Рипіння підлоги підказало, що вона тут не сама.
Ріццолі розвернулася, вдивилась у вузький прохід між двома високими шафами. Блякле зимове світло з вікна світило в спину зігнутому чоловікові, який човгав до неї, мов безликий силует. Тільки коли він наблизився, нарешті покинувши свій запилений сховок, вона нарешті побачила зморшкувате обличчя, окуляри в дротяній оправі. Спотворені товстими лінзами блакитні очі дивилися пильно.
— То ви та жінка з поліції, чи не так? — запитав він.
— Доктор фон Шиллер? Я детектив Ріццолі.
— Так і знав, що це ви. Так пізно сюди ніхто не заходить. Двері зазвичай о цій порі вже замкнені, тож вважайте, що у вас тут особиста екскурсія.
Він підморгнув їй, наче це особливе ставлення мало лишитися таємницею між ними. Рідкісна нагода без черг помилуватися мертвими жуками й опудалами птахів.
— То що, ви її принесли? — запитав науковець.
— Вона тут.
Джейн дістала з кишені прозорий пакет на застібці, й очі старого засяяли від одного погляду на його вміст.
— То ходімо! Піднімімося до мого кабінету, там я зможу все добре роздивитися, зі збільшенням. Очі в мене вже не ті. Ненавиджу ті флуоресцентні лампи, але для таких штук вони мені потрібні.
Ріццолі пішла слідом за ним до сходів, підлаштовуючись під болісно повільний крок. «Він іще може викладати? Здається, що він уже застарий навіть для того, щоби просто піднятися сходами». Але саме фон Шиллера їй рекомендували, коли вона зателефонувала на кафедру компаративної зоології, і блиск в його очах від того, що саме вона принесла, був безпомилковим сяйвом захвату. Він не міг дочекатися, коли ж можна буде загарбати мушлю.
— Ви багато знаєте про мушлі, детективе? — спитав фон Шиллер, повільно піднімаючись і чіпляючись вузлуватою рукою за різьблені перила.
— Тільки те, що можна дізнатися, поїдаючи молюсків.
— Тобто ви їх ніколи не збирали? — Він озирнувся на неї. — Знаєте, Роберт Луїс Стівенсон якось сказав: «Можливо, мати смак до колекціонування мушель — ліпша доля, ніж народитися мільйонером».
— Невже?
«Я краще була б мільйонеркою».
— У мене ця пристрасть з дитинства. Батьки щороку возили нас на Амальфітанське узбережжя. У моїй кімнаті було стільки коробок з мушлями, що й розвернутися ніде було. Знаєте, вони досі всі в мене. Зокрема прекрасний зразок Epitonium celesti. Вельми рідкісний. Я купив його, коли мені було дванадцять, і заплатив чимало. Але я завжди думав, що витрачати гроші на мушлі — все одно що інвестувати в найвитонченіше мистецтво матінки-природи.
— Ви подивилися знімки, які я надіслала вам електронною поштою?
— О, так. Переслав їх Стефано Руфіні, моєму старому товаришеві. Він консультант у компанії «Медшеллз», яка збирає зразки з усього світу й продає заможним колекціонерам. Ми з ним згодні щодо ймовірного походження вашої мушлі.
— То що це за мушля?
Фон Шиллер глянув на неї з усмішкою.
— Гадаєте, я дам вам остаточну відповідь, не оглянувши її?
— Здається, ви вже знаєте.
— Звузив кількість варіантів — це все, що я наразі можу сказати.
Підйом поновився.
— Вона з класу гастроподів, — сказав зоолог і зробив крок. — Підклас ценогастроподів. — Ще один крок, ще одна деталь. — Надродина букінацея.
— Перепрошую, що все це означає?
— Що ваша мушля передусім гастропод, що перекладається як «черевоногий». Той же клас, до якого належать равлики чи блюдечка. Одностулкові, з м’язистою ногою.
— Це так мушля називається?
— Ні, це філогенетичний клас. У світі налічується принаймні п’ятдесят тисяч різновидів гастроподів, і не всі вони мешкають в океані. Наприклад, звичайний наземний слимак теж гастропод, хоч і не має мушлі.
Вони нарешті піднялися сходами, і тепер фон Шиллер вів Ріццолі ще одним коридором, повним вітрин з мовчазним звіринцем, мешканці якого несхвально дивилися на неї скляними очима.
