Господар кивнув.
— Мій видатний пращур. О, він виправдовував усе, що чинив, тим, що викорінював диявола. Церква схвалила все — тортури, кровопускання, спалення на вогнищі. Зокрема венеційці особливо зналися на тортурах і творчо підходили до винайдення щоразу нових брутальних засобів для отримання зізнання. Хай які химерні були звинувачення, кілька годин у темниці з монсеньйором Сансоне майже будь-кого змушували визнати себе винним. Чи йшлося про практикування чарів, чи про закляття, накладені на сусідів, чи про злягання з дияволом — зізнання було єдиним способом припинити біль і отримати милостиву смерть. Яка сама собою була не така вже й милостива, позаяк більшість звинувачених було спалено живцем.
Сансоне обвів поглядом кімнату, портрети. Обличчя мертвих.
— Усі люди, яких ви тут бачите, постраждали від його рук. Чоловіки, жінки, діти — він не розрізняв. Кажуть, щодня він прокидався з ентузіазмом до справи, радісно підкріплявся ситним сніданком з хліба та м’яса. Тоді вбирався у вимащені кров’ю шати та йшов працювати — викорінювати єресь. Крики було чути навіть на вулиці, попри товсті кам’яні стіни.
Мора обводила кімнату поглядом, роздивлялась обличчя приречених, уявляла їх спотвореними болем, вкритими синцями. Чи довго вони опиралися? Чи довго трималися за надію на втечу, на шанс вижити?
— Антоніно перемагав їх усіх, — вів далі Сансоне. — Окрім однієї.
Він знову дивився на жінку з осяйними очима.
— Ізабелла вижила?
— О ні. Його уваги не пережив ніхто. Вона померла, як і інші, але так і не скорилася.
— Відмовилася зізнаватися?
— Або ж здатися. Вона мала лише знеславити чоловіка, зректися його, звинуватити в чаклунстві й, можливо, зберегти своє життя. Бо Антоніно насправді прагнув не її зізнання. Він хотів саму Ізабеллу.
«Краса була її нещастям. Ось що він мав на увазі».
— Рік і місяць, — мовив він. — Стільки вона вижила в ув’язненні без опалення, без світла. І щодня до неї приходив її кат.
Сансоне глянув на Мору.
— Я бачив знаряддя тих часів. Не уявляю, що могло б бути гіршим за те пекло.
— Він так і не переміг її?
— Вона опиралася до кінця. Навіть коли забрали її новонароджене дитя. Навіть коли їй розчавлювали руки, знімали шкіру зі спини, розривали суглоби. Антоніно ретельно занотовував кожну нову жорстокість у своєму особистому щоденнику.
— І ви бачили ці щоденники?
— Так. Їх у родині передають з покоління в покоління. Тепер вони зберігаються в сховищі разом з іншими неприємними реліквіями тієї епохи.
— Жахливий спадок.
— Саме це я мав на увазі, кажучи, що ми маємо спільні інтереси й спільні турботи. Ми обоє успадкували отруєну кров.
Погляд докторки Айлс повернувся до обличчя Ізабелли, і раптом вона усвідомила сказане ним мить тому. «Забрали її новонароджене дитя».
Вона подивилася на Сансоне.
— Ви сказали, що у в’язниці вона народила дитину.
— Так. Сина.
— І що з ним сталося?
— Його віддали під опіку місцевого монастиря, там він і виріс.
— Але ж він був сином єретички. Чому його залишили живим?
— Через те, ким був його батько.
Мора глянула на співрозмовника з ошелешеним усвідомленням.
— Антоніно Сансоне?
Той кивнув.
— Хлопчик народився через одинадцять місяців після ув’язнення матері.
«Дитя зґвалтування, — подумала вона. — Отже, рід Сансоне простежується до дитини приреченої жінки. І чудовиська».
Вона роззирнулася, подивилася на інші портрети.
— Я не схотіла б вішати такі портрети у своєму домі.
— Вважаєте, це химерно.
— Вони були б щоденним жахливим нагадуванням. Наче привид, який не дає забути, як вони померли.
— І ви сховали б їх до комори? Уникали б навіть погляду, так само як зараз уникаєте думок про матір?
Мора заціпеніла.
— Я не маю причин думати про неї. Вона не відіграє жодної ролі в моєму житті.
— Але ж це не так. І ви про неї думаєте, чи не так? Цього не уникнути.
