Вона вбралася й саме забирала наплічник, коли почула кроки за спиною.
— Вже йдеш, так швидко? — запитав Філіппо. — Невже тобі одного разу вистачить?
Лілі повільно повернулася до нього, витиснула з себе усмішку.
— Один раз з тобою, Філіппо, вартий десяти разів з іншими.
Він широко всміхнувся.
— Усі жінки так кажуть.
«То вони всі брешуть».
— Залишся. Я зготую вечерю. — Він підійшов ближче, грайливо торкнувся її волосся. — Залишся, і, може…
Лілі думала секунди дві. Непогано було б переночувати тут, але ціна зависока.
— Мушу йти, — сказала вона й відвернулася.
— Залишся, будь ласка. — Він помовчав і додав з ноткою відчаю: — Я тобі заплачу.
Лілі зупинилася, озирнулася на нього.
— У цьому річ, так? — тихо мовив Філіппо.
Його усмішка згасла, обличчя стало втомленою маскою. Не пихатий коханець, а сумний чолов’яга середнього віку, з черевом і без жінки. Раніше їй здавалося, що в нього лихі очі, тепер же вони дивилися переможено, виснажено.
— Я знаю, — зітхнув він. — Ти прийшла не через мене. Гроші потрібні.
Уперше їй було не гидко на нього дивитися. І також уперше вона вирішила бути з ним чесною.
— Так, — визнала Лілі. — Мені потрібні гроші. У мене нічого нема, а роботу в Римі знайти не виходить.
— Але ж ти американка. Можеш просто поїхати додому.
— Додому мені не можна.
— Чому?
Вона відвела очі.
— Просто не можна. Та й там нічого для мене немає.
Філіппо зважив її слова й дійшов розсудливого висновку:
— Тебе шукає поліція?
— Ні, не поліція…
— То від кого ти втікаєш?
«Я втікаю від диявола», — подумала вона. Але сказати цього не могла: ще вирішить, що вона божевільна. Тому просто відповіла:
— Від чоловіка. Я його боюся.
Певно, він подумав, що йдеться про жорстокого хлопця, й співчутливо кивнув.
— То тобі потрібні гроші. Ходи, дам трохи.
Розвернувся й рушив до спальні.
— Філіппо, зажди.
Тепер Лілі почувалася винною. Вона дістала з кишені сотню євро, взятих із шухляди зі шкарпетками. Як можна красти в чоловіка, який так відчайдушно потребує товариства?
— Пробач мені, — мовила вона. — Це твоє. Гроші мені справді потрібні, але я не повинна була їх брати.
Лілі взяла його за руку, сунула гроші, ледве наважуючись глянути йому в очі.
— Я впораюся сама.
І розвернулася йти геть.
— Керол. Це твоє справжнє ім’я?
Вона зупинилася, поклавши руку на клямку дверей.
— Ім’я, не гірше за інші.
— Ти казала, що тобі потрібна робота. Що ти вмієш?
Лілі глянула на нього.
— Я на все готова. Прибирати, обслуговувати столи. Але за готівку.
— Ти дуже добре говориш італійською.
Філіппо оглянув її, міркуючи, і нарешті мовив:
— У мене є кузина тут, у місті. Організовує екскурсії.
— Які саме екскурсії?
— До Форуму, до базиліки, — знизав плечима чоловік. — Ну, знаєш, усі ці місця, куди в Римі ходять туристи. Іноді їй потрібні гіди, які говорять англійською. Але потрібна освіта.
— Вона в мене є! Я закінчила коледж зі спеціалізацією в античності. — Від нової надії серце забилося швидше. — Узагалі багато чого знаю з історії. Про стародавній світ.
— А про Рим знаєш?
Жінка реготнула й поставила наплічник.
— Насправді знаю.
21
Мора стояла на зледенілому тротуарі й дивилася на маєток на Бікон-Гілл, у якому так заманливо світилися вікна. У передпокої мерехтіло світло в каміні, як і тієї ночі, коли вона вперше переступила цей поріг, зваблена танком полум’я, обіцяною чашкою кави. Сьогодні ж її привабила сюди допитливість, цікавість до чоловіка, який інтригував її і, треба визнати, водночас трохи лякав. Вона подзвонила у двері, всередині почувся дзенькіт, покотився відлунням по кімнатах, яких вона ще не бачила. Мора чекала, що відчинить дворецький, і здригнулася, коли їй відчинив сам Ентоні Сансоне.
