Озирнувшись на його голос, вона побачила, що копи за ними спостерігають. «Завжди буде публіка, — подумала вона. — Ми з Деніелом ніколи не залишимося наодинці».
— Що тобі наразі відомо? — запитав він.
Жінка завагалася, болісно свідома всіх цих поглядів.
— Не набагато більше, ніж усім іншим.
— Можемо поговорити? Якби я знав більше про те, що сталося, це допомогло б мені втішити офіцера Лаялла.
— Це трохи незручно. Я не впевнена…
— Ти не повинна казати мені того, про що тобі незручно говорити.
Мора нерішуче мовила:
— Посидьмо в моїй машині. Вона стоїть трохи далі.
Вони йшли до неї разом, сунувши руки в кишені, зігнувши голови проти поривів крижаного вітру. Мора думала про Єву Кассовіц, яка лежала сама на подвір’ї, — замерзле тіло, крижана кров у венах. Такої ночі, з таким вітром ніхто не хотів скласти компанію мертвим. Вони дійшли до автомобіля, сіли. Мора завела двигун, щоб увімкнути обігрівач, та повітря, яке взявся ганяти кондиціонер, не давало тепла.
— Офіцер Лаялл зустрічався з нею? — запитала вона.
— Він у відчаї. Навряд чи вийшло хоч трохи його втішити.
— Я б не могла робити те, що робиш ти, Деніеле. Мені погано вдається працювати з горем.
— Однак ти це робиш. Бо мусиш.
— Не тоді, коли воно ще болюче, ще свіже. Від мене чекають відповідей, не втішань.
Вона глянула на Деніела. У присмерку автомобіля він був лише силуетом.
— Останній поліційний капелан протримався лише два роки. Певна, стрес також спричинився до його удару.
— Знаєш, отцю Рою було шістдесят п’ять.
— А коли я востаннє його бачила, здавалося, що всі вісімдесят.
— Ну, нічні дзвінки — річ непроста, — визнав священник, дихнувши парою у вікно. — Копам так само нелегко. Чи лікарям, пожежникам. Але все не так погано, — додав зі смішком. — Зважаючи на те, що я тебе бачу на місці злочину.
Мора не бачила його очей, та відчувала погляд на своєму обличчі й була вдячна за темряву.
— Ти раніше до мене заходила, — мовив Деніел. — Чому перестала?
— Я ж прийшла на різдвяну месу, чи не так?
Він утомлено засміявся.
— На Різдво всі приходять. Навіть ті, хто не вірує.
— Але ж я прийшла. Я тебе не уникала.
— Хіба ні, Моро? Не уникала?
Вона мовчала. Вони дивились одне на одного в мороці автомобіля. Повітря з кондиціонера ледь нагрілося, пальці в неї досі були занімілі, однак жінка відчувала, як до щік прилинуло тепло.
— Я знаю, що відбувається, — тихо сказав Деніел.
— Ти не уявляєш.
— Я людина, така ж, як ти, Моро.
Раптом вона засміялася. Вийшло гірко.
— Це так банально. Священник та його парафіянка.
— Не зводь усе до цього.
— Але ж банально. Певно, траплялося вже тисячі разів. Священники та знуджені домогосподарки. Священники та самотні вдови. У тебе таке вперше, Деніеле? Бо в мене, чорт забирай, так.
Морі раптом стало соромно, що вона так визвірилася на нього, вона відвернулася. Якщо відверто, що він такого зробив, окрім як запропонував їй свою дружбу й увагу? «Я сама творець свого нещастя».
— Якщо від цього тобі стане краще, — тихо промовив Деніел, — не лише ти почуваєшся нещасною.
Мора сиділа не ворушачись, слухала, як сичить у кондиціонері повітря. Дивилася прямо перед собою, на лобове скло, зараз укрите краплинами конденсату, але всі інші відчуття болісно зосередилися на ньому. Навіть глухою й сліпою вона все одно знала б, де він, — так тонко була налаштована на Деніелову присутність. І так само — на калатання власного серця, на кипіння нервів. Вона відчувала збочений захват від такої декларації нещастя. Принаймні страждає не сама, не сама лежить ночами без сну. У справах серця нещастя шукає товариства.
У вікно голосно постукали. Жінка скинулася, розвернулася й побачила примарний силует у затуманеному склі. Опустила вікно й побачила офіцера поліції Бостона.
— Докторко Айлс? З моргу приїхали.
— Дякую. Зараз прийду.
Вікно з гудінням зачинилося знову, на склі лишилися цівки води. Мора вимкнула двигун і глянула на Деніела.
