— Чому ти її не залишив? — питаю я.
Тедді рвучко випростується, наляканий моїм голосом.
— А, це ти, — каже він.
— Ти її відпустив.
— Не люблю їх убивати. Та й це лише окунь.
— То ти їх усіх кидаєш назад?
— Ага.
Тедді знову вішає наживку на гачок і кидає у воду.
— Який тоді сенс узагалі ловити рибу?
— Це цікаво. Наче ми з рибками граємося.
Я сідаю на березі поряд з ним. Над нашими головами дзижчить мошва, Тедді відганяє її. Йому саме виповнилось одинадцять, але шкіра в нього ідеально гладенька, як у дитини, і сонце підсвічує золотавий дитячий пушок на обличчі. Я доволі близько, щоб чути його дихання, бачити, як у тендітній шиї б’ється пульс. Здається, його не бентежить моя присутність; навпаки, він сором’язливо всміхається мені, наче це особлива втіха — провести лінивий літній ранок зі старшим кузеном.
— Хочеш спробувати? — простягає мені вудку.
Я беру її. Але вся моя увага зосереджена на Тедді, на полиску поту на його чолі, на тінях від повік.
Вудка натягується.
— Клюнуло!
Я починаю тягнути її, риба опирається, мої руки пітніють від передчуття. Через вудку мені передається її борсання, відчайдушне бажання жити. Нарешті вона виринає з води, б’є хвостом, коли я перекидаю її на берег і хапаю за слизьку луску.
— Тепер дістань гачок, — каже Тедді. — Але обережно, не порань її.
Я кидаю погляд у розкриту коробку й бачу там ніж.
— Вона не може дихати без води, швидше, — підганяє мене Тедді.
Думаю про те, як потягнуся до ножа, як притисну рибу, що звивається, до трави і встромлю його попід зябрами. Як різким ударом розріжу їй живіт. Я хочу відчути, як риба востаннє здригнеться, як її життєва сила перейде до мене спалахом — тим самим, який я відчув, коли мені було десять і я склав присягу херем. Тоді мати нарешті ввела мене до кола й дала мені ніж. «Ти сягнув потрібного віку, — сказала вона. — Час тобі стати одним з нас». Пригадую, як востаннє здригнулась офірна коза, пригадую гордість у материних очах і шепіт схвалення, що прокотився колом чоловіків у робах. Я хочу знову це відчути.
Риби буде замало.
Дістаю гачок, кидаю окуня назад в озеро. Він б’є хвостом і швидко пливе геть. Легкий вітерець жене хвилі по воді, на очереті тремтять бабки. Я розвертаюся до Тедді.
І він питає:
— Чому ти так на мене дивишся?
25
Сорок два євро чайових — непоганий урожай як на холодну грудневу неділю. Лілі помахала на прощання групі, з якою щойно ходила римським Форумом, і відчула, як на обличчя їй упала крижана крапля дощу. Вона подивилася вгору, на темні хмари, що висіли зловісно низько, і затремтіла. Завтра точно знадобиться дощовик.
Маючи в кишені згорток готівки, Лілі попрямувала до улюбленого торгового центру всіх жмикрутів римського студентства — блошиного ринку Порта Портезе в районі Трастевере. Була вже перша година, і торговці вже, певно, зачинялися, але, може, й буде час щось ухопити. Коли Лілі дісталася ринку, почалася мряка. Площею котилося відлуння стукоту ящиків, клацання дверей. Вона не марнувала часу, схопила старий вовняний светр лише за три євро. Він смердів тютюновим димом, але це могло легко вирішити прання. Віддала ще два євро за дощовик з капюшоном із невеликою чорною плямою. Тепер, тепло вбравшись у покупки й досі маючи гроші в кишені, можна було дозволити собі розкіш приглядання до інших товарів.