— Я не був певен, що ви прийдете, — сказав він, пропускаючи докторку Айлс у дім.
— Я так само, — визнала вона.
— Інші приїдуть трохи пізніше. Я подумав, що добре нам спочатку поговорити удвох.
Він допоміг їй з пальтом і відчинив потайну панель, за якою була шафа. У домі цього чоловіка навіть стіни були повні сюрпризів.
— То чому ж ви зрештою вирішили прийти?
— Ви сказали, що ми маємо спільні інтереси. Хотіла дізнатися, що ви мали на увазі.
Сансоне повісив пальто й розвернувся до неї — високий, у чорному вбранні, на обличчі золоті полиски від вогню.
— Зло, — відповів він. — Ось що нас об’єднує. Ми бачили його зблизька, дивилися в його обличчя, відчували його подих. І знали, що воно так само дивиться на нас.
— Багато людей його бачили.
— Але ви пізнали дуже глибоко.
— Ви знову про мою матір.
— Джойс каже, що ніхто ще не зміг підрахувати кількість жертв Амальтеї.
— Я не стежила за цим розслідуванням, трималася подалі. Востаннє бачила Амальтею в липні й не планую знову відвідувати її.
— Якщо ігнорувати зло, воно не зникне. Воно все одно лишатиметься, частиною життя…
— Не мого життя.
— …аж до ДНК.
— Народження — завжди певна випадковість. Ми не продовжуємо своїх батьків.
— Але на певному рівні, Моро, злочини вашої матері мусять тиснути на вас. Мусять викликати запитання.
— Чи я так само не чудовисько?
— А ви ніколи себе про це не запитуєте?
Мора зупинилася, гостро свідома того, як уважно цей чоловік на неї дивиться.
— Я зовсім не така, як моя мати. Можна сказати, я її пряма протилежність. Подивіться на кар’єру, яку я зробила, на те, ким я працюю.
— Це спокута?
— Я не маю чого спокутувати.
— Одначе ви вирішили працювати на боці жертв. І правосуддя. Не всі роблять такий вибір, і не всі обстоюють його так завзято й так якісно, як ви. Саме тому я вас і запросив сьогодні. — Він відчинив двері до сусідньої кімнати. — Саме тому я хочу дещо вам показати.
Мора пройшла за ним до обшитої дерев’яними панелями їдальні, де вже було накрито до вечері масивний стіл. Оглядаючи кришталеві келихи й тарілки з кобальтовими й золотими краями, вона завважила: накрито на п’ятьох. Тут так само був камін, у якому танцювало полум’я, однак у просторій кімнаті зі стелею під чотири метри було прохолодно, і вона зраділа, що вдягла кашеміровий светр.
— Спершу вина? — запропонував Сансоне, беручи пляшку каберне.
— Так, дякую.
Він налив, передав їй келих, але докторка Айлс на нього й не глянула: її увага була прикута до портретів на стінах. Галерея облич, чоловічих та жіночих, що дивилися крізь патину століть.
— Це ще не всі, — сказав господар. — Моя родина змогла роздобути ці портрети за багато років. Деякі — сучасні копії, деякі — лише уявлення про те, який вигляд вони могли б мати. Але серед них є кілька оригіналів. Такими вони мали бути в житті.
Він перетнув кімнату, став перед одним портретом. На ньому була молода жінка з осяйними темними очима, чорне волосся зібране на потилиці. Обличчя було овальне й бліде, у тьмяному світлі каміна шкіра здавалася напівпрозорою й такою живою, що Морі було нескладно уявити, як у цій білій шиї пульсує кров. Молода жінка сиділа в пів оберта до художника, у винного кольору сукні виблискували золоті нитки, і дивилася вона прямо й сміливо.
— Її звали Ізабелла, — мовив Сансоне. — Портрет було зроблено за місяць до її шлюбу. Довелося добряче відреставрувати, на полотні були сліди пожежі. Пощастило, що картина пережила вогонь, який зруйнував її дім.
— Вона прекрасна.
— Так. І в цьому було її нещастя.
Мора звела брови.
— Чому?
— Вона вийшла за Ніколо Контіні, венеційського дворянина. Шлюб був щасливий за всіма параметрами, аж поки… — Він помовчав. — Поки Антоніно Сансоне не зруйнував їхні життя.
Мора здивовано глянула на нього.
— Ви про того чоловіка з портрета в передпокої?