— Перепрошую, я не дуже знаю, де ті Азорські острови.
Він глянув на неї кисло, з недовірою. Тоді махнув, запрошуючи підійти до однієї з шаф, де були виставлені десятки мушель разом з вицвілою мапою Середземномор’я.
— Ось, — тицьнув пальцем. — Ось ці острови, західніше Іспанії. Pisania maculosa водиться в цій області, від Азорських островів до Середземноморського басейну.
— І ніде більше? В Америці немає?
— Я щойно вказав ареал поширення. Ті мушлі, які я вам показував, усі зібрані в Італії.
Джейн трохи помовчала, не зводячи очей із шафи. Не могла пригадати, коли востаннє дивилася на мапу Середземномор’я. Зрештою, її світом був Бостон, навіть перетнути межі штату — все одно що поїхати за кордон. То чому мушля? Чому саме ця мушля?
Тоді вона перевела погляд на східний край басейну. Острів Кіпр.
Червона вохра. Мушлі. Що вбивця намагається нам сказати?
— О, — мовив фон Шиллер. — Я не знав, що тут іще хтось є.
Джейн не чула кроків, підлога не рипіла. Вона розвернулася й побачила, що за нею височіє юнак. Судячи із зім’ятої сорочки та синіх джинсів, студент магістратури. Він мав вигляд природженого науковця — окуляри в товстій чорній оправі, бліде обличчя — і був такий тихий, що Джейн засумнівалася, чи вміє він говорити.
І він заговорив, затинаючись так, що це було боляче чути.
— П-п-професоре фон Шиллере. Ч-ч-час зач-ч-чинятися.
— Ми саме закінчували, Малкольме. Хотів показати детективу Ріццолі зразки Pisania. — Фон Шиллер повернув мушлі в коробку. — Я замкну.
— А-а-але це м-моя…
— Знаю, знаю. Мені вже не довіряють навіть одного дурного ключа, все через мій вік. Слухай, мені однаково треба перебрати папери в себе. Може, проведеш детектива? Обіцяю, я все замкну, як буду йти.
Юнак завагався, наче підбираючи слова для протесту, а тоді зітхнув і кивнув.
Джейн знову поклала пакет з мушлею до кишені.
— Дякую за допомогу, докторе фон Шиллере, — сказала вона. Та старигань уже човгав геть, несучи коробку мушель до шухляди.
Юнак мовчки повів жінку похмурими виставковими залами, повз полонених за склом тварин, і дерев’яна підлога майже не рипіла під його кросівками. «Не в такому місці має проводити недільний вечір хлопчина, — подумала вона. — Що за товариство з викопних решток та проколотих метеликів».
Вийшовши надвір у ранній вечір, Джейн рушила до стоянки, хрумтячи підошвами по снігу з піском. На півдорозі сповільнилася й зупинилася. Роззирнулася, оглядаючи темні будівлі, острівці світла під ліхтарями. Ніщо не ворушилося, нікого не було.
Чи в ніч своєї смерті Єва Кассовіц бачила наближення вбивці?
Ріццолі пішла швидше, стискаючи ключі в руці, до свого автомобіля, який лишився на стоянці сам. Тільки прослизнувши всередину й замкнувши двері, змогла розслабитися. «Ця справа мене до сказу доведе, — подумала вона. — Навіть через стоянку пройти не можу без відчуття того, що в мене за спиною диявол.
І він наближається».
19
1 СЕРПНЯ. Фаза Місяця: повня.
Уночі мати говорила зі мною у сні. Сварилася. Казала, що я недисциплінований. «Я навчила тебе всіх прадавніх ритуалів, і заради чого? — питала вона. — Щоб ти їх ігнорував? Не забувай, хто ти такий. Ти обраний».
Я не забув. Хіба можна? З самого дитинства вона розповідала мені оповіді наших предків, про яких Манетон із Себенніта[8] писав в епоху Птолемея Другого: «Вони підпалюють наші міста. Змушують наших людей страждати. Вони ведуть війни, прагнучи винищити цю расу».
У моїх жилах тече священна кров мисливців.
Деяких таємниць не знав навіть мій неуважний і забудькуватий батько. Між моїми батьками існував здебільшого практичний зв’язок. Але наш зв’язок з матір’ю простягається крізь час, крізь континенти, аж у мої сни. Вона мною незадоволена.
Тож сьогодні я веду козу до лісу.
Вона йде охоче, бо ніколи не бачила жорстокості від людей. Місяць такий яскравий, що дорогу видно й без ліхтарика. Чую за спиною спантеличене мекання інших кіз, яких я випустив зі стайні, але за мною вони не йдуть. Їхні голоси стають тихіші, я заглиблююся в ліс і тепер чую лише звук власних кроків та шурхіт копит кози.
