— Я мала б виступити на її боці, — тихо сказала вона. — Коли ті придурки у відділі взялися за свої дурні жарти, я мала б їх зупинити.
— Це вони мають відчувати провину, Джейн. Не ви.
— Але я була на її місці. Знаю це відчуття. — Ріццолі все дивилася на відкриті рогівки. — Ці очі не вийде причепурити до похорону.
— Труна має бути закрита.
— Око Гора, — м’яко мовила Джейн.
— Що?
— Той малюнок на дверях Сансоне. Старовинний символ, ще давньоєгипетський. Називається уджат, всевидюще око.
— Хто вам про це розповів?
— Один з гостей Сансоне. — Детектив подивилася на Мору. — Ці люди, Сансоне та його друзі, страшенно дивні. Що більше я про них дізнаюся, то моторошніше стає. Особливо від нього.
З’явився Йошима зі стосом свіжих проявлених плівок. Коли кріпив їх до негатоскопа, вони мелодійно дзеленчали.
Докторка Айлс узяла спеціальну лінійку, виміряла рану на голові, записала виміри.
— Знаєте, він мені тієї ночі телефонував, — сказала вона, не підводячи голови. — Перевіряв, чи доїхала я додому.
— Ви про Сансоне?
Судмедекспертка підвела очі.
— Вважаєте його підозрюваним?
— Ви подумайте ось про що. Коли знайшли тіло, знаєте, що Сансоне зробив? Перш ніж викликати поліцію? Дістав фотоапарат і зробив кілька знімків. Його дворецький наступного ранку розвіз їх по його друзях. І скажіть мені, що це не дивно.
— Але ви розглядаєте його як підозрюваного?
Після паузи Джейн визнала:
— Ні. А якби розглядала, були б проблеми.
— Що ви маєте на увазі?
— Попросила Гебріела дещо для мене розкопати. Він зробив кілька дзвінків, щоб більше дізнатися про нашого багатія, поставив кілька запитань, а тоді двері різко зачинилися. ФБР, Інтерпол — ніхто не хоче говорити про Сансоне. Вочевидь, він має високопоставлених друзів, готових його захищати.
Мора подумала про маєток на Бікон-Гілл. Дворецький, старожитності…
— Можливо, це пов’язано з його статками.
— Все успадковано. Він точно не заробив стільки грошей, викладаючи історію середніх віків у Бостонському коледжі.
— Про які статки йдеться?
— Той будинок на Бікон-Гілл — вважайте його за нетрі. Він також має будинки в Лондоні та Парижі плюс родинний маєток в Італії. Цей чоловік — жаданий холостяк, заможний, привабливий. Але на сторінках про світське життя його не знайти. Жодних благодійних балів, вечорів у смокінгу. Наче повний відлюдник.
— Мені він не здався схожим на шанувальника вечірок.
— Що ще можете про нього сказати?
— Ми не так довго й спілкувалися.
— Але ж спілкувалися, тієї ночі.
— На вулиці було страшенно холодно, він запросив мене на каву.
— Вам це не здалося дивним?
— Що?
— Те, що він запросив вас особисто?
— Я оцінила цей приємний жест. І, до речі, мене запросив дворецький.
— Конкретно вас? Він знав, хто ви?
Мора завагалася.
— Так.
— Що він від вас хотів, док?
Докторка Айлс перейшла до колотої рани на грудях, виміряла її, записала результати. Запитання ставали надто гострими, і їй не подобався підтекст — те, що вона дозволила Ентоні Сансоне собою скористатися.
— Я не розповідала йому нічого суттєвого про справу, Джейн. Якщо вам про це йдеться.
— Але ви про неї говорили?
— Ми багато про що говорили. І так, він хотів знати мою думку. Це не дивно, зважаючи на те що тіло знайшли в його дворі. Зрозуміло, що він допитливий. І, може, трохи ексцентричний.
Вона зустріла погляд Ріццолі, незатишно зондувальний, і перевела увагу знову на тіло, на рани, які бентежили її значно менше за запитання детектива.
— Ексцентричний? Це все, що ви можете сказати?
Мора згадала, як Сансоне вивчав її, як вогонь каміна відбивався в його очах, і на думку спали й інші слова. Розумний. Привабливий. Небезпечний.
— Вам не здається, що він трохи моторошний? — спитала Джейн. — Бо мені здається.
— Чому?
— Ви бачили його дім. Це як машина часу. А ви ж іще в інших кімнатах не були, з усіма цими портретами, що витріщаються зі стін. Наче заходиш до замку Дракули.
