Їй знову впав в око портрет. І знову погляд притягували пронизливі очі священника, які, здавалося, дивилися просто на неї.
— Він у мене в родині вже кілька поколінь. Просто дивовижно, як збереглися барви, чи не так? За чотири століття.
Докторка Айлс розвернулася до чоловіка, який щойно ввійшов до кімнати. Той ступав так тихо, наче просто матеріалізувався в неї за спиною, а вона була надто заскочена, щоб збагнути, що ж йому сказати. На чоловікові був темний гольф, на контрасті з яким ще приголомшливішою здавалася сивина. Утім, судячи з обличчя, йому було щонайбільше п’ятдесят років. Мора точно помітила б його, зустрівши на вулиці, — такими примітними й моторошно знайомими були його риси. Вона побачила високе чоло, аристократичну поставу. У темних очах відображались іскри з каміна, тож вони, здавалося, сяяли зсередини. Він назвав портрет своїм спадком, і жінка одразу ж завважила родинну подібність між зображенням та живим чоловіком. Очі були однакові.
Чоловік простягнув їй руку.
— Вітаю, докторко Айлс. Я Ентоні Сансоне.
Він так пильно дивився на її обличчя, що вона засумнівалася, чи не були вони вже знайомі.
«Ні. Такого привабливого чоловіка я точно запам’ятала б».
— Радий нарешті познайомитися, — сказав він, потискаючи її долоню. — Я стільки всього про вас чув.
— Від кого?
— Від докторки О’Доннел.
Мора відчула, як холоне її рука, й забрала її.
— Навіть не уявляю, чому б їй говорити про мене.
— Повірте, вона говорила лише хороше.
— Це мене дивує.
— Чому?
— Бо я не можу сказати того ж про неї.
Сансоне з розумінням кивнув.
— Вона може дратувати, поки не випаде нагода пізнати її ближче. Оцінити її проникливість.
Двері відчинилися так тихо, що Мора цього й не чула. Тільки тихий дзенькіт порцеляни повідомив про те, що в кімнаті з’явився дворецький з чашками й кавником. Він поставив їх на буфетний столик, запитально подивився на господаря, тоді вийшов. Вони не обмінялися жодним словом, тільки той погляд та кивок у відповідь — весь словник, необхідний двом чоловікам, які, вочевидь, знали один одного досить добре, щоб обійтися без марних слів.
Сансоне жестом запросив гостю сісти, й вона опустилась у крісло в стилі ампір, оббите смугастим шовком.
— Перепрошую, що тримаю вас у передпокої, — мовив він. — Однак поліція Бостона зайняла інші кімнати для опитування.
Він налив кави, передав їй.
— Я так розумію, ви вже оглянули жертву?
— Я її бачила.
— І що думаєте?
— Ви ж знаєте, що я не можу це коментувати.
Сансоне відкинувся на спинку крісла, не зважаючи на синьо-золоту парчу.
— Мені йдеться не про саме тіло, — мовив він. — Я цілком розумію, чому ви не можете обговорювати медичні висновки. Та я мав на увазі саме місце злочину. Його образ.
— Вам варто спитати головну слідчу, детектива Ріццолі.
— Мене більше цікавлять ваші враження.
— Я лікарка, а не детектив.
— Але, підозрюю, ви маєте свої враження про те, що сьогодні сталось у моєму саду. — Сансоне схилився вперед, вугільно-чорні очі вп’ялися в неї. — Ви бачили символи, намальовані в мене на дверях?
— Я не можу обговорювати…
— Докторко Айлс, ви нічого не видасте. Я бачив тіло, докторка О’Доннел так само. Коли Джеремі знайшов жінку, він негайно сповістив нас.
— І ви з О’Доннел, мов ті туристи, вирішили подивитися на цікавинку?
— Ми дуже далекі від туристів.
— А ви подумали про те, що могли затоптати сліди? Знищити докази?
— Ми чудово розуміли, що робимо. Мусили оглянути місце злочину.
— Мусили?
— Цей дім — не просто моє житло. Це місце зустрічі колег з усього світу. Те, що насильство вдарило так близько, нас стривожило.
— Будь-кого стривожило б мертве тіло в саду. Однак більшість людей не повели б гостей на нього дивитися.
— Ми мусили знати, чи це було просто насильство.
— Що ж іще?
