Мора ввімкнула кавоварку й пішла до дверей по газету. Коли ступила надвір, холод ошелешив її, обпік горло й ніздрі. Вона не марнувала часу — швидко підхопила газету, яка лежала перед будинком, розвернулася й поспішила назад. Потяглася до клямки, коли раптом завмерла, не зводячи погляду з дверей. Зі слів та символів, видряпаних там.
Тоді різко розвернулася, навіжено роздивляючись вулицю. Було видно, як сонце відбивається від криги на асфальті, було чути лише тишу недільного ранку.
Повернувшись до будинку, Мора грюкнула дверима, замкнула всі замки. Тоді побігла до телефона й набрала номер Джейн Ріццолі.
23
— Ви точно вночі нічого не чули? Жодних кроків на ґанку, нічого особливого? — спитала Джейн.
Мора сиділа на канапі й тремтіла, хоч і була вбрана у светр та шерстяні штани. Вона не снідала, навіть кави собі не налила, але й зовсім не відчувала голоду. Пів години до приїзду Джейн та Фроста вона просиділа біля вікна вітальні, спостерігаючи за вулицею, прислухаючись до кожного звуку, відстежуючи кожне авто. «Убивця знає, де я живу. Він знає, що вночі відбувалось у моїй спальні».
— Док?
Мора підвела очі на Ріццолі.
— Я нічого не чула. Як прокинулася, написи були тут, у мене на дверях. Коли я вийшла забрати…
Вона здригнулася, серце загупало.
Дзвонив телефон.
Фрост підняв слухавку.
— Резиденція Айлс, говорить детектив Фрост. Перепрошую, містере Сансоне, ми наразі розбираємося тут із ситуацією, їй незручно з вами говорити. Я передам, що ви телефонували.
Джейн знову подивилася на Мору.
— Ви впевнені, що, коли вчора повернулися додому, написів на дверях не було?
— Я не бачила.
— Заходили через парадні двері?
— Так. Зазвичай заходжу через гараж, але моє авто досі на Бікон-Гілл.
— Отець Брофі провів вас до дверей?
— Джейн, було темно. Ми не побачили б написів.
«І були зосереджені одне на одному. Думали лише про те, як дістатися до спальні».
Заговорив Фрост:
— Я піду гляну надворі, може, знайду сліди.
Він вийшов у парадні двері. Хоча й тупцяв тепер просто за вікном, звук його кроків не долинав з-за подвійного скла. Вчора порушник міг проходити просто повз її спальню і вона нічого не почула б.
— Гадаєте, він учора за вами стежив від будинку О’Доннел? — запитала Джейн.
— Не знаю. Міг. Але я була на всіх трьох місцях злочину. У Лорі-Енн Такер. Біля Єви Кассовіц. Він міг побачити мене в будь-яку з цих ночей.
— І вистежити, де ви живете.
Мора охопила себе руками, намагаючись угамувати тремтіння.
— Я не помітила. Не думала, що за мною можуть стежити.
— У вас встановлено сигналізацію. Вчора ви її вмикали?
— Ні.
— Чому?
— Я… я просто забула її ввімкнути.
«Зовсім про інше думала».
Ріццолі опустилася в крісло перед нею.
— Для чого йому малювати ті символи у вас на дверях? Як гадаєте, що вони означають?
— Звідки мені знати?
— Залишене ним повідомлення — воно таке ж, як у спальні Лорі-Енн Такер. Тільки цього разу латиною він не переймався, щоб ми точно зрозуміли, що мається на увазі. «На мені гріх». — Джейн помовчала. — Чому він адресував вам саме ці слова?
Мора не відповіла.
— Думаєте, вони призначені вам?
Погляд Джейн був пильний, допитливий.
«Вона надто добре мене знає, — подумала докторка Айлс. — Бачить, що я не все кажу. Чи, може, відчула аромат хіті на моїй шкірі. Треба було прийняти душ до їхнього приїзду, треба було змити запах Деніела».
Вона різко підвелася.
— Я не можу зосередитися. Мушу випити кави.
Розвернулася й рушила до кухні. Там заходилася наливати каву по чашках, діставати вершки з холодильника. Джейн пішла за нею, та Мора намагалася на неї не дивитися. Поставила перед детективом чашку, що парувала, й розвернулася до вікна, сьорбаючи каву, якомога далі відтерміновуючи свій сором.