— Він професор історії.
— Колишній. Більше не викладає.
— Певно, це теж спадок, безцінний. Вочевидь, він цінує історію своєї родини.
— О так, родинний спадок. Тут йому пощастило. Четверте покоління з трастовим фондом.
— І все одно він мав успішну наукову кар’єру, слід віддати йому належне. Не став байдикуватим плейбоєм.
— Ось цікавий момент. Родинний трастовий фонд було засновано 1905 року, його прадідом. Знаєте, як його названо?
— І гадки не маю.
— Фонд «Мефісто».
Мора спантеличено глянула на Ріццолі.
— «Мефісто»? — повторила вона.
— Стає цікаво, про який родинний спадок ідеться, з такою назвою.
— Що означає це ім’я? — запитав Йошима.
— Я перевірила, — відповіла йому Джейн. — Це скорочення від «Мефістофель». Док мусить знати, про кого мова.
— Ім’я взяте з легенди про доктора Фауста, — пояснила Мора.
— Про кого? — знову запитав Йошима.
— Доктор Фауст був чаклуном. За допомогою потаємних символів він викликав диявола. З’явився злий дух на ім’я Мефістофель і запропонував йому угоду.
— І яку ж?
— В обмін на усі наявні знання з магії доктор Фауст продав душу дияволу.
— Тож Мефістофель…
— Слуга Сатани.
З інтеркому раптом пролунав голос.
— Докторко Айлс, — заговорила Луїз, Морина секретарка. — На першій лінії зовнішній дзвінок. Це містер Сансоне. Відповісте чи записати повідомлення для вас?
«Ото згадали чорта».
Мора зустрілася поглядом з Джейн, та швидко кивнула.
— Я відповім, — сказала судмедекспертка. Зняла рукавички, підійшла до телефона на стіні, зняла слухавку. — Містере Сансоне?
— Сподіваюся, я вас не відволікаю, — мовив він.
Вона глянула на тіло на столі й подумала: «Єва Кассовіц не заперечуватиме. Мерці найтерплячіші».
— Маю хвилинку.
— У суботу я влаштовую невеличку вечерю, хочу і вас запросити.
Мора завагалася, гостро свідома того, що Ріццолі за нею спостерігає.
— Мушу подумати, — відповіла.
— Певен, вам хочеться знати, в чому річ.
— Саме так.
— Обіцяю не діймати вас запитаннями про розслідування.
— Однаково я не можу про це говорити. Ви це знаєте.
— Зрозуміло. Я все одно не тому вас запрошую.
— Чому ж?
Надто пряме, не елегантне запитання, але вона мусила його поставити.
— Ми маємо спільні інтереси. Спільні турботи.
— Не зовсім розумію, про що ви.
— Приходьте в суботу, на сьому годину. Тоді все і обговоримо.
— Я перевірю свій графік і повідомлю.
Вона повісила слухавку.
— Чого він хотів? — спитала Джейн.
— Запросив мене на вечерю.
— Він чогось від вас хоче.
— Стверджує, що нічого.
Мора підійшла до шафки, взяла нові рукавички. Хоча руки й не тремтіли, поки вона їх надягала, відчувалося, що обличчя палає і в кінчиках пальців пульсує кров.
— І ви в це вірите?
— Звісно ні. Саме тому й не піду.
Джейн тихо сказала:
— Може, й варто.
Мора розвернулася до неї.
— Ви серйозно?
— Я хотіла б дізнатися більше про цей фонд «Мефісто». Хто вони, чим займаються на своїх потайних зустрічах. Іншого способу отримати інформацію може й не бути.
— То ви хочете, щоб я зробила це для вас?
— Я лишень кажу, що піти — не обов’язково погана ідея. Якщо будете обережна.
Докторка Айлс підійшла до столу. Дивлячись на Єву Кассовіц, подумала: «Ця жінка служила в поліції, була озброєна. І однаково їй забракло обачності». Вона взяла ніж і зробила перший розріз.
Лезо накреслило на тулубі Y, розрізи йшли від обох плечей і сходилися під грудиною, нижче, ніж зазвичай, щоб зберегти рану. Ще до того, як розрізати ребра, відкрити грудну клітку, Мора знала, що знайде всередині. Вона бачила це на рентгенівських знімках, які зараз висіли на негатоскопі: сферичні обриси серця, значно більші, ніж мали б бути в здорової молодої жінки. Піднявши щит грудинної кістки та ребер, вона зазирнула всередину й підвела руку під набряклу сумку, у якій було серце.