— Полегшити? — перепитала Ріццолі.
На кухні завищав чайник, Едвіна зиркнула в коридор.
— Ходімо до кухні, — запропонувала вона й повела їх, човгаючи ношеними капцями по втомленій дубовій підлозі. — Ентоні попередив, що у вас буде чимало запитань, тож ми склали для вас повний графік. Записали все, що згадали про вчорашній вечір.
— Містер Сансоне обговорював це з вами?
— Телефонував учора, розповісти про те, що сталося, після того як я пішла.
— Це дарма. Було б краще, якби ви з ним цього не обговорювали.
Едвіна зупинилася.
— Чому? Щоб ми підходили до цього наосліп? Якщо ми хочемо стати поліції в пригоді, маємо бути певні щодо фактів.
— Я хотіла б мати неупереджені й незалежні свідчення.
— Повірте, члени нашої групи досить незалежні. Кожен має власну думку, Ентоні не допустив би іншого. Саме тому ми так добре працюємо разом.
Чайник раптом припинив верещати, жінка глянула в бік кухні.
— О, то він його зняв, — мовила вона.
«Він? Хто ще тут є?»
Едвіна поспішила до кухні, почувся її голос.
— Залиш це на мене.
— Усе гаразд, Вінні, я вже залив чай. Ти ж хотіла «ірландський сніданок», так?
Чоловік сидів в інвалідному візку спиною до гостей. Ось і той, кому належав фургон біля будинку. Він розвернувся привітати їх, і Джейн побачила копицю м’якого темного волосся й окуляри в товстій черепаховій оправі. Сірі очі дивилися на неї зосереджено й допитливо. З вигляду він годився на сина Едвіни: років двадцять п’ять, не старший. Але вимову мав американську й не було родинної схожості між міцною здоровою жінкою та цим блідим молодиком.
— Дозвольте вас познайомити, — мовила Едвіна. — Це детектив Фрост та детектив Ріццолі. А це — Олівер Старк.
Джейн похмуро глянула на молодика.
— Ви вчора були в гостях у маєтку Сансоне.
— Так. — Олівер помовчав, вивчаючи її обличчя. — Це проблема?
— Ми сподівалися поговорити з вами окремо.
— Вони не раді тому, що ми вже обговорили цю справу поміж собою, — пояснила йому Едвіна.
— Вінні, хіба ж я про це не попереджав?
— Але ж виходить значно ефективніше, коли ми збираємо всі подробиці. Економимо всім час.
Едвіна підійшла до столу, згребла на купу гору газет, від «Бангкок Пост» до «Айріш Таймс», перенесла їх на робочий стіл, дістала два стільці.
— Ну ж бо, сідайте. Піду принесу досьє.
— Досьє? — знову перепитала Джейн.
— Звісно ж ми вже завели досьє. Ентоні вирішив, що вам теж потрібні примірники.
Вона широкими кроками вийшла з кухні й загупала сходами вгору.
— Скидається на могутнє дерево, правда ж? — завважив Олівер. — Не знав, що англійки такі виростають.
Він під’їхав до кухонного столу, жестом запросив їх приєднуватися.
— Розумію, це суперечить усім вашим поліційним віруванням — ви за окреме опитування свідків, усе таке. Але так справді ефективніше. Плюс ми зранку мали конференц-розмову по телефону з Ґоттфрідом, тож матимете три свідчення за раз.
— Ви про Ґоттфріда Баума? — уточнила Ріццолі. — Це четвертий гість?
— Так. Він учора мав повертатися до Брюсселя, тому вони з Едвіною рано поїхали. Ми зв’язалися з ним кілька годин тому, звірили факти. Наші спогади здебільшого однакові. — Він мляво всміхнувся Джейн. — Чи не перший на моїй пам’яті випадок, коли ми всі в чомусь згодні.
Детектив зітхнула.
— Розумієте, містере Старку…
— Ніхто мене так не кличе. Я Оллі.
Джейн сіла так, щоб їхні очі були на одному рівні. Він зустрів її погляд трохи насмішкувато, наче промовляючи: «Я розумник і знаю це. Точно розумніший за деяких представниць поліції». Її дратувало те, що він, напевно, мав рацію. На вигляд був типовим геніальним хлопчиком, з яким не хочеться сидіти поруч на математиці. Такі здають свою контрольну з алгебри, поки всі інші б’ються над першою задачею.
