— Це моє життя, не ваше.
— Так, маєте рацію. Це ваше життя. — Джейн похитала головою й засміялася. — Оце так, увесь світ з’їхав з глузду. Ні на що вже не можна покластися, жодної в біса надійної речі.
Вона трохи помовчала, кермуючи, мружачись проти сонця, що заходило.
— Я не поділилася своїми дивовижними новинами.
— Якими?
— Мої батьки розійшлися.
Мора нарешті глянула на неї.
— Коли це сталося?
— Одразу після Різдва. Тридцять сім років шлюбу, і раптом татові закортіло повпадати за білявкою з роботи.
— Мені дуже прикро.
— Тоді ви з Брофі — наче всі показилися на тому сексі. Ви. Мій тато-йолоп. Навіть мама. — Вона помовчала. — Вінс Корсак запросив її на побачення. Ось до чого дійшло.
Раптом Джейн аж застогнала.
— Господи Ісусе. Щойно допетрала. Ви розумієте, він же може стати мені вітчимом!
— Світ не настільки збожеволів.
— Але ж це можливо. — Вона здригнулася. — Навіть просто думати про цих двох моторошно.
— То не думайте про них.
Ріццолі заскреготала зубами.
— Намагаюся.
«А я намагатимуся не думати про Деніела».
Однак усю дорогу до заходу сонця, через містечко Спрінґфілд, до розлогих Беркширських пагорбів, він не йшов Морі з голови. Вдихаючи, відчувала його запах, схрещуючи руки, згадувала його дотик, наче ці спогади були викарбувані в неї на шкірі. І питала себе: «З тобою теж це відбувається, Деніеле? Стоячи вранці перед парафіянами, дивлячись на обличчя, які так пильно спостерігали за тобою, чекали твоїх слів, — чи шукав ти там моє лице, чи думав про мене?»
Коли вони перетнули кордон між штатами та в’їхали до Нью-Йорку, було поночі. Задзвонив Морин мобільний, і в темряві машини вона не одразу знайшла його в безладі сумочки.
— Докторка Айлс.
— Моро, це я.
Вона відчула, як від голосу Деніела спалахнули щоки, і була рада, що темрява ховає її обличчя від погляду Джейн.
— До мене приходив детектив Фрост, — мовив він.
— Я мусила їм сказати.
— Авжеж мусила. Але якби ж ти зателефонувала мені, якби спочатку мене повідомила…
— Пробач. Певно, було дуже ніяково чути це від нього.
— Ні, я про написи на твоїх дверях. Я нічого не знав. Умить приїхав би до тебе. Ти не мала бути сама.
Мора помовчала, гостро свідома того, що Джейн чула кожне слово. І, безсумнівно, збиралася висловити своє невдоволення одразу ж після дзвінка.
— Я був у тебе біля будинку, — сказав Деніел. — Сподівався, що ти будеш удома.
— Мене сьогодні не буде.
— А де ти?
— У машині з Джейн. Нещодавно проїхали Олбані.
— Ви в Нью-Йорку? Навіщо?
— Знайшли ще одну жертву. Ми вважаємо…
Рука Джейн раптом опинилася на Мориному плечі безпомилковим попередженням: що менше розкрито, то краще. Ріццолі йому вже не довіряла: він виявився занадто людиною.
— Не можу зараз про це говорити, — сказала Мора.
У слухавці було тихо. Тоді пролунало тихе:
— Розумію.
— Мусимо тримати подробиці в таємниці.
— Не треба нічого пояснювати, я знаю, як це працює.
— Можна я тобі пізніше зателефоную?
«Коли нас не слухатимуть чужі вуха».
— Моро, це не обов’язково.
— Я цього хочу.
«І потребую».
Вона дала відбій і вдивилась у ніч, яку прорізували лише промені їхніх фар. Магістраль лишилася позаду, і дорога вела їх на південний захід, крізь укриті снігом поля, де світло могло походити лише від рідкісних зустрічних автівок чи далекої ферми.
— Ви ж не обговорюватимете з ним справу? — запитала Джейн.
— Навіть якщо й так, він цілком надійний. Я йому завжди довіряла.
— Я теж довіряла.
— А тепер уже ні?
— Вас охопила пристрасть, док. Не найкращий час для того, щоб довіряти своїм судженням.
— Ми обидві знаємо його.
— І я ніколи не подумала б…
— Що він переспить зі мною?
— Просто буває, здається, що знаєш когось. А тоді людина тебе дивує. Робить щось зовсім неочікуване, і тоді розумієш, що повністю нікого не знаєш. Нікого. Якби мені кілька місяців тому сказали, що тато покине маму заради якоїсь блонди, я відповіла б, що це божевільна думка. Кажу вам, люди — суцільна загадка, чорт забирай. Навіть ті, кого ми любимо.
— То тепер ви не довіряєте Деніелу.
— Не в питаннях безшлюбності.
— Я не про це. Я про розслідування. Про те, щоб поділитися з ним деталями, які стосуються нас обох.
— Він не коп. І не повинен нічого такого знати.
— Уночі він був зі мною. Напис на дверях його теж стосується.
— Ви про «На мені гріх»?
Морине обличчя запалало.
— Так, — сказала вона.
Жінки трохи проїхали мовчки. Чути було лише шурхіт коліс по дорозі й сичання автомобільного обігрівача.
— Я поважала Брофі, розумієте? — мовила Джейн. — Він робив багато добра для поліції Бостона. Коли на місці злочину був потрібен священник, він приїздив у будь-який час, хай і серед ночі. Мені він подобався.
— То чому ви тепер налаштовані проти нього?
Ріццолі подивилася на неї.
— Бо так сталося, що ви теж мені подобаєтеся.
— А так і не скажеш.
— Невже? Та, коли ви чините щось несподіване, як-от зараз, щось на межі саморуйнування, у мене виникають сумніви.
— У чому?
— Чи знаю я вас узагалі.
Уже після восьмої вони нарешті в’їхали на стоянку біля лікарні Лурдської Богоматері в Бінгемтоні. Мора не відчувала бажання теревенити й вийшла з машини з відчуттям здерев’янілості після довгої подорожі. Вони тільки одного разу зупинилися мовчки перекусити в «Макдональдсі», і тепер докторці Айлс крутило шлунок від манери кермування Ріццолі, від поспіхом поглинутої їжі, від напруження між ними, яке натяглося так сильно, що могло вибухнути від одного необережного руху. «Вона не має права мене судити», — думала Мора, поки жінки пробиралися поміж кучугурами. Джейн була щасливо заміжня, от звідки ця клята моральність. Що вона могла знати про Морине життя, про самотні вечори за старими фільмами чи грою на піаніно в порожньому будинку? Прірва, що розділяла їхні життя, була надто широка, щоб звести над нею місток справжньої дружби. «Та й що в нас спільного з цим прямим і безкомпромісним стервом? Анічогісінько».
Вони ввійшли в приймальне відділення, автоматичні двері зачинилися за ними, впустивши холодний вітер. Джейн рушила прямо до довідкового віконця, гукнула:
— Агов! Можна отримати інформацію?
— Ви детектив Ріццолі? — пролунав голос у них за спинами.
Вони не помітили чоловіка, який самотньо сидів у зоні очікування. Тепер же він підвівся — чоловік з блідим обличчям, у твідовому піджаку на темно-зелений светр. Мора завважила скуйовджене волосся й подумала, що це не коп. Незнайомець підтвердив її здогадку.
— Я доктор Кіббі, — мовив він. — Вирішив зачекати на вас тут, щоб ви не шукали дороги до моргу.
— Дякую, що зустріли нас, — відповіла детектив. — Це докторка Айлс з нашої судово-медичної лабораторії.
Мора потисла йому руку.
— Уже зробили розтин?
— О ні. Я не патологоанатом, просто скромний лікар-терапевт. Ми тут учотирьох по черзі виконуємо функції коронера округу Шенанго. Я попередньо встановлюю причину смерті й вирішую, чи потрібен розтин. Саму аутопсію робитимуть завтра вдень, якщо судмедексперт з округу Онондага добереться сюди із Сиракуз.
— Округ мусить мати власного патологоанатома.
— Так, але в цьому конкретному випадку… — Кіббі похитав головою. — На жаль, ми знаємо, що це вбивство викличе цікавість. І неабияку. До того ж із цього одного дня може постати голосна кримінальна справа, і наш патологоанатом хотів залучити ще одного експерта. Просто щоб не було питань стосовно висновків. Розумієте, дві голови краще, ніж одна. — Чоловік узяв пальто зі стільця. — Ліфт у той бік.
— А де детектив Джуревич? — запитала Джейн. — Я думала, він нас тут зустріне.
— На жаль, Джо зовсім нещодавно викликали, тож сьогодні він з вами не зустрінеться. Сказав, що приїде завтра до будинку. Просто наберіть його. — Кіббі набрав повітря. — То що, готові?