— Усе так погано?
— Скажімо так: сподіваюся, нічого подібного я більше не побачу.
Вони рушили до ліфта, Кіббі натиснув кнопку виклику.
— Минуло два тижні, гадаю, вона в поганому стані, — припустила Джейн.
— Насправді тіло майже не розклалося. У будинку ніхто не живе, ані електрики, ані опалення. Всередині, певно, трохи нижче нуля — все одно що м’ясо в морозилці.
— Як вона там опинилася?
— Не маємо жодного уявлення. Ознак вторгнення немає, тож вона мусила мати ключ. Або ж він був у вбивці.
Двері ліфта відчинилися, вони ввійшли. Кіббі стояв між двома жінками, наче буфер між Морою та Джейн, які не обмінялися навіть словом, відколи вийшли з автівки.
— Кому належить будинок? — запитала Ріццолі.
— Жінці, яка зараз живе поза межами штату. Вона успадкувала його від батьків і роками намагалася продати. Ми не змогли з нею зв’язатися. Навіть рієлторка не знає, де вона.
Вони вийшли з ліфта в підвалі. Кіббі повів їх коридором, відчинив двері до передпокою моргу.
— Нарешті ви, докторе Кіббі. — Молода білявка в лікарській формі відклала любовний роман у м’якій обкладинці, який саме читала, й підвелася привітатися з ними. — Я вже думала, ви до мене не спуститеся.
— Ліндсі, дякую, що зачекала. Про цих двох пані я тобі розповідав, вони з Бостона. Детектив Ріццолі та докторка Айлс.
— Ви приїхали аж сюди побачити нашу дівчинку? То я зараз вам її дістану.
Вона ввійшла до лабораторії, штовхнувши подвійні двері, клацнула вимикачем. Флуоресцентні лампи залили світлом порожній стіл.
— Докторе Кіббі, мені скоро треба йти. Повернете її до холодильника й замкнете, як закінчите тут? Просто зачиніть двері в коридор, як будете виходити.
— Спробуєш устигнути на кінець гри? — спитав Кіббі.
— Як не прийду, Ієн зі мною більше не розмовлятиме.
— А він уміє говорити?
Ліндсі закотила очі.
— Докторе Кіббі, та ну вас.
— Я тобі кажу, краще зателефонувала б моєму небожеві. Він у Корнеллі на підготовчих медичних курсах учиться. Як не поспішиш, якась краля з-під носа його забере.
Дівчина засміялася, відчинила холодильник.
— Авжеж, треба воно мені — за лікаря заміж.
— Оцим ти мені серце краєш.
— Маю на увазі, мені потрібен хлопець, який вечерятиме вдома. — Вона потягла каталку, витягла її з холодильника. — Покласти на стіл?
— Каталка годиться. Різати не будемо.
— Я перевірю, чи точно ту дістала.
Ліндсі глянула на бирку, тоді взялася за застібку. Без вагань, без гидливості розстібнула мішок, відкриваючи мертве обличчя.
— Так, вона, — сказала й випросталася, махнувши білявим волоссям. Її квітуче й рожеве юне обличчя різко контрастувало з позбавленим життя лицем та висохлими очима, що дивилися з отвору в мішку.
— Тут ми вже самі, Ліндсі, — мовив Кіббі.
Дівчина помахала на прощання.
— Не забудьте зачинити двері, — жваво сказала й вийшла, лишивши по собі недоречний шлейф парфумів.
Мора вдягнула латексні рукавички з коробки на столі. Тоді підійшла до каталки й розстібнула мішок до кінця. Поки пластик розходився, усі мовчали: те, що лежало на каталці, приголомшувало.
За температури 4 градуси за Цельсієм ріст бактерій зупиняється, розклад гальмується. Попри те що минуло принаймні два тижні, холод покинутого будинку зберіг м’які тканини тіла, тож не було потреби в ментоловій мазі, яка маскує нестерпні запахи. Різке світло лилося на значно жаскіші речі, ніж просте гниття. Горло було розкрите одним глибоким ударом, що перерізав трахею й доходив аж до хребта. Але увагу судмедекспертки привернув не смертельний удар леза; натомість вона витріщилася на оголений тулуб. На численні хрести, вирізані на грудях та животі. Священні символи, вирізані в пергаменті людської шкіри. У різьбленні запеклася кров, і цівки, що стікали від неглибоких порізів, висохли на боках лініями цегляно-червоного кольору.
Її погляд упав на праву руку трупа. Вона побачила кільце синців, що браслетом жорстокості позначало зап’ясток. Підвела очі й зустрілася поглядом з Ріццолі. Гнів, що висів поміж жінками, було на мить забуто, знищено видінням останніх хвилин Сари Пармлі.