— Ви нічого не хочете мені сказати? — спитала Ріццолі.
— Я все вам розповіла. Прокинулася вранці й знайшла написи на дверях. Не знаю, що ще сказати.
— Коли ви вийшли з будинку О’Доннел, отець Брофі одразу ж повіз вас додому?
— Так.
— І ви не бачили автомобілів у вас на хвості?
— Ні.
— Ну, може, отець Брофі щось помітив. Подивимося, що він пригадає.
— Не треба з ним говорити, — обрубала Мора. — Тобто якби він учора щось побачив, то сказав би мені.
— Я все одно мушу в нього запитати.
Мора розвернулася до Джейн.
— Знаєте, сьогодні неділя.
— Я знаю, який нині день.
— У нього служба.
Детектив примружилася, і Мора відчула, як у неї спалахнули щоки.
— Що сталося вночі? — запитала Ріццолі.
— Я вже сказала. Після О’Доннел я одразу поїхала додому.
— І були всередині аж до ранку?
— Я з дому не виходила.
— А отець Брофі?
Це запитання, таке прозаїчне, спантеличило Мору, і вона замовкла. Тоді опустилася на кухонний стілець, але мовчки, просто дивлячись у свою каву.
— Він довго тут пробув? — запитала Джейн. Так само без жодних емоцій, як справжній коп, хоча докторка Айлс знала, що за цим запитанням ховається несхвалення, і горло їй стиснула провина.
— Майже всю ніч.
— До котрої години?
— Не знаю. Коли він пішов, було ще темно.
— І що ви з ним робили, поки він був тут?
— Це не має стосунку до справи.
— Ви знаєте, що має. Ідеться про те, що вбивця міг побачити, зазирнувши у вікна. Що могло надихнути його на ці слова на ваших дверях. Світло у вітальні було ввімкнене? Ви з Брофі сиділи там і розмовляли?
Мора важко зітхнула.
— Ні. Світло... не горіло.
— У будинку було темно.
— Так.
— І хтось, дивлячись у вікна знадвору, мав би припустити…
— Ви знаєте, чорт забирай, що вони припустили б.
— І мали б рацію?
Їхні погляди зустрілися.
— Джейн, я вчора страшно перелякалася! Деніел був поруч. Він завжди підтримував мене. Ми цього не планували. Єдиний раз… один тільки раз… — Її голос зірвався. — Я не хотіла лишатися сама.
Джейн теж сіла за стіл.
— Знаєте, тоді слова набувають нового змісту. «На мені гріх».
— Ми всі грішні, — відрубала Мора. — Чорт забирай, кожен з нас, без винятків.
— Я вас не критикую.
— Критикуєте. Гадаєте, я цього з голосу не чую?
— Док, якщо ви відчуваєте провину, то не через мої слова.
Мора відповіла Ріццолі таким же непохитним поглядом, думаючи: «Авжеж, вона має рацію. Моя провина належить мені».
— Ми мусимо обговорити це з отцем Брофі, ви ж розумієте. Те, що сталося вночі.
Мора зітхнула, примирюючись із ситуацією.
— Будь ласка, як говоритимете з ним, тримайте це в таємниці.
— Ну, телевізійників я до нього не приведу.
— Детектив Фрост не мусить про це знати.
— Авжеж мусить. Він мій напарник.
Мора опустила голову на руки.
— Господи.
— Це стосується справи, і ви це розумієте. Якщо я не повідомлю Фроста, він матиме повне право говорити про перешкоджання розслідуванню.
«Отже, я тепер не зможу дивитися на Фроста й не бачити відображення власної провини», — подумала Мора, зіщулившись, уявляючи його реакцію. Репутація — надзвичайно крихка річ, одна крихітна тріщина — і все розвалиться. Два роки її вважали королевою покійників, незламною судмедексперткою, яка може незмигно дивитися на те, від чого в найдосвідченіших детективів усе всередині перевертається. Тепер же на неї дивитимуться й бачитимуть слабку, недосконалу, самотню жінку.
З ґанку долинули кроки: до будинку повертався Фрост. Мора не хотіла бути присутня під час відкриття ганебної правди. Стриманий і чесний, Баррі Фрост буде шокований дізнатися, хто побував у неї в ліжку.