— Хочете купити?
Вона подивилася на торговця.
— Що сталося з цим чоловіком? Власником книжок?
— Я ж сказав. Він помер.
— Як?
Чоловік знизав плечима.
— Жив один, був дуже старий, дуже чудний. Його знайшли у квартирі під замком, а двері були підперті книжками. Він навіть вийти не міг. Божевільний, еге?
«Або нажаханий, — подумала Лілі, — тим, що могло ввійти».
— Хорошу ціну прошу. Хочете?
Вона подивилася на другу книжку, думаючи про її власника, який лежав мертвий, забарикадувавшись у своїй захаращеній квартирі, і майже відчула, як від сторінок повіяло смородом мертвої плоті. Їй хотілося знати, чому він написав ці слова й чи тільки їх він написав.
— П’ять євро, — запропонував торговець.
Цього разу вона не стала торгуватися, просто заплатила, скільки він просив, і пішла геть з книжкою.
Коли Лілі піднімалася вогкими сходами до своєї квартирки, дощ уже періщив. Увесь день лило, тож вона сиділа біля вікна в цьому сірому водянистому світлі й читала. Вона читала про Сета. Третій син Адама, Сет, породив Еноса, який породив Кенана. Від цього високого роду згодом пішли патріархи Яред та Енох, Матусаїл та Ной. Однак із цього ж роду постали й збочені, злі сини, які парувалися з дочками вбивчого пращура.
З дочками Каїна.
Лілі зупинилася на ще одному підкресленому абзаці, на словах, давно позначених чоловіком, чий привид, здається, майорів за її плечем, прагнучи поділитися таємницями, прошепотіти їй застереження.
І неправда зросла на землі, і всяка плоть спотворила свій шлях, рівною мірою люди, і худоба, і звірі, і птахи, і все, що ходить землею; усі вони спотворили шляхи свої та порядки свої, і почали пожирати одне одного, і неправда зросла на землі, і усі помисли усіх людей так зробилися злими повсякчас.
Світло дня згасало. Лілі просиділа так довго, що ноги заніміли. Дощ калатав у вікно знадвору, на вулицях Рима гуркотіли й сигналили машини. Але тут, у цій кімнаті, вона сиділа в німій тиші. За століття до Христа, до апостолів, ці слова були вже старі, написані про такий прадавній жах, що нинішнє людство більше не пам’ятало його, більше не помічало його присутності.
Вона знову глянула на сторінки Книги ювілеїв, на зловісні слова Ноя, звернуті до його синів:
Адже бачу я, що демони почали спокушати вас і ваших дітей, і тепер я страшуся за вас, щоб після моєї смерті ви не проливали крові людської по землі, і щоб так само вас не стерли з лиця землі.
«Демони досі серед нас, — подумала Лілі. — І кровопролиття вже почалося».
26
Джейн та Мора їхали на захід массачусетською магістраллю, через похмурий ландшафт зі снігу та голих дерев. Ріццолі кермувала. Попри те що була неділя, шосе займав потік велетенських фур, поряд з якими її «субару» здавався карликом, хоч і обганяв їх, мов відчайдушна муха. Краще було на це не дивитися, тож Мора зосередилася на нотатках Джейн. То були поспіхом нашкрябані кривулі, однак не менш нерозбірливі, ніж класичні почерки лікарів, які докторка Айлс давно вже навчилася розшифровувати.
Сара Пармлі, 28 років. Востаннє бачили 23 грудня на виписці з мотелю «Оукмонт».
— Вона зникла два тижні тому, — завважила Мора. — А тіло знайшли тільки зараз?
— Її знайшли в порожньому будинку. Вочевидь, той стоїть дещо ізольовано. Доглядач помітив її автомобіль, а ще побачив, що парадні двері незамкнені, тож зайшов перевірити. Він і знайшов тіло.
— Що вона робила в порожньому будинку?
— Цього ніхто не знає. Сара приїхала до містечка двадцятого грудня на похорон тітки. Усі припустили, що одразу після служби вона повернулася до Каліфорнії. Невдовзі її керівник почав телефонувати з Сан-Дієго, розшукуючи її. Навіть тоді ніхто в містечку й не подумав, що Сара могла й не виїхати звідси.