— У нас є вибір, — промовила. — Можемо обоє бути нещасними або ж просто жити далі своїм життям. Я обираю життя.
Вона вийшла з автомобіля й зачинила дверцята. Вдихнула повітря, таке холодне, що від нього аж горло пекло. Утім, воно виморозило останню нерішучість, прочистивши мозок, і лишило його чітко зосередженим на тому, що судмедекспертка мусила робити далі. Мора пішла геть від машини, не озираючись. Знову прямувала тротуаром, від однієї плями світла ліхтаря до іншої. Тепер Деніел опинився позаду, а попереду чекала мертва жінка. І всі ці копи навколо. На що вони чекали? На відповіді, яких вона, можливо, не має для них?
Мора закуталася в пальто тісніше, немовби відганяючи їхні погляди, думаючи про Святвечір та інше місце злочину. Про Єву Кассовіц, яка тієї ночі вивергала вміст шлунку в сніг на вулиці. Чи мала та хоч крихту передчуття, що стане наступним об’єктом Мориної уваги?
Копи мовчки зібралися біля будинку, поки працівники моргу котили Єву Кассовіц по бічному дворику. Коли каталка з накритим тілом виринула з-за кованої хвіртки, усі оголили голови під крижаним вітром: урочистий стрій у синій формі вшановує одну зі своїх. Навіть коли каталка зникла у фургоні й двері зачинилися, стрій не розсипався. Лише після того як задні фари, блимнувши, зникли в темряві, капелюхи повернулися на голови і всі почали розходитися до своїх автівок.
Мора так само збиралася повернути до своєї, коли відчинилися парадні двері маєтку. Вона підвела погляд, побачила тепле світло, що лилося з-за дверей, і силует чоловіка, який стояв там, дивлячись на неї.
— Перепрошую, ви докторка Айлс? — запитав він.
— Так?
— Містер Сансоне хотів би запросити вас до будинку. Тут значно тепліше, і я саме приготував свіжої кави.
Жінка завагалася, стоячи біля сходів, дивлячись на тепле сяйво, що оточувало слугу. Він стояв дуже прямо, дивився на неї з моторошним спокоєм, що навіював думку про статую, яку вона бачила колись у магазині цікавинок, — дворецького з пап’є-маше, який тримав тацю з несправжніми напоями. Мора кинула погляд у напрямку свого авто. Деніел уже пішов, і їй не залишалося нічого, крім самотньої дороги додому та порожнього будинку.
— Дякую, — промовила вона й почала підніматися сходами. — Чашка кави мені не завадить.
12
Докторка Айлс увійшла до теплого передпокою. Обличчя досі було заніміле від кусючого вітру. Тільки ставши перед каміном і чекаючи, поки дворецький сповістить містера Сансоне про її прихід, вона відчула, як до щік поволі повертається чутливість — приємно поколювали, прокидаючись, нервові закінчення, шкіру пекло. Мора чула гамір розмови в сусідній кімнаті — голос детектива Кроу, приправлений запитальними інтонаціями, і м’якша, ледве чутна відповідь. Жінка. У каміні затріскотіли іскри, злетів димок, і Мора збагнула, що це справжні дрова, а не штучний гасовий камін, як їй спочатку здалося. Над ним висіла середньовічна картина олією — вона так само цілком могла бути автентичною. То був портрет чоловіка в оксамитовому вбранні винного кольору із золотим розп’яттям на шиї. Хоча він був немолодий і в темному волоссі проглядало срібло, його очі горіли юним вогнем. У мерехтливому освітленні тієї кімнати вони здавалися пронизливо живими.
Мора здригнулася й відвернулася, дивно збентежена поглядом чоловіка, який майже точно давно помер. У кімнаті були й інші цікавинки, інші коштовності. Вона побачила стільці, обтягнуті смугастим шовком, китайську вазу, на якій мерехтіла патина століть, буфетний столик із рожевого дерева — з коробкою сигар та кришталевим декантером з бренді. Килим, на якому вона стояла, мав прочовгану по центру стежину — свідчення віку й численних ніг, що ходили по ньому, та відносно цілі краї відкривали майстерність ткача й помітну неозброєним оком якість товстої шерсті. Мора подивилася під ноги, на плетиво витончених лоз на бордовому тлі, які обрамляли єдинорога, що спочивав у затінку дерев. Раптом вона відчула себе винною, ставши ногами на цей шедевр, тож поспішно зійшла на дерев’яну підлогу, ближче до вогню.