— Ця штука… цей Азазел. Він теж уособлює диявола?
— Ні, — відповів Олівер. — Азазел часто символізує стражів.
— Про яких це стражів ви постійно говорите? — запитав Фрост.
Едвіна глянула на Мору.
— Докторко Айлс, у вас є Біблія?
— Так, — похмуро глянула на неї Мора.
— Можете принести?
Вона підійшла до книжкової шафи, проглянула верхню полицю, шукаючи поглядом знайому стару обкладинку. То була Біблія її батька, і Мора роками її не розгортала. Тепер же дістала й передала Едвіні, яка взялася гортати сторінки, здіймаючи порох у повітря.
— Ось воно. Буття, розділ шостий. Вірші перший та другий: «І сталось, як почали люди множитися на землі та народилися в них дочки, побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок, хто котру вподобав».
— Сини Божі? — перепитав Фрост.
— Ці рядки майже точно стосуються янголів, — пояснила Едвіна. — Тут ідеться про те, що земні жінки викликали в янголів хіть, тож вони одружилися з тими. Шлюб між небесним та земним.
Вона знову подивилась у книгу.
— А от вірш четвертий: «Були ж того часу велетні на землі — були вони й потім, коли сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили. То були славетні велети давнини».
Едвіна згорнула Біблію.
— І що все це означає?
— Тут говориться, що вони мали дітей, — сказала вона. — Тільки тут у Біблії згадуються ці діти, нащадки союзів між людьми та янголами. То була змішана раса демонів, названа нефілімами.
— Вони ж і відомі як стражі, — додав Сансоне.
— Про них ідеться в інших джерелах, більш ранніх за Біблію. У Книзі Еноха, Книзі ювілеїв. Їх описують як чудовиськ, породжених зляганням палих янголів з людськими жінками. Від цих союзів пішла таємна раса гібридів, які, ймовірно, досі ходять поміж нас. Кажуть, ці створіння незвичайно чарівні й талановиті, незвичайно красиві. Часто дуже високі, харизматичні. Та менше з тим вони демони й служать темряві.
— Ви серйозно в це вірите? — запитала Джейн.
— Просто розповідаю вам про те, що написане у священних текстах, детективе. Наші пращури вірили, що люди не одні на землі, до нас були інші і в жилах деяких із нас досі тече кров цих чудовиськ.
— Але ж ви сказали, що то діти янголів.
— Палих янголів. Злих, порочних.
— Отже, ці стражі, типу, мутанти, — мовив Фрост. — Гібриди.
Едвіна глянула на нього.
— Окремий підвид, жорстокий і хижий. Ми для них не більше ніж здобич.
— Пишуть, що, коли прийде Армагеддон, — продовжив Олівер, — кінець світу, яким ми його знаємо, сам Антихрист буде одним з нефілімів. Стражем.
«І вони позначили мої двері». Мора вдивилась у малюнок козлячої голови. Чи це мало бути попередження?
«Чи запрошення?»
— Ну, — мовила Ріццолі, багатозначно дивлячись на годинник. — Дуже змістовно провели час.
— Ви так і не бачите цінності цього, чи не так? — спитав Сансоне.
— Чудова історія для теревенів навколо багаття, але до вбивці вона мене не наближає.
— Але дає змогу зазирнути йому в голову. Розповідає, у що він вірить.
— Янголи та цаподемони. Авжеж. Чи, може, наш зловмисник просто любить грати з копами в ігри. Змушує марнувати час на гонитву за вохрою й мушлями. — Джейн підвелася. — От-от мають приїхати криміналісти. Може, ви роз’їхалися б по домівках, щоб ми могли попрацювати.
— Заждіть, — втрутився Сансоне. — Ви щось сказали про мушлі?
Джейн подивилася на Фроста, ігноруючи чоловіка.
— Набери криміналістів, спитай, чого вони так затримуються.
— Детективе Ріццолі, — повторив Сансоне. — Розкажіть нам про мушлі.
— У вас начебто є власні джерела. Може, їх розпитаєте?
— Це може бути дуже важливо. Чому б не зекономити наш час?
— По-перше, це ви мені скажіть. Що означає мушля?
— Яка саме? Двостулкова, конічна?
— А є якась різниця?
— Так.
Детектив помовчала.
— Спіралеподібна. Певно, що конічна.
— Її залишили на місці злочину?
— Можна й так сказати.
— Опишіть мушлю.