— Ми не намагаємося зіпсувати ваш традиційний протокол, — сказав Олівер. — Просто хочемо допомогти. І можемо, якщо працюватимемо разом.
Нагорі загавкали пси, застукотіли пазурами по підлозі, тоді Едвіна цитьнула на них, гупнули двері.
— Ви можете допомогти, відповівши на наші запитання, — сказала Джейн.
— Здається, ви не розумієте.
— Чого ж я не розумію?
— Того, якими корисними ми можемо бути. Наша група.
— Авжеж. Містер Сансоне розповів про ваш невеличкий клуб борців зі злочинністю.
— Це товариство, а не клуб.
— А яка різниця? — спитав Фрост. Олівер глянув на нього.
— Це серйозно, детективе. Нас багато по всьому світу. І ми не аматори.
— Ви професіональний правоохоронець, Оллі? — запитала Джейн.
— Я математик. Але насправді мене цікавить символогія.
— Перепрошую?
— Я тлумачу символи. Походження й значення, очевидне й приховане.
— Ага. А місіс Фелвей?
— Вона антрополог. Нещодавно приєдналася до нас. Має чудові рекомендації від нашого лондонського філіалу.
— А містер Сансоне? Він точно не з правоохоронців.
— А міг би бути.
— Він назвався професором на пенсії. Сказав, що викладав історію в Бостонському коледжі. Як на мене, не схоже на копа.
Олівер засміявся.
— Ентоні завжди применшує свою значущість. Такий уже характер.
До кухні повернулася Едвіна з текою.
— У кого, Оллі?
— Це ми про Ентоні. Поліція вважає його просто професором коледжу на пенсії.
— Йому так подобається. — Едвіна сіла. — Зайвий розголос може нашкодити.
— Що нам варто про нього знати? — запитав Фрост.
— Ну, як ви знаєте, він доволі заможний, — відповіла Едвіна.
— Це було очевидно.
— Я про серйозні статки. Той дім на Бікон-Гілл — ніщо порівняно з його маєтком у Флоренції.
— Чи будинком у Лондоні, — додав Олівер.
— І це мусить нас вразити? — спитала Джейн.
Едвіна відповіла холодним поглядом.
— Самі гроші нечасто вражають. Йдеться про те, що людина робить з ними. — Вона поклала теку на стіл перед Джейн. — Це вам, детективе.
Ріццолі розгорнула теку. На першій же сторінці була охайно набрана хронологія подій минулого вечора згідно зі спогадами трьох гостей — Едвіни, Олівера та загадкового Ґоттфріда Баума.
«(час указано приблизно)
18:00 Прибуття Едвіни та Ґоттфріда
18:15 Прибуття Олівера Старка
18:20 Прибуття Джойс О’Доннел
18:40 Джеремі подає першу страву»…
Вони вказали повне меню. Після консоме подали заливне з лосося з молодим салатом. Далі яловиче філе з хрусткою картоплею. Портвейн, на закуску — сир реблошон. І, нарешті, торт «Захер» зі збитими вершками до кави.
О двадцять першій тридцять Едвіна з Ґоттфрідом разом вирушили до аеропорту Логан, де він сів на рейс до Брюсселя.
О двадцять першій сорок п’ять Олівер поїхав з Бікон-Гілл додому.
— Це все, що ми згадали щодо часу, — мовила Едвіна. — Намагалися бути якнайточнішими.
«Аж до консоме», — подумала Джейн, продивляючись хронологію. В ній не було нічого особливо помічного, повторювалась інформація, яку надали до того Сансоне з дворецьким, але з додатковими кулінарними подробицями. Загальна картина була та сама. Зимовий вечір. Протягом двадцяти хвилин на Бікон-Гілл прибувають четверо гостей. Господар пригощає їх вишуканою вечерею, і вони, сьорбаючи вино, обговорюють злочини дня, навіть не уявляючи, що надворі, у вимороженому саду за будинком, убивають жінку.
«Той іще клуб борців зі злочинністю. Жодної користі з цих аматорів».
Наступна сторінка містила лише одну літеру, «М» готичним шрифтом. Під нею — напис від руки: «Олівере, твій висновок? Е.С.». Ентоні Сансоне? Джейн перегорнула сторінку й побачила фото, яке негайно впізнала: символи, намальовані на задніх дверях Сансоне.
— Це з учорашнього місця злочину, — сказала вона. — Звідки це у вас?