Зайшовши досить далеко, я прив’язую її до дерева. Тварина відчуває, що на неї чекає, тривожно мекає, поки я роздягаюся догола. Стаю навколішки в мох. Ніч прохолодна, але тремчу я, бо наперед смакую те, що буде. Піднімаю ніж, і ритуальні слова злітають із вуст з тією ж легкістю, що й раніше, — молитва повелителю нашому Сетові, богові моїх пращурів. Богові смерті й руйнування. Протягом незліченних тисячоліть він скеровував наші руки, вів нас із Леванту до земель фінікійських та римських, до всіх куточків землі. Ми всюди.
Кров бризкає гарячим фонтаном.
Коли все скінчено, я йду, оголений, але взутий, до озера. Під сяйвом місяця заходжу у воду, змиваю козячу кров. Виринаю, очищений і піднесений. Тільки вдягнувшись знову, я відчуваю, як нарешті сповільнюється серцебиття й мої плечі важкою рукою огортає виснаженість. Я міг би заснути там, на траві, та не наважуюся лягти, бо втомився так, що не прокинуся до світанку.
Плентаюся назад, до будинку. Дійшовши до вершини пагорба, бачу її. Лілі стоїть на краю галявини — стрункий силует, волосся сяє під місяцем. Вона дивиться на мене.
— Де ти був?
— Ходив поплавати.
— У темряві?
— Це найкращий час. — Я повільно підходжу до неї. Вона стоїть нерухомо, навіть коли я наближаюся так, щоб торкнутись її. — Вода тепла, ніхто не побачить, якщо плаваєш голим.
Рука в мене холодна від купання, і Лілі тремтить, коли я торкаюсь її щоки. Від страху чи від захвату? Я не знаю. Знаю лише, що вона стежила за мною ці тижні, так само як і я за нею, і між нами щось відбувається. Кажуть, що безодня кличе безодню. Щось у ній, якась темрява, чує мій поклик і збуджується до життя.
Я стаю ще ближче. Хоча вона старша за мене, я вищий, і коли нахиляюся, моя рука легко обіймає її за талію. Наші стегна притискаються.
Від ляпаса я відсахуюся.
— Ніколи більше мене не торкайся, — каже Лілі. Розвертається та йде до будинку.
Обличчя пече. Я затримуюся в темряві, чекаю, доки зі щоки спаде слід її удару. Вона й гадки не має, хто я такий, кого вона щойно принизила. І не здогадується про наслідки.
Тієї ночі я не сплю.
Натомість лежу в ліжку, перебираючи всі материні настанови про терпіння й вичікування. Вона казала: «Найприємніша винагорода — та, якої ти мусиш чекати». Коли на ранок сходить сонце, я досі в ліжку, обмірковую материні слова. І думаю про принизливого ляпаса. Про те, як Лілі з подругами демонстрували мені свою неповагу.
Тітка Емі внизу готує сніданок. Я відчуваю аромати кави й бекону, що смажиться на сковорідці. І чую, як вона гукає:
— Пітере? Ти бачив мій обвалювальний ніж?
20
Як завжди в спекотний літній день, площа Іспанії являла собою море спітнілих туристів. Вони вешталися пліч-о-пліч, із ший звисали дорогі камери, червоні обличчя ховалися від сонця під обвислими капелюхами й бейсболками. Зі своєї позиції нагорі Іспанських сходів Лілі спостерігала за рухом натовпу, дивилась, як люди закручуються виром навколо яток торговців, як перетинаються течії туристичних груп. Остерігаючись кишенькових злодіїв, вона почала спускатися вниз, відмахуючись від неуникних продавців дрібниць, які кружляли навколо. Наче мухи. Помітила, як кілька чоловіків зиркали на неї, але цікавість ця була швидкоплинна. Погляд, хтива думка, й увага звертається до наступної жінки поблизу. Лілі й думати про них забула, спускаючись до площі повз пару, яка обіймалася на сходах, повз студента, який схилився над книжкою. Вона влилась у натовп. Серед людей їй було безпечно, юрба зберігала її анонімність і захищала її. Авжеж, то була хіба що ілюзія, і жодне місце не несло справжньої безпеки. Переходячи площу, протискуючись повз туристів з камерами та дітлахів з морозивом, Лілі розуміла, що її надто легко помітити. Натовп ховав і здобич, і хижаків.
8
Манетон із Себенніта — давньоєгипетський історик і жрець, який жив у кінці IV — першій пол. III ст. до н.е.