Лілі пройшла вузьким проходом між ятками, зупиняючись, щоб покопирсатись у кошиках з біжутерією та фальшованими римськими монетами, і далі, в напрямку площі Іпполіто Ньєво та антикваріату. Здавалося, вона щонеділі опинялася саме в цій частині ринку, бо її цікавили саме старовинні, прадавні речі. Шматок середньовічного гобелена чи бронзова скалка змушували її серце битися частіше. Коли жінка дісталася до антикваріату, більшість торговців уже спакувалися, працювали лише кілька яток, на товари з яких крапав дощ. Лілі проминула їхній мізерний асортимент і втомлених похмурих продавців, уже збираючись іти геть із площі, коли на очі їй утрапила невелика дерев’яна скринька. Вона різко зупинилася, не зводячи з неї погляду.
На скриньці були вирізані три перевернуті хрести.
Її вологе від дощу обличчя раптом здалося скутим кригою. А тоді Лілі помітила, що петлі на кришці розміщені з її боку, і з сором’язливим смішком повернула скриньку як годиться. Хрести стали прямо. «Коли надто завзято шукаєш зло, бачиш його всюди. Навіть там, де його немає».
— Шукаєте щось, пов’язане з релігією? — спитав італійською торговець.
Лілі глянула на його зморшкувате обличчя, де очі майже губились у складках шкіри.
— Просто дивлюся, дякую.
— Ось, тут іще є.
Він підсунув до неї коробку, у якій вона побачила сплутані чотки, дерев’яну статуетку Мадонни та старі книжки з покрученими від вологи сторінками.
— Дивіться, дивіться! Не поспішайте.
На позір нічого цікавого в коробці не було. А тоді Лілі придивилася до корінця однієї з книжок. Золотом по шкіряній обкладинці писалося: Книга Еноха.
Вона взяла її, розгорнула на першій сторінці. Англійський переклад Р. Г. Чарльза, видання 1912 року, надруковане «Оксфорд Юніверсіті Прес». Два роки тому в паризькому музеї вона роздивлялась уривок ефіопського варіанта, якому було кількасот років. Книга Еноха — старовинний текст, з апокрифів.
— Дуже стара книжка, — сказав торговець.
— Так, — пробуркотіла Лілі. — Так воно і є.
— Пишуть, 1912 рік.
«А слова ще старші», — подумала вона, проводячи пальцями по пожовклих сторінках. Цей текст з’явився за дві сотні років до народження Христа. Він оповідав про еру до Ноя та його ковчега, до Матусаїла. Гортаючи сторінки, жінка зупинилася на підкресленому абзаці:
Злі духи вийшли з їхніх тіл, бо народжені вони від людей, і походять первинно від священних стражів; злими духами будуть вони на землі, і зватимуть їх злими духами.
— Маю й інші його речі, — сказав торговець.
Лілі підвела на нього очі.
— Чиї?
— Чоловіка, якому належала ця книжка. Це все його, — махнув він на коробки. — Він помер минулого місяця, і тепер усе це треба продати. Якщо вас таке цікавить, у мене ще одна схожа є.
Він схилився над іншим ящиком, покопирсався в ньому й виринув з тонкою книжкою в пошарпаній та брудній шкіряній обкладинці.
— Автор той самий, — сказав. — Р. Г. Чарльз.
«Не той же автор, — подумала Лілі, — але той же перекладач». Це було видання Книги ювілеїв 1913 року — ще один священний текст дохристиянської епохи. Хоча назва була їй знайома, всю книгу вона раніше не читала. Перегорнула обкладинку, і книжка розгорнулася на п’ятому вірші десятого розділу, на абзаці, так само підкресленому чорнилом:
Знаєш ти, як стражі твої, родителі духів цих, чинили у мої дні: і цих духів, які живі, ув’язни і зв’яжи надійно у місці засудження, щоб вони не несли руйнувань сину слуги твого, Господи мій, бо ж вони зловмисні і створені на загибель.
На маргінесі тим же чорнилом було написане наступне: «Сини Сета. Дочки Каїна».
Лілі згорнула книжку й раптом помітила брунатні плями на обкладинці. «Кров?»