Відчуття чужих поглядів було таким гострим, що Джейн зупинилася й озирнулася в порожню галерею, де зберігалися, вітрина за вітриною, експонати.
«Тут немає нікого, крім нас, убитих тварин».
Вона розвернулася до фон Шиллера.
Він зник.
На мить Джейн опинилася сама в коридорі, де було чути лише гупання її власного серця, і на неї вороже дивилися численні істоти, полонені за склом.
— Докторе фон Шиллере? — гукнула вона, і голос покотився відлунням по залах.
Його голова вигулькнула з-за вітрини.
— То що, ви йдете? Мій кабінет ось тут.
Це місце важко було назвати кабінетом. Двері з табличкою «ДОКТОР ГЕНРІ ФОН ШИЛЛЕР, ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРОФЕСОР» вели до кутка без вікна, заледве більшого за комору для віників. Всередині вмістився стіл з двома стільцями й ще дрібниці. Фон Шиллер клацнув вимикачем, примружився від різкого флуоресцентного світла.
— То подивимося, — мовив він і завзято схопив пакет, який Джейн йому простягнула. — Кажете, вона була на місці злочину?
Ріццолі завагалася, тоді відповіла ствердно. Не наголошуючи на тому, що мушлю запхали в горло мертвій жінці.
— Чому ви думаєте, що це щось важливе?
— Сподіваюся, це ви мені скажете.
— Можна дістати?
— Якщо потрібно.
Він розкрив пакет, покрученими артритом пальцями дістав мушлю.
— О так, — промуркотів, втискаючись за стіл, на рипливий стілець. Увімкнув настільну лампу, дістав збільшувальне скло й лінійку. — Я так і думав. Дивіться, довжина двадцять один міліметр. Не дуже гарний зразок, борозни не дуже красиві, і кілька сколів, бачите? Можливо, стара мушля, яка валялась у коробці в якогось колекціонера.
Він підвів на неї блакитні очі, водянисті за склом окулярів.
— Pisania maculosa.
— Це так вона називається?
— Так.
— Ви переконані?
Фон Шиллер з гуркотом поклав лупу й підвівся.
— Не вірите мені? — відрубав. — То ходімо.
— Я не кажу, що не вірю…
— Саме це ви й кажете.
Старий почовгав геть із кабінету зі швидкістю, якої Ріццолі від нього не сподівалася. Роздратований, він поспішав захистити себе й човгав через зали, ведучи Джейн у похмурий лабіринт вітрин з експонатами, повз численні мертві очі, до ряду шаф у найдальшому кутку будівлі. Тут, вочевидь, була не найпопулярніша секція музею. Друковані таблички пожовтіли від старості, скло вітрин тьмяніло від пороху. Фон Шиллер прослизнув у вузький коридор між вітринами, витягнув шухляду, дістав коробку.
— Ось, — сказав він, відчиняючи її, дістав жменю мушель і по одній виклав на скло. — Pisania maculosa. Ось іще одна, і ще. А це — ваша.
Він подивився на неї з обуренням ображеного науковця.
— То що?
Джейн подивилася на мушлі — вони всі мали однакові граційні вигини, однакові спіралеваті борозни.
— Вони справді схожі.
— Авжеж схожі! Це один вид! Я знаю, про що говорю, детективе. Це моя галузь.
«І до чого ж корисна галузь», — подумала Джейн, дістаючи записник.
— Ще раз, яка повна назва?
— Дайте сюди.
Фон Шиллер вихопив записник у неї з рук, і Ріццолі залишилося тільки дивитися, як він, сварячись собі під ніс, записує назву. Не дуже приємний старигань. Не дивно, що його ховають у коморі.
Він повернув їй записник.
— Ось. Записано правильно.
— То що це означає?
— Це назва.
— Ні, я маю на увазі — про що говорить ця конкретна мушля?
— А вона мусить про щось говорити? Ви — Homo sapiens sapiens, вона — Pisania maculosa. Так уже склалося.
— Вона рідкісна?
— Аж ніяк. Їх легко купити в Інтернеті, продавців чимало.
Тобто мушля ніяк не допоможе вистежити вбивцю. Ріццолі зітхнула й сховала записник.
— Вони поширені в Середземномор’ї, — додав старий.
Джейн підвела очі.
— В Середземномор’ї?
— І ще на Азорських островах.