— Застереження, призначене конкретно для нас. — Сансоне поставив чашку на стіл і зосередився на Морі, так, що жінка відчула себе пришпиленою до шовкової оббивки. — Ви бачили символи, намальовані на дверях крейдою? Око, три перевернуті хрести?
— Так.
— Я так розумію, що у Святвечір сталося ще одне вбивство. Ще одна жінка, ще одне місце злочину з перевернутими хрестами на стіні спальні.
Судмедекспертка не мусила підтверджувати, чоловік напевно побачив відповідь в її обличчі. Вона майже відчувала, як його погляд лине всередину, шукає й бачить забагато.
— Можемо поговорити й про це, — мовив він. — Потрібні деталі мені вже відомі.
— Звідки ви знаєте? Хто розповів?
— Люди, яким я довіряю.
Мора зневірено засміялася.
— Одна з них — докторка О’Доннел?
— Подобається вона вам чи ні, та вона авторитет у своїй галузі. Взяти її роботу з серійними вбивцями. Вона розуміє цих істот.
— Можна сказати, що вона з ними ототожнюється.
— Це на певному рівні необхідно. Вона прагне потрапити їм у голови, дослідити всі щілини.
Так само досліджуваною почувалася й сама Мора під поглядом Сансоне кілька секунд тому.
— Упізнати одне чудовисько спроможне інше чудовисько, — сказала вона.
— Ви справді в це вірите?
— Щодо Джойс О’Доннел — так, вірю.
Сансоне нахилився ще ближче, стишив голос до інтимного шепоту.
— Чи може ваша нелюбов до Джойс носити суто особистий характер?
— Особистий?
— Вона стільки знає про вас, про вашу родину.
Мора ошелешено мовчала, дивлячись на чоловіка.
— Вона розповіла нам про Амальтею, — додав він.
— Вона не мала на це права.
— Ув’язнення вашої матері — публічна справа. Ми всі знаємо, що вчинила Амальтея.
— Це моє особисте життя…
— Так, а вона — один із ваших особистих демонів. Я це розумію.
— Якого біса це вас узагалі обходить?
— Бо ви мене цікавите. Ви дивилися в очі злу, бачили його в обличчі власної матері. Ви знаєте, що воно там, у вас у крові. Ось що мене заворожує, докторко Айлс: ви походите зі злого сімені, однак ось, працюєте на боці янголів.
— Я працюю на боці науки й розуму, містере Сансоне. Янголи цього не стосуються.
— Гаразд, тож у янголів ви не вірите. А в їхніх супротивників?
— Ви про демонів? — Докторка Айлс засміялася. — Звісно ні.
Чоловік подивився на неї з легким розчаруванням.
— Позаяк ваша релігія — наука й розум, як ви кажете, чи пояснює наука те, що сьогодні сталося в моєму саду? Те, що сталося з тією жінкою на Святвечір?
— Ви просите мене пояснити зло.
— Так.
— Я не можу. І наука не може. Воно просто існує.
Сансоне кивнув.
— Саме так. Воно просто існує й завжди було поряд. Реальна сутність, що живе поміж нас, стежить за нами. Чекає нагоди поживитися. Більшість людей про нього не знають і не впізнають його, навіть коли воно торкнеться їх, промине на вулиці.
Він перейшов на шепіт, тоді замовк, і Мора почула тріскіт вогню в каміні, голоси в сусідній кімнаті.
— Але ви знаєте, — мовив господар маєтку. — Ви бачили зло на власні очі.
— Я бачила лише те, що й кожен коп, який розслідує вбивства.
— Я говорю не про звичайні злочини. Чоловіки вбивають дружин, наркодилери стріляють у конкурентів. Я про те, що ви бачили в очах вашої матері. Сяйво, іскра. Не божественна, а диявольська.
У димарі застогнав протяг, жбурнув попіл на камінний екран. Полум’я здригнулося перед невидимим уторгненням. У кімнаті раптом стало холодно, наче з неї витягнуло весь жар, усе світло.
— Я чудово розумію, чому вам не хочеться говорити про Амальтею, — сказав Сансоне. — Це жахливий спадок.
— Вона не має жодного стосунку до того, хто я така. Вона мене не ростила. Я взагалі дізналася про її існування кілька місяців тому.
— І все одно ця тема вас зачіпає.
Мора зустріла його погляд.
— Мені байдуже.