— Слухайте, в ній немає нічого особливого. Чоловік, з яким я консультувалася, каже, що таких повно по всьому Середземномор’ї.
Задзвонив телефон Джейн.
— Перепрошую, — сказала вона й вийшла з кімнати.
Усі мовчали. Троє членів фонду «Мефісто» перезирнулися.
— Що ж, — м’яко мовила Едвіна. — Я сказала б, що це остаточно все вирішує.
— Що вирішує? — запитав Фрост.
— Така мушля є на родинному гербі Ентоні, — пояснив Олівер.
Сансоне підвівся, підійшов до вікна. Стояв там, дивлячись на вулицю, — чорний силует на тлі вікна.
— Символи були намальовані червоною вохрою, видобутою на Кіпрі, — мовив він. — Ви розумієте, що це означає, детективе Фросте?
— Жодного уявлення, — визнав той.
— Вбивця не веде ігор з поліцією. Він грає зі мною. З фондом «Мефісто». — Він розвернувся до них, але ранкове сяйво за спиною не давало змоги розібрати вираз його обличчя. — На Святвечір він убиває жінку й залишає на місці злочину сатанинські символи — свічки, коло вохрою. Але найважливіше, що він робить того вечора, — це дзвінок до Джойс О’Доннел, яка входить до нашого фонду. Нас посмикали за рукав, щоб привернути увагу.
— Вашу увагу? Я думав, що йшлося про О’Доннел.
— Тоді Єву Кассовіц убили в моєму саду, у вечір наших зборів.
— Тоді ж вашою гостею була О’Доннел. Це за нею він стежив, на неї поклав око.
— Ще вчора я погодився б. Усе вказувало на те, що ціллю була саме Джойс. Однак ці символи на дверях докторки Айлс кажуть, що вбивця не завершив роботу. Він досі полює.
— Він знає про нас, Ентоні, — сказала Едвіна. — Атакує по одному. Джойс була першою, питання в тому, хто наступний.
Сансоне подивився на Мору.
— Боюся, він вважає вас однією з нас.
— Але ж це не так, — мовила вона. — Я не хочу мати нічого спільного з вашим груповим маренням.
— Док? — втрутилася Джейн. Мора не чула, як вона ввійшла, але Ріццолі стояла в дверях, тримаючи в руці мобільний. — Можете вийти на кухню? Треба поговорити наодинці.
Мора підвелася, пішла за нею.
— Що сталося? — запитала, щойно вони ввійшли до кухні.
— Можете завтра взяти вихідний? Сьогодні нам із вами треба поїхати з міста. Я їду додому, візьму речі. Близько полудня заїду по вас.
— Хочете сказати, що мені треба тікати? Тільки тому, що хтось щось написав у мене на дверях?
— Це не має стосунку до ваших дверей. Щойно телефонували з поліції штату Нью-Йорк. Увечері там знайшли тіло жінки, точно вбивство.
— Чому нас має обходити вбивство в Нью-Йорку?
— Тому що в жінки немає лівої кисті.
24
8 СЕРПНЯ. Фаза Місяця: остання чверть.
Тедді щодня ходить на озеро.
Вранці я чую, як риплять і ляскають сітчасті двері, а тоді чую його кроки на ґанку. З мого вікна видно, як він іде від будинку в напрямку води: вудка на худому плечі, коробка зі знаряддям у руці. Дивний ритуал, що, як на мене, не має жодного сенсу, бо Тедді ніколи не приносить додому плодів своєї праці. Щодня по обіді повертається радісний, але з порожніми руками.
Сьогодні я йду за ним.
Тедді не бачить мене, поки пробирається крізь ліс до озера. Я тримаюся позаду, щоб він не чув моїх кроків. Однаково він співає високим дитячим голосом свою недоладну версію «Кукабурри», не усвідомлюючи, що за ним стежать. Він підходить до води, настромлює наживку на гачок, закидає у воду. Минають хвилини, хлопчик улаштовується на трав’янистому березі й дивиться на воду, таку спокійну, що дзеркальну поверхню не тривожить навіть шепіт вітру.
Вудка смикається.
Я присуваюся ближче, поки Тедді витягає здобич. Коричнювата риба звивається на гачку, здригається всіма м’язами, нажахана смертю. Я чекаю смертельного удару, тієї священної точки часу, коли згасає божественна іскра. Але, на мій подив, Тедді хапає здобич, дістає гачок їй із рота й м’яко опускає рибу назад у воду. Він нахиляється до води, шепоче щось, наче вибачається за те, що втрутився в її ранок.