Може, ще й на таксі до Сан-Джиміньяно, але не більше. У неї була банківська картка, та користуватися нею вона наважувалася лише у великих містах, де можна було загубитися серед людей біля банкомата. Минулого разу вона діставала її у Флоренції суботнього вечора, коли на вулиці було повно народу.
«Не тут, — подумала. — Не в Сієні».
Жінка вийшла з п’яцетти й занурилась у провулки Фонтебранди. Цей район вона знала найкраще й тут могла втекти від будь-кого. Дісталася до крихітної кав’ярні, яку відкрила для себе кілька тижнів тому, — сюди ходили лише місцеві. Всередині було темно, як у печері, і густо висів тютюновий дим. Лілі влаштувалася за столиком у кутку, замовила сандвіч із сиром та помідорами й еспресо. Тоді, з плином вечора, ще еспресо. І ще. Спати вона сьогодні не буде. Можна дійти до Флоренції пішки. Скільки там — двадцять, двадцять п’ять миль? Вона раніше вже спала в полі. Крала персики, збирала в темряві виноград. Може повторити.
Вона поглинула свій бутерброд, згребла всі крихти. Невідомо, коли можна буде знову поїсти. Коли вийшла з кав’ярні, уже стояла ніч і можна було ходити темними вулицями, не боячись, що її впізнають. Був іще один варіант. Ризикований, але так не доведеться двадцять п’ять миль іти пішки.
І Джорджіо погодиться. Він відвезе її до Флоренції.
Лілі йшла та йшла, обійшла дугою П’яцца-дель-Кампо, на якій бриніло життя, трималася бічних вуличок. Поки дійшла до помешкання Джорджіо, литки боліли, ступні натерло від подорожі бруківкою. Вона затрималася під покривом темряви, зазирнула у вікно. Дружина Джорджіо багато років як померла, тож помешкання ділили батько з сином. Світло всередині горіло, та вона не бачила, щоб на першому поверсі був якийсь рух.
Їй стало клепки не стукати в парадні двері. Натомість вона пройшла до невеличкого садка позаду, відчинила хвіртку, прослизнула повз ароматні грядки з чебрецем та лавандою й постукала на кухню.
Ніхто не відповів.
Лілі прислухалася, чи не працює телевізор, — може, вони її не чують, але чути було лише приглушені звуки вулиці.