— Утім, я точно не вішаю її портрета у своїй вітальні. — Вона поставила келих на стіл. — Ви практикуєте дуже чудернацьку форму вшанування предків. Виставляєте родинного ката у передпокої, мов ікону, якою пишаєтеся. А тут, у їдальні, зробили галерею його жертв. Ці обличчя дивляться на вас, як колекція трофеїв. Так зазвичай…
«Роблять мисливці».
Мора замовкла, дивлячись на свій порожній келих, раптом усвідомивши, як тихо в домі. Стіл було накрито на п’ятьох, однак вона поки була єдиною гостею — можливо, єдиною запрошеною взагалі.
Вона здригнулася, коли Сансоне торкнувся її руки, потягнувшись по порожній келих. Він розвернувся, наливаючи їй ще вина, і Мора дивилася на його спину, на обриси м’язів під чорним гольфом. Тоді чоловік простягнув їй келиха. Вона взяла його, але не пила, хоча в горлі раптом стало сухо.
— Знаєте, чому ці портрети висять тут? — тихо спитав він.
— Як на мене, це… дивно.
— Я з ними виріс. Вони висіли в домі мого батька і в домі його батька. Так само і портрет Антоніно, але завжди в іншій кімнаті. Завжди на видатному місці.
— Як на вівтарі.
— У певному сенсі.
— Ви шануєте цього чоловіка? Цього ката?
— Ми зберігаємо пам’ять про нього. Не дозволяємо собі забувати, ким і чим він був.
— Чому?
— Бо це наша відповідальність. Священний обов’язок, який Сансоне взяли на себе багато поколінь тому, починаючи із сина Ізабелли.
— Дитини, народженої у в’язниці.
Господар кивнув.
— Коли Вітторіо виріс, монсеньйор Сансоне вже помер. Але його репутація чудовиська широко розійшлася, і прізвище Сансоне замість переваги стало прокляттям. Вітторіо міг би покинути його, зректися своєї крові. Натомість він учинив протилежним чином. Він прийняв прізвище Сансоне, так само як і його тягар.
— Ви згадували про священний обов’язок. Який?
— Вітторіо присягнувся спокутувати вчинене його батьком. Якщо подивитися на родинний герб, видно слова: Sed libera nos a malo.
Латина. Мора похмуро глянула на нього.
— Визволь нас від злого.
— Саме так.
— І що саме мають робити Сансоне?
— Полювати на диявола, докторко Айлс. Саме цим ми займаємося.
Мора відповіла не одразу. «Він же не може говорити серйозно», — подумала вона, але погляд чоловіка був твердим і ясним.
— Ви, звісно, маєте на увазі — образно, — нарешті мовила вона.
— Я знаю, ви не вірите в те, що він насправді існує.
— Сатана? — Жінка не втримала сміху.
— Людям неважко повірити в те, що існує Бог, — зауважив Сансоне.
— Саме тому це й зветься вірою. Віра не вимагає доказів, бо їх немає.
— Якщо віриш у світло, маєш так само вірити і в темряву.
— Але ви говорите про надприродну істоту.
— Я говорю про зло в найчистішій його формі. Проявлене у формі реальних істот з плоті й крові, які ходять поміж нас. Це не імпульсивні вбивці — не ревнивий чоловік, який переступає межу, чи наляканий солдат, який убиває неозброєного ворога. Мені йдеться про дещо цілковито інше. Про істот, які здаються людьми, але насправді дуже далекі від цього.
— Демони?
— Можна й так, якщо хочете.
— І ви справді вірите в те, що вони існують, ці потвори, чи демони, чи як ви їх називаєте?
— Я це знаю, — тихо мовив Сансоне.
Дзвінок у двері змусив Мору здригнутися. Вона глянула в бік передпокою, та господар не ворушився. Далі було чути кроки, а тоді — голос дворецького.
— Добривечір, місіс Фелвей. Можна ваше пальто?
— Я трохи запізнилася, Джеремі. Перепрошую.
— Містер Старк та докторка О’Доннел ще не приїхали.
— Ще ні? О, це вже краще.
— Містер Сансоне та докторка Айлс у їдальні, якщо хочете до них приєднатися.
— Боже, випити мені не завадить.
Жінка, яка ввірвалася до їдальні, зростом не поступалася середньому чоловікові й мала приголомшливий вигляд. Широкі плечі підкреслював твідовий блейзер зі шкіряними еполетами. Хоча у волоссі виднілося срібло, вона рухалася з юнацькою жвавістю й усвідомленням своєї сили. Не вагаючись, жінка рушила до Мори.