— Джейн, гляньте на мапу. Від штату Нью-Йорк до Бостона, між місцями злочину, три сотні миль. Для чого вбивці так далеко везти кисть? Може, вона належить не їй.
— Це її кисть. Я це знаю. Кажу вам, рентген покаже, що вони сходяться, як шматочки пазла.
— Звідки така впевненість?
— Подивіться, як називається містечко, у якому знайшли тіло Сари.
— П’юриті, штат Нью-Йорк. Назва незвична, але вона мені нічого не каже.
— Сара Пармлі виросла в П’юриті. Закінчила тут школу.
— І що?
— Вгадайте, в якій школі вчилася Лорі-Енн Такер?
Мора здивовано глянула на детектива.
— Вони з одного міста?
— Саме так. Лорі-Енн Такер так само було двадцять вісім років. Одинадцять років тому вони мали випуститися з одного класу.
— Дві жертви виросли в одному містечку, вчилися в одній школі. Вони мали бути знайомі.
— Можливо, саме тоді наш злочинець і зустрів їх. Так він їх обрав. Може, був одержимий ними ще зі школи. Може, вони його дражнили й останні одинадцять років він тільки й думав про те, як помститься їм. Тоді раптом у П’юриті з’являється на похороні тітки Сара. Він її бачить, його знову охоплює злість. Він її вбиває, відрізає кисть на згадку. І отримує стільки кайфу, що вирішує повторити.
— Тож він їде аж до Бостона, щоб убити Лорі-Енн? Далека дорога для розваги.
— Але не для старої доброї помсти.
Мора дивилася на дорогу й міркувала.
— Якщо тут ідеться про помсту, чому він телефонував Джойс О’Доннел? Чому тоді звернув свою лють на неї?
— Відповідь на це запитання знала тільки вона. І відмовилася ділитися своєю таємницею.
— Для чого тоді писати в мене на дверях? Що він хотів цим сказати?
— Ви про «На мені гріх»?
Мора спалахнула. Згорнула теку, стисла над нею руки. Знову за старе. За єдину тему, яку вона не хотіла обговорювати.
— Я розповіла Фросту, — повідомила Джейн.
Докторка Айлс не відповідала, просто дивилася поперед себе.
— Він мусив знати. І вже мав поговорити з отцем Брофі.
— Треба було спершу дати мені поговорити з Деніелом.
— Для чого?
— Щоб він не був заскочений зненацька.
— Тим, що ми знаємо про вас?
— Не треба мене засуджувати.
— Я наче цього й не казала.
— Я це в голосі чую. І мені цього не треба.
— Тоді добре, що ви не чули, що про це сказав Фрост.
— Гадаєте, це так рідко трапляється? Джейн, люди закохуються. Роблять помилки.
— Але ж не ви! — Голос Ріццолі звучав майже люто, майже зраджено. — Я завжди гадала, що ви розумніша за все це.
— Настільки розумних не буває.
— Це ні до чого не приведе, ви ж знаєте. Якщо чекаєте, що він з вами одружиться…
— Шлюб я вже пробувала, пригадуєте? Дуже гучний успіх.
— І що ви думаєте отримати з цього?
— Я не знаю.
— А я знаю. Спочатку будуть перешіптування. Сусіди дивуватимуться, чого це авто священника постійно стоїть у вас перед будинком. Далі муситимете тікати з міста, просто щоб побути разом. Але зрештою хтось вас таки побачить. Отут почнуться плітки. Буде дедалі незручніше, буде соромно. І довго ви так протримаєтеся? Чи скоро він буде змушений робити вибір?
— Я не хочу про це говорити.
— Думаєте, він вас обере?
— Припиніть, Джейн.
— Чи не так?
Запитання було жорстоке без потреби, і на мить Мора замислилася: чи не вийти в наступному ж містечку, орендувати авто й поїхати додому самій.
— Я досить доросла, щоб робити власний вибір, — мовила вона.
— Але який вибір зробить він?
Мора розвернулася до вікна, за яким були засніжені поля, подивилася на повалений паркан, наполовину занесений снігом. «Якщо Деніел не вибере мене, чи буду я насправді здивована? Він може говорити знову і знову, що кохає. Але чи покине заради мене церкву?»
Ріццолі зітхнула.
— Вибачте.