— Це було зроблено, поки вона була ще жива, — сказала Мора.
— Стільки порізів… — Джейн зглитнула. — На це могли піти години.
Заговорив Кіббі:
— Коли ми знайшли її, на вцілілому зап’ястку та обох щиколотках були нейлонові мотузки. Вузли були прибиті до підлоги, щоб вона не могла поворухнутися.
— З Лорі-Енн Такер він такого не робив, — завважила Мора.
— Це бостонська жертва?
— Її розчленували, але не катували.
Докторка Айлс обійшла жертву, стала зліва й подивилася на куксу руки. Пошкоджена шкіра висохла, потемнішала до брунатного кольору, м’які тканини зібгалися, оголивши розрізану кістку.
— Можливо, він чогось хотів від цієї жінки, — припустила Джейн. — Можливо, мав причини її катувати.
— Як на допиті? — перепитав Кіббі.
— Чи як покарання, — сказала Мора, зосереджуючись на обличчі жертви.
Вона думала про слова, видряпані на її дверях. На стіні спальні Лорі-Енн. «На мені гріх».
«То це розплата?»
— Це не просто порізи, — мовила Джейн. — Це хрести. Релігійні символи.
— Він і на стінах їх намалював, — додав Кіббі.
Мора подивилася на нього.
— Щось іще на стінах було? Інші символи?
— Так. Чимало всілякої дивини. Я вам скажу, моторошно було навіть просто заходити в той будинок. Джо Джуревич вам покаже, як поїдете туди. — Він подивився на тіло. — Тут більше нема на що дивитися. Цього досить, щоб зрозуміти, що ми маємо справу з дуже хворим.
Мора застібнула мішок з тілом, закриваючи запалі очі, рогівки, затуманені смертю. Не вона виконуватиме аутопсію, але скальпель та зонд були їй не потрібні, щоб сказати, як загинула жертва: відповідь була вирізьблена на тілі жінки.
Вони закотили каталку з тілом у холодильник і познімали рукавички. Миючи руки, Кіббі мовив:
— Коли я десять років тому переїхав до округу Шенанго, мені ці місця здавалися раєм. Свіже повітря, прекрасні пагорби. Усі з тобою вітаються, пригощають пирогами, як приїдеш на виклик. — Він зітхнув, закрутив кран. — Від цього не втечеш, еге ж? Велике місто чи мале містечко, чоловіки однаково стріляють у дружин, дітлахи лупцюють одне одного й хапають що завгодно. Та я ніколи не думав, що побачу якесь таке божевілля.
Він висмикнув з тримача паперовий рушник, витер руки.
— Точно не в селищі на зразок П’юриті. Зрозумієте, про що я, як приїдете туди.
— Далеко звідси?
— Години півтори, може, дві. Залежно від того, чи готові ви ризикувати, ганяючи по сільських дорогах.
— Тоді нам краще вже рушати, — вирішила Джейн, — якщо хочемо знайти там мотель.
— Мотель? — засміявся Кіббі. — Я на вашому місці зупинився б у Норвічі. У П’юриті ви мало що знайдете.
— Воно аж настільки мале?
Чоловік кинув рушник у сміття.
— Аж настільки.
27
Стіни в мотелі були тонкі, наче паперові. Лежачи в ліжку, Мора чула, як Джейн говорила по телефону в сусідній кімнаті. «Як же приємно це має бути, — подумала жінка. — Зателефонувати чоловікові, посміятися разом. Поцілуватися, обійнятися на очах у людей, не роззираючись, не шукаючи в натовпі тих, хто може тебе знати й засудити». Її власна розмова з Деніелом була коротка й потайна. Було чути інші голоси, хтось у кімнаті слухав його, тому він і був таким стриманим. І тепер завжди буде так? Приватне життя відірване від публічного і вони ніколи не перетнуться? Ось справжня кара за гріх — не пекельне полум’я, не прокляття, а розбите серце.
Джейн у сусідній кімнаті закінчила розмову. За мить увімкнувся телевізор, і Мора почула, як у душі побігла вода. Їх розділяла лише стіна, але межа між ними була значнішою за дерево й тиньк. Після Бінгемтона вони заледве словом перекинулися, і тепер звук її телевізора дратував дедалі більше. Мора накрила голову подушкою, ховаючись від гамору, але шепіт сумнівів не замовкав. Навіть коли в сусідній кімнаті нарешті стало тихо, вона лежала без сну, рахуючи хвилини